Відважні рішення на підмостках державного театру
Оновлено: 08 квітня 2026
28 квітня в Театрі імені Івана Франка відбулася прем’єрна демонстрація вистави «Троянство» режисера Давида Петросяна за мотивами п’єси Максима Курочкіна. Це намагання щирої розмови про звеличення і надмірну урочистість — із чималою часткою іронії та незручних питань. Наприклад, для чого сьогодні в театрах водночас показують дев’ять «Енеїд» і чому досі на глядачів часто дивляться як на неписьменну масу.
За фабулою драматург одержує замовлення на адаптування відомої всім поеми «Енеїда». Під час роботи він починає переосмислювати міф: у його трактуванні відсутній сам Еней, натомість голос отримують ті, хто «залишився осторонь і не потрапив на сторінки знаних поем Вергілія та Котляревського». Такий підхід не знаходить підтримки в колективі, і поступово розповідь трансформується у звичний народний фарс. Водночас драматург лавірує між бажанням відповідати сподіванням публіки та необхідністю залишитися вірним собі.
З погляду візуальності вистава переповнена продуманими й ретельними рішеннями: зелений хромакей, що буквально «поглинає» сценічний простір, костюми, які з кожною сценою стають усе більш гротескними, і відеоарт на екранах, що посилює емоції та відчуття персонажів.
Ми поговорили з художницею Ольгою Штейн про працю над сценографією та вбраннями, взаємодію з режисером і відшукання візуальної мови для цієї історії. А також ексклюзивно ділимося зніманням в одязі з вистави — на сцені під химерами, де відбувалися репетиції «Троянства».
Ольга в костюмі хористок-музиканток з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Робота над виставою «Троянство» — це не перший ваш досвід як сценографки та художниці з костюмів. До цього ви вже працювали з Давидом Петросяном над виставою «Гедда Ґаблер». Розкажіть про ваше знайомство й творчий тандем. Правдоподібно, якщо це вже ваш другий сумісний проєкт, ви знайшли спільну мову та бачення?
Зустріч у нас звичайна: Давид побачив мою роботу з хутром після індивідуальної виставки Taxidermy room у Франкфурті й написав із пропозицією співпрацювати. Ми довго не могли зустрітися, бо я була за кордоном. Пройшло декілька місяців, і я мусила летіти до Лондона на Frize, після чергової резиденції на Кіпрі, потім планувала Афіни, але була вимушена зробити паузу та повернутися до Києва для продовження візи. В мене був буквально один вечір, і після якогось вернісажу в Малій галереї Арсеналу ми нарешті познайомились особисто.
Не хочеться говорити за обох про спільну мову, тож від себе відзначу, що з Давидом ніколи не трапляється невірної бесіди — і я це дуже ціную. Наприклад, якось він дав мені почитати свій екземпляр «Грубого зошита» Агати Крістоф, а я йому — список літератури про деколоніальні студії та дещо з улюбленої культури зінів і артбуків.
До речі, про «Гедду Ґаблер». Тоді в інтерв’ю Harper’s Bazaar ви відзначили, що завдячуєте «солодкій млості незнання та романтичним ілюзіям», які не дозволили вам відшукати причин для відмови. Що ж цього разу надихнуло вас працювати над виставою «Троянство»?
У тому ж інтервʼю я казала, що маю «особистий запит на інклюзивний театр, на сучасний текст, на міждисциплінарні колаборації».
Тому, коли Давид подзвонив вже з черговим запрошенням, воно було тим, від якого неможливо було відмовитись. Це була пропозиція зробити «Державу» Платона разом з ветеранами. Я перечитала текст за 2 дні й дуже захопилась цією задумкою. Згодом Давид прийшов із неперевершеним шматком із тексту «Енеїди» Максима Курочкина, неймовірними біографічними історіями ветеранів російсько-української війни та музикою Алли Загайкевич, і я відчула, що тут неможливо серцю мовчати. Хоча, зізнаюсь, не розуміла, як вписати цей проєкт у графік початку своєї насиченої праці з обʼєктом монументальної спадщини. Вже дуже очікую можливості анонсувати цей мій дуже трепетний старт. Можливо, це трапиться у травні.
