Олена Кулик — українська мисткиня з легендарної родини фарфористів. Онука Марфи Тимченко та Івана Скицюка, донька Олени Скицюк, вона продовжує родинні традиції, водночас маючи власний унікальний творчий стиль.
Роботи Олени Кулик вражають своєю красою.
В інтерв’ю «ФАКТАМ» мисткиня розповіла про свою творчість.
«Нам з братом здавалося, що ми потрапляли в якийсь інший, незвичайний та безмежно цікавий, фантастичний вимір»
— Олено, чи часто у дитинстві ви відвідували магазин іграшок «Казка», в оздобленні якого брали участь ваші мама, бабуся та дідусь?
— Розпис та реконструкція магазину «Казка» відбувалися з нагоди проголошення ООН 1979 року Міжнародним роком дитини. Наприкінці року, у грудні, народилася я. Моя мама працювала над розписами «зі мною» аж до шостого місяця вагітності. На той час моєму старшому братові був уже рік, і йому пощастило інколи бувати з мамою у цьому чарівному, казковому світі, спостерігаючи за його створенням. Пізніше, коли ми підросли, ми дуже любили мандрувати до цього магазину. Нам здавалося, що ми потрапляли в якийсь інший, незвичайний та безмежно цікавий, фантастичний вимір. Розписи справді захоплювали. Особливо нам подобалася частина зали, де був вмонтований акваріум, за яким усю нижню частину стіни покривала керамічна плитка. На кахлях було зображене морське дно з чудернацькими рибами, медузами, черепахою та восьминогом. Це кахляне панно слугувало тлом для акваріуму, і коли пропливали рибки, здавалося, що все намальоване оживає. Піч, що стояла посеред магазину, також справляла на нас яскраве враження чогось одночасно величного і затишного.
Це був унікальний витвір мистецтва в техніці петриківського розпису. Сюжети розписів інтер’єру магазину створювалися за мотивами казок «Пан Коцький», «Котик і півник», «Кожум’яка», «Снігова королева», «Червона шапочка» та багатьох інших.
— Чи користуєтеся ви в побуті стравами та сервізами, які створили ваші рідні?
— У нашій родині завжди дуже цінували роботи один одного та інших талановитих майстрів. Тому нам було шкода використовувати речі з ручним розписом у повсякденні. Сервізи з тонесенької порцеляни з надзвичайним розписом, а також вази зберігалися у серванті, адже це рідкісні речі музейного рівня. Посудом з декором, виконаним за бабусиними ескізами, ми користувалися лише на свята. Іноді бабуся дарувала рідним свої роботи. У нас зберігається вазочка та пудрениця з її розписом та дарчим підписом моїй мамі.
— Чи давали вам рідні уроки творчості в дитинстві?
— Я жила в оточенні, де постійно малювали. Мені було цікаво спостерігати за створенням краси. Звісно, я та мій брат, будучи маленькими дітьми, також долучалися до роботи, розмальовуючи все, що тільки можна було. Я із задоволенням спостерігала, як у майстерні бабуся шпателем розтирала на скляній палітрі керамічні фарби, і вони з порошку перетворювалися на яскраві, глянцеві озерця різних кольорів. Але я не ставила собі за мету стати художницею. Мої творчі експерименти завжди віталися родиною, при цьому жодного тиску чи навмисних уроків не було. Мої творчі пошуки були непростими. Я навчалася на художника-графіка, проте цей жанр не приносив мені того задоволення, яке я відчула, спробувавши створити кілька робіт у техніці петриківського розпису. Згодом я вирішила навчитися надполивного розпису на порцеляні. Ось тоді мені дійсно стали у пригоді мамині уроки та поради. Вона розповідала мені про властивості фарб та навчала техніки цього розпису. Композиції в розписі, колористиці, пластиці ліній я навчалася в процесі перегляду та аналізу робіт митців з моєї родини та інших улюблених майстрів.
— Чимало робіт у вашому творчому доробку присвячено родині. Чим вам запам’яталося спілкування з бабусею та дідусем?
— Вони дуже любили працювати на дачі. Ми з бабусею любили садити квіти та доглядати за ними. Для мене було справжнє свято, коли ми вранці, близько п’ятої, виїжджали на базар купити якісь нові квіти, яких у нас ще не було, аби посадити на ділянці. Бабуся та дідусь за допомогою моїх мами та батька створили на дачі маленький казковий світ, розписавши двоповерховий будиночок казковими сюжетами, квітами та птахами. На той час це був неймовірний і неперевершений будинок. Дуже багато дітей та дорослих приходили подивитися на нього.
З бабусею і дідусем було дуже цікаво розмовляти на різні теми. Ми дуже любили слухати їхні спогади. І ще пам’ятаю, як дідусь співав нам веселі народні пісні та грав на баяні. Дідусь дуже хотів знайти своїх родичів, які виїхали за кордон, ще коли він був малий. І це йому вдалося. Тоді ми з ним почали відтворювати родинне дерево, і після того, як його не стало, я продовжувала цю справу.
— Яка робота у власному творчому доробку ваша улюблена?
— Одна з них — декоративна плакетка «Мати». Вона наче стала передвісником мого майбутнього. Цю роботу було створено незадовго до того, як я дізналася, що в мене буде дитина. У моїй творчості неодноразово траплялися дива — і це одне з них.
— Чим особливий ваш творчий почерк?
— Мабуть, про це об’єктивніше можна судити збоку. У своїй творчості я намагаюся зберігати традиції техніки петриківського розпису, одночасно розвиваючи його через ускладнення сюжетних композицій та інші жанри. У моїй творчості на сьогоднішній день є квіткові та анімалістичні композиції, також є трохи сюжетних… Я намагаюся передавати те, що бачу, відчуваю, пам’ятаю, або те, чим хочу поділитися з людьми, перекладаючи все це на мову розпису.
— Яке ваше творче кредо?
— Через мову розпису підтримувати віру людей у вічні цінності, бо саме на них тримається світ.
Раніше у «ФАКТАХ» колекціонерка Людмила Карпінська-Романюк розповіла про сервіз, присвячений найзагадковішій квітці — червоній руті.