До Дня матері ділимося історіями про жінок, для котрих материнство — це не лише ніжність і піклування, але й щоденна незламність
Фото: Лілія Мельник, Ольга Громова
Оновлено: 09 травня 2026
У другу неділю травневого місяця зазвичай святкують День матері. Материнство буває різноманітним. І серед безлічі матерів є ті, для яких відданість вимірюється щоденною стійкістю. Оскільки найбільший острах і тягар для кожної мами — усвідомлювати, що життя її дитини в небезпеці.
Мами важкохворих дітей живуть у такій дійсності щодня. Вони знаходять у собі міць, про яку раніше й не підозрювали. Тримають за руку, коли нестерпно, приховують сльози й долають найскладніший шлях пліч-о-пліч зі своєю дитиною — поступово.
Благодійний фонд «Запорука» з 2008 року допомагає важкохворим дітям та їхнім близьким. У фонді чудово розуміють, що поряд із дитиною, яка бореться з хворобою, є мама, котра теж потребує допомоги, але рідко говорить про це.
Цього року «Запорука» знову прагне звернути увагу на мам важкохворих дітей, а найголовніше — підтримати їх у найтяжчі періоди.
«Бути мамою сьогодні для мене — це бути мамою супергероя»
Аліса — викладачка англійської мови з Вінниці. До декретної перерви вона працювала в школі й дуже любила свою діяльність, а найбільше — діток. У Аліси двоє синів: старший Дмитро та молодший Роман. Торік у трирічного Ромчика лікарі виявили новоутворення головного мозку. Відтоді жінка разом із сином проходить довготривале лікування у Львові.
«Я така особистість, що якщо виникає надзвичайна ситуація — відразу починаю діяти. Не боюся в цю мить нічого. Тому ми придбали квитки на поїзд до Львова і вирушили в невідомість. Ми не уявляли, що нас чекає. Було дуже лячно», — розповідає жінка.
У Клінічному центрі дитячої медицини хлопчику зробили операцію. Хірургічне втручання тривало довгих дев’ять годин. Після нього Ромчик не ходив і не розмовляв. Разом із мамою вони знову вчилися робити перші рухи.
«Ми вчилися розуміти один одного без слів. Він не міг говорити — і не розумів, чому. Я помітила, коли він бачить мої сльози — починає теж плакати. І тоді вирішила, що більше не буду плакати при ньому», — згадує Аліса.
Після операції була реабілітація й очікування результатів гістології. Була надія, що новоутворення доброякісне. Але, на жаль, вона не здійснилася.
«Мені здавалося, що це фінал. Я не розуміла, за що це моїй дитині. І вже не могла опанувати себе».
Повернутися до реальності допомогла розмова з лікарем-онкологом. Він заспокоїв Алісу: такі випадки піддаються терапії. І жінка знову взяла себе в руки — цього разу не лише заради сина, а й заради всієї сім’ї.
Потім була променева терапія, яку хлопчик переносив важко. У цей період вони проживали в Родинному домі «Дача» від фонду «Запорука» у Львові.
«Тут ми почувалися в безпеці. До нас приїжджали близькі. Але здебільшого цей шлях ми долали вдвох».
І хоча Ромчик із мамою вже багато чого пережили, лікування досі продовжується.
«Ми постійно обіймаємося. Рома каже, що так ми “підзаряджаємо” один одного. Радіємо простим речам. Намагаємося жити, як раніше».
Жінка зізнається: найбільше боялася, щоб старший син не відчув нестачу уваги й турботи. Але сьогодні їх усіх об’єднує одна заповітна мрія — щоб Ромчик одужав.
Іншим мамам Аліса каже прямо:
«У кожної з нас достатньо сили пройти цей шлях. Навіть якщо здається, що сил вже немає — це лише здається. Діти дуже відчувають емоції та стан мами»
А ще вони з Ромчиком іноді жартома сперечаються, хто кого любить більше.
«Я кажу, що я його. А він — що він мене. А насправді любимо ми один одного як до безмежності і назад».
«Навіть 0,1% — це шанс»
Олена — мама дев’ятирічної Ксенії. Вони родом із міста Костянтинівка на Донеччині, яке постраждало від війни. Після повномасштабного вторгнення Росії родина була змушена переїхати до Дніпра. За фахом жінка — медсестра, проте сьогодні справа всього її життя і щоденна дійсність — лікування доньки.
Дев’ятирічна Ксенія — харизматична, життєрадісна й дуже щира дівчинка. Вона любить малювати, складати LEGO та грати в ігри.
Уперше про діагноз доньки родина дізналася у 2019 році. Через рік Ксенії провели трансплантацію кісткового мозку від старшої сестри Катерини. Після цього стан дівчинки стабілізувався, і здавалося, що хвороба відступила. Так тривало понад п’ять років. Однак влітку 2025 року стався рецидив. Зараз Ксенія проходить відновлення після ще однієї пересадки кісткового мозку.
«Материнство для мене сьогодні — це не лише ніжність і турбота, а щоденна битва за життя дитини. Це шлях, у якому головною ціллю стає одна фраза — “моя донечка”. Адже бути мамою означає не тільки радіти й заохочувати, а й бути поруч у найтемніші часи», — каже Олена.
Найважчими для неї стали моменти усвідомлення діагнозу і повернення хвороби. Особливо боляче було пояснювати Ксенії, чому їй знову доведеться проходити терапію та переживати біль, коли вона ще так мало встигла побачити життя без лікарняних стін.