Якось наші бесіди з Давидом про театральний сезон збіглися з моєю роботою зі створення кураторської програми для artist-run space thesteinstudio 2026. Так, окрім ідеального виставкового року, що розпочався з читання щоденників, написаних в окупації, одночасно почався театральний рік із трилогією: «Троянство», «Будь мужиком», «Держава» — і ще дещо, якщо ви дозволите мені цю таємницю.
Збіг у кураторській та художній практиці з фокусом на театральні проєкти — розкіш, бо це можливість говорити про важливе нероздільно і тільки про ту проблематику, яка щиро хвилює.
За приємну, хоч і коротку перерву в театрі я встигла зробити 7 проєктів, декілька виставок з повністю ньюпродакшеном і вигадала собі додаткове завдання як бережливу умову для комфортного повернення — не зупиняти власний виставковий процес. Паралельно до премʼєри «Троянства» я все ж відкрила нову виставку: проєкт за кураторства Олександри Погребняк «Ідеальна географія», тож начебто поки все вдається.
Ольга в костюмі хористок-музиканток з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Попередня вистава йшла в Театрі на Подолі — у більш камерному, ніж сцена театру Франка, просторі. Чи стало це для вас викликом, чи, навпаки, відкрило більше можливостей для фантазії?
Не певна, що розмір чи ресурси були тим, про що я думала або в чому відчувала виклик. Натомість робота над проєктом була настільки незвичайною, а необхідного до осмислення і серцем, і розумом — стільки, що це впевнено забирало весь мій фокус. Творчою групою, до якої входили відеохудожник Богдан Бунчак, композиторка Алла Загайкевич і драматург Максим Курочкін, ми були присутні майже на всіх репетиціях, опрацьовуючи матеріал паралельно з режисером. Окремо хочу зазначити: спостерігати за працею Сусанни Карпенко та музиканток було справжньою втіхою. Здавалося, ніби ти став свідком таємного магічного ритуалу.
Бажання не обходити складні теми і говорити про болісну дійсність вимагало незвичайної уваги. Як підійти до кліше про травму і війну, як опрацьовувати досвід ветеранів, як починати розмову про зневагу болем інших, як знайти висловлювання про інструменталізацію та втрату субʼєктності, як вчиняти інституційну критику, а не стендап-шоу, як не ховатись у дистанцію, яку дозволяють художній жест і театр в цілому? В цій зоні відчувала виклик думці.
Не можу не сказати ще й про те, що неймовірна команда театру Франка — це опора, з якою мені не було страшно йти в це переживання, за що я їм дуже вдячна.
Ольга у верхній частині костюма Афіни з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Пропоную докладніше поговорити про «Троянство». Чому вам захотілося працювати над цією виставою?
Я була цілковито залучена. Памʼятаю про текст Максима Курочкіна «Кандід», коли Давид показав мені уривки «Енеїди», а потім, не даючи шансів отямитись, в нас склалось дійти до спільної зустрічі наживо, де, зіткнувшись із формою того, як Максим конструює думки, я зрозуміла, що це буде надзвичайно складний, але не менш цікавий процес.
У 2025 році в thesteinstudio за кураторства Катерини Яковленко відбулось декілька solo show Станіслава Туріни. Окрім кураторського тексту, на виставках була присутня розширена експлікація від Стаса у вигляді словника. Я часто повертаюсь до його роботи з текстом як до чогось, що щиро люблю, хоча потребую додаткового часу та сили для розуміння. Випадково читаючи матеріали до нового проєкту Станіслава «1000 слів з інвалідністю» паралельно з деякими шматками тексту Максима Курочкіна, я зрозуміла, що при ніякій формальній схожості це вміння працювати зі словами тепло має для мене особливу близьку харизму.
Ольга у верхній частині костюма Афіни з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Як ваш початковий задум трансформувався у фінальну сценографію «Троянства»?
Радше, ми надбудовували виставу та рухалися далі, спираючись на появу тексту, адже він створювався паралельно з репетиціями.
Чи виникали у вас із режисером різні бачення вистави? Якщо так — як ви з ними працювали?
Дуже довгими та запеклими обговореннями. В цьому добре те, що у Давида неймовірне почуття гумору.
Ольга у верхній частині костюма Афіни з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Чому головним акцентом вистави «Троянство» став саме зелений простір?
Гадаю, будь-яке сценічне рішення має неминуче виростати від наративу та поетики пʼєси. Тому, рухаючись від заданої драматургом побутової обставини тексту — процесу фільмування, я перенесла ознаки такого простору (знімальну техніку, освітлення, зелений екран, мобільні стільці, екрани, режисерську рубку та інше) на сцену.
Знімальний майданчик символізує виробництво реальності, відповідно — міфотворчість, що особливо актуально та нерозривно повʼязано з нашим перебуванням у «Війні в прямому ефірі», цитуючи назву статті Діани Буцько на «Детектор медіа», в якій вона розглядає питання цензури, допуску ЗМІ до прифронтових і фронтових територій.
Масштабуючи зелений знімальний фон до абсолюту, заповнюючи ним сцену від стелі до оркестрової ями, змушуючи будь-якого героя виходити в це поле, я створюю тотальний маніпулятивний простір і ставлю мовчазне запитання про те, хто має агентність в цьому полі для виголошення наративу та як він цю агентність здобув.
Не памʼятаю часу, коли б ще я відчувала настільки актуалізованим образ ландшафту в українському мистецтві, як після повномасштабного вторгнення. Особливо ціную у цій площині живописну практику Катерини Алійник, яка ніби виявляє органи, судини та мʼязи землі. Цитуючи принцип роботи з текстилем як із ландшафтом зі своєї тотальної інсталяції, показаної на виставці за кураторства Олександри Погребняк «Ідеальна географія», я утворюю з кіношного зеленого тотальну хвилю небезпечного ландшафту.
«We got front-row tickets», Катерина Алійник. Акрил, папір
Після премʼєрного показу «Троянства» в публічному просторі, окрім схвальних відгуків, з’являлися закиди про неоригінальність використання хромакею на сцені театру. Як ви ставитеся до такої критики?
Гадаю, що ми зробили дещо сміливе, тож бурхливі обговорення вистави були очікуваним наслідком. Вдячна головній редакторці «УП Культура» Лізі Корнійчук за можливість написати колонку про роботу з режисером, формулювання візуальної мови, наративу з тексту Максима Курочкіна, свідчень ветеранів і контексту російсько-української війни, які неможливо копіювати. З цікавістю читала думки Лариси Венедіктової щодо нашого проєкту.
А про мігрування хромакею зі знімальних майданчиків до десятків театральних сцен пропоную подивитись на картинках — я зібрала помітні європейські вистави та кадри зі сцени «Троянства».
«Chroniken vom Mars» by Philippe Quesne, Theater Basel, 2024 рік
«Dropping Gumballs on Luke Wilson» by Rob Ackerman, Working Theatre, 2019 рік
«Rise and Fall of the City of Mahagonny» by Ivo van Hove, production of premiered at the Festival d`Aix-en-Provence, 2019 рік
«Троянство», режисер Давид Петросян, Театр ім. Івана Франка, 2026 рік
«Троянство», режисер Давид Петросян, Театр ім. Франка, 2026 рік
Яку роль відіграють у вашій виставі «зелені чоловічки»? З одного боку, вони ніби стають тлом, але водночас виконують значно глибшу функцію в постановці.
Протягом усієї вистави їхні ролі змінюються, але ми навіть у кінці не бачимо їхніх облич — вони приховані за костюмами музиканток і хористок. Тож центром є стирання субʼєктності, уніфікація, поглинання маніпулятивним простором хромакею.