Під час лікування дівчинка разом із мамою живе у Родинному домі «Дача» в Києві. Для Олени це місце стало осередком спокою й турботи, де можна відчути себе вдома навіть далеко від нього.
Утім, найбільшою підтримкою для жінки є сама донька. Незважаючи на складне лікування, крапельниці й наркози, Ксенія часто усміхається і заспокоює маму словами: «Мамо, не плач, у нас все буде гаразд».
Найбільша мрія Олени — щоб донька була здоровою. А мрія самої Ксенії — більше ніколи не повертатися до лікарняних палат і просто жити звичайним дитячим життям.
Олена звертається до інших мам зі словами підтримки: не опускати рук і не здаватися, навіть коли шанс здається мізерним.
«Навіть якщо дають 0,1% — варто боротися за кожен відсоток. Любов матері — це коли щастя і добробут іншої людини стають важливішими за власні», — говорить Олена
«Материнська любов сильніша за невідомість і страх»
Тетяна — мама дворічної Єви із селища Ратне на Волині. Зараз вона перебуває у декретній відпустці і більшість часу проводить поруч із донькою, поєднуючи щоденний догляд за дитиною з пошуком незначних речей, які допомагають триматися. Найбільше Тетяна любить готувати для своєї сім’ї, а ще знаходить затишок і відновлення у рукоділлі. Для неї це спосіб хоч трохи відволіктися від напруги й тяжких думок.
Маленька Єва — тиха і лагідна дівчинка. Водночас вона завзято і з цікавістю пізнає світ.
Про хворобу доньки родина дізналася, коли Єві ще не виповнилося й року. Під час обстеження лікарі виявили новоутворення. Відтоді вже майже рік триває лікування в онкологічному відділенні НДСЛ «Охматдит». Зараз дівчинка перебуває на етапі променевої терапії.
Поки триває лікування, Єва разом із мамою проживає у Родинному домі «Дача» в Києві. Тут є тепло, турбота і відчуття дому. А ще — люди, які розуміють без зайвих слів, адже теж проходять цей шлях пліч-о-пліч зі своїми дітьми.
Для Тетяни материнство сьогодні — це постійна присутність, підтримка і намагання втримати світ, який раптово змінився.
Найважчими для неї залишаються спогади про момент, коли вона дізналася про діагноз доньки.
«Це почуття, яке неможливо передати словами — ніби земля зникає з-під ніг. І ще один складний етап — трансплантація, коли біль дитини стає відчутним тобі, але не піддається жодному полегшенню», — ділиться Тетяна.
Тато Єви зараз захищає Україну і перебуває далеко від родини. Але навіть на відстані Тетяна щодня відчуває його підтримку — ту, яка допомагає не опускати рук і продовжувати боротьбу за доньку.
Попри все пережите, жінка відчуває вдячність. Передусім — своїй дитині. За її недитячу силу і відвагу, за боротьбу, яка змінює і саму Тетяну.
Найбільша мрія для матері зараз проста і найважливіша: «Щоб Єва одужала і щоб хвороба більше ніколи не з’являлася у їхньому житті».
І є слова, які Тетяна хотіла б сказати іншим мамам:
«Навіть коли дуже важко — важливо не втрачати віру. Оскільки любов до дитини — це готовність віддати увесь світ, аби тільки її світ залишався добрим і безпечним».
Як допомогти мамам важкохворих дітей
Фонд «Запорука» вже 18 років поруч із сім’ями, чиї діти проходять тривале і виснажливе лікування. За цей час у фонді усвідомили — коли допомогу отримує мама, більше наснаги з’являється і в дитини.
«У мам дітей, які проходять непросте лікування, ніколи немає часу на себе. Завжди є занепокоєння за життя дитини, результати аналізів, процедури, тому особисті потреби відкладаються на потім. Часто ці мами мовчать про власну втому, тому що звикли бути підтримкою для всіх, крім себе.
Наталія Оніпко, голова правління фонду «Запорука», розповідає, що команда фонду добре розуміє цей стан. Отже, допомога для «Запоруки» — це не про одноразову підтримку, а про постійну присутність поряд із родиною, котра проходить лікування.
Саме тому фонд створює безпечний простір, де можна не лише триматися, а й відчути турботу для себе. Завдяки зустрічам із психологами, майстер-класам та простим моментам догляду, які допомагають трохи відновити сили.
Команда фонду вдячна, що поруч є ті, хто допомагає цю підтримку збільшувати. Зокрема, партнер, який уже тривалий час підтримує проєкти «Запоруки», Райффайзен Банк.
«У найскрутніші моменти діти та їхні сім’ї не повинні залишатися наодинці зі своєю боротьбою. Понад 15 років Райффайзен Банк підтримує фонд “Запорука” та дітей, які щодня проходять складний шлях лікування онкології. Банк щороку бере участь у благодійному велопробігу “Кручу педалі, щоб вони жили”, підтримує Родинний дім “Дача” і сприяє створенню комфортного простору в Національному інституті раку. За роки співпраці із “Запорукою” ми бачимо, наскільки важливо для дітей і батьків під час лікування мати можливість не ставити дитинство на “паузу”, а щодня проживати його в колі світлих людей з великим серцем», — ділиться Наталія Гуріна, голова правління Райффайзен Банку.
Поки діти лікуються, мами щодня тримаються заради них. Щоб продовжувати цю підтримку, до Дня матері фонд «Запорука» розпочав збір. Ваші благодійні пожертви допоможуть продовжувати психологічну допомогу мамам і дітям та залишатися опорою для родин у лікарнях Києва, Львова та Дніпра.