«Зелені чоловічки» — невизначені з 2014 року військові. Це клони того, хто говорить, позбавлені права на голос. Це пасивні спостерігачі, що ігнорують горе, зло і насильство. Це не підраховані втрати серед цивільного населення. Це співці телемарафону. Це не оприявлений вплив влади.
Як виникла ідея використання екранів і яку роль вони відіграють у сприйнятті вистави?
Екрани — це природний наслідок побутової обставини кінознімального павільйону. Але от саме такий відеоарт, доданий на екрани, — велика робота художника Богдана Бунчака.
Щаслива, що запросила його в наш проєкт, адже досвід військової служби, тяжкого поранення, переживання смерті солдата, що був під його командуванням, на мій погляд, наділили Богдана особливою оптикою. Щоб познайомитись ближче з його творчістю, раджу подивитись роботу You ain’t even try, яку Богдан зробив для виставки What lasts longer than HOPE? («Що триває довше, ніж надія?”) у Velychko Gallery.
Взаємодія картинок на двох екранах, зіставлення трансляції на екранах та дії на сцені — це все нові лінії про пошук антагоніста та протагоніста сюжету. Окремі сюжети про загибель ландшафту, мультфільми про козаків, документальні кадри з протестів і не тільки, українське поетичне кіно утворюють висловлювання, що коментує, підважує, підкреслює та взаємодіє з процесами на «землі», або на сцені. Я ввожу екран на сцену у формі спливаючого вікна на робочому екрані, ніби в цьому маніпулятивному просторі виготовлення реальності та міфотворчості періодично спливає повідомлення.
З розвитком сюжету дія на сцені поступово обертається на народний бурлеск. Чи було вам складно передати цю трансформацію через костюми? Які засоби ви для цього використовували?
Ох, костюми в цій виставі — моя велика гра та задача. Я намагалась донести, що сумна противага реальним ветеранам, які говорять слова троянця чи козака Каші, або молодій акторці, що виходить читати монолог дружини Енея у типовій тринажці, — не шароварщина насправді, не жартівливий бурлеск: вони пройшли чи пройдуть, як спливла хвиля реактивних перших років війни. Противага — токсична героїзація, надлишкова патетика, романтизація війни: фешенебельна, солодка, стильна млість, вписана в конʼюнктуру дурно-красивого та синтетичного.
Я мала амбіцію не робити карикатури, а показати, що весь жах у тому, що противаги красиві всерйоз. Уважний глядач міг би помітити в «Троянстві» омажі до фешн-ікон, наприклад, або презентацію костюмів у вигляді каталогу.
Єдині героїні, чиї образи кордонні, — це ті, яких втілили Фатіма Горбенко та Тамара Антропова. З них починається думання над розлюдненою синтетичністю — я долучаю до їхніх образів перуки та макіяж, — яку продовжу в інших частинах трилогії.
Одна зі сцен насилля у виставі починається зі слів «Зробіть її красивою», де за розмовами про грант і глядацький успіх ніхто не помічає усього болю, що відбувається поруч.
Каталог костюмів до вистави «Троянство». Фото: Артем Плутаров
Чи є ще щось, про що я не запитала, але вам хотілося б це сказати?
У мене є відчуття, що я могла б говорити про цей матеріал щедро і довго, але, користуючись можливістю розмитого запитання, хочеться подякувати всій команді: бутафорному цеху, який різав хмарки ночами й днями, та особливо Марії Войцехович, що змогла все це взяти під свій контроль; Наталії Русановій та її майстриням, які жодного разу не відмовили мені в постійному доопрацюванні костюмів героїв. Людмилі Марковській та всій її команді, що виявились ідеальними співучасниками у пошуку краси. І звичайно, Миколі Диченку з Володею Чумаченком, які записані у мене в телефоні зі смайликом святого німбу. Бо без них нічого б не трапилось.
І звичайно, акторам, репетиції з якими я згадую як найкращий back to university вайб у моєму житті.