Як я мандрував по Антарктичному архіпелагу на яхті
Подорож до Антарктиди розпочалася в аргентинському місті Ушуая, яке розташоване на архіпелазі Вогняна Земля.
Тут на нас чекала яхта «Петро І», спеціально сконструйована для плавання в умовах високих широт зі складною льодовою обстановкою. Сталева 60-футова (18 метрів) яхта була збудована у 1992 році в Магнітогорську.
Торік вона здійснила арктичну навколосвітню подорож, пройшовши уздовж узбережжя Росії, Канади, Аляски і Гренландії. Капітан – відомий у яхтовому світі Ден Гаврилов. «Петро І» за тримісячний сезон виконує чотири походи до Антарктиди.
Розміщення на яхті було спартанським. У двох кормових каютах було по двоє людей, у носовій каюті – четверо, у капітанській каюті – двоє. Оскільки на одну двомісну каюту претендувала одна людина, ми кинули жеребок на сірниках. Мені пощастило – я жив сам у найкращих умовах.
Отож на яхті нас було: капітан, його дружина, помічник капітана, кок, матрос і шестеро туристів, серед яких і я.
Усіма закупівлями провіанту відав кок, точно розрахувавши норми споживання продуктів командою.
Наш вихід з порту був намічений на 8 січня, але ми вирушили 7-го увечері: капітан сказав, що насувається шторм і якщо ми не вийдемо зараз, доведеться чекати на березі погодного вікна.
Ми вийшли в протоку Бігля, яка сполучає Ушуаю з Атлантичним океаном, і взяли курс на схід. Не було ані вітру, ані хвиль, «моторили» і загалом початок плавання проходив спокійно. Зранку, пройшовши понад 100 кілометрів, ми вже перебували в Атлантиці. Поміняли курс на південь і налаштувалися на довгий перехід – близько 900 кілометрів – до Антарктичного архіпелагу.
Йдемо протокою Дрейка, яка відділяє Південну Америку від Антарктики. Десь удалині має бути славнозвісний мис Горн – найпівденніша точка Південної Америки, місце, де сполучаються Атлантичний і Тихий океани.
Нам пощастило, протока Дрейка виявилася на диво спокійною. Ці широти називають «несамовиті п’ятдесяті». Штормові вітри і 10-15 метрові хвилі тут не виняток, а норма. Недаремно є моряцька приказка: «За сороковою немає закону. За п’ятдесятою немає Бога».
По-справжньому гойднуло тільки на четвертий день походу, коли ми зачепили край циклону.
Та навіть відсутність хвиль-монстрів не завадила частині команди випробувати на собі «переваги» морської хвороби. До слова, для всіх туристів, окрім мене, це взагалі був перший досвід плавання на яхті. Я ж почувався добре: зранку робив гімнастику, снідав (у нас був чудовий кок), розмірковував, вдивляючись в океанську далечінь, читав книжку або стояв на вахті.
Оскільки на нашій яхті була професійна команда, стояння на вахті було більше задоволенням, аніж якоюсь необхідністю. Цікаво було спостерігати за сонцем. Під вечір воно ніби відштовхувалося від обрію і знову починало сходити. Тривав полярний день.
Січень – сприятливий сезон для антарктичних любительських переходів. Тому дорогою зустріли чимало суден, які прямували до шостого континенту. На четвертий день подорожі досягли його і ми.
Нашою першою антарктичною землею стала аргентинська полярна база на острові Мельхіор – частині антарктичного архіпелагу. Кинули якір у бухті і висадилися на берег на човні.
Ця база законсервована, тобто зараз на ній нікого немає, але зберігається чимало запасів провіанту, які можуть стати у нагоді мандрівникам на кшталт нас.
На архіпелазі ми нарешті побачили антарктичну живність – різноманітних пінгвінів та інших птахів, морських слонів, морських леопардів, тюленів. Під водою життя також вирувало – про це свідчили туші китів, які часом навіть вискакували з води.
Кажуть, що в Антарктиці найчистіше повітря – мовляв, тому, що там немає пилу. Але це «найчистіше» повітря часто смерділо аміаком – через численні колонії птаства чи звірів на березі.
В Антарктиді є правило – не наближатися до тварин ближче, ніж на 5 метрів. Але пінгвіни цього правила явно не знали і намагалися підійти впритул. Морські ссавці також практично не реагували на присутність людини: дається взнаки відсутність полювання. Місцеві істоти не сприймають «гомо сапіенсів» як загрозу.
Кульмінацією нашої подорожі стало відвідування української антарктичної станції «Академік Вернанський». Ми переписувалися з керівництвом станції електронною поштою, попереджали про свій намір завітати до них у гості, але про точну дату прибуття не повідомляли.
Острова Галіндез, на якому розташована станція, ми досягли на сьомий день подорожі.
Жовто-блакитний прапор на яхті «Петро І» викликав у наших полярників шок. Ми стали третьою яхтою, яка пробилася до них у цьогорічний сезон.
«Зараз розпрощаємося з німецькими гостями і тоді приймемо вас за найвищим розрядом», – повідомили наші земляки після того, як ми висадилися на берег.
І справді, зустріч із полярниками стала чимось неймовірним! Нас ледь на руках не носили по станції!
Історія «Вернанського» дуже цікава. Після розпаду СРСР усі полярні станції перейшли до Росії, нам не дісталася жодна. За щасливим збігом обставин у 1996 році Англійська Антарктична асоціація передала свою станцію «Фарадей» Україні за символічною ціною в один фунт. Україна перейменувала подарунок на «Академік Вернанський». З того часу на станції побувала 20 експедицій, а 21-у ми якраз і застали.
Звичайно, за 20-літню історію з’явилися і свої традиції. Наприклад, щосуботи влаштовувати урочисті вечері, коли всі полярники збираються за столом при повному параді – у костюмах і краватках.
Або святкувати середину зими – Midwinter, коли в Антарктиці найлютіші морози. Так от, у ніч із 21 на 22 червня, у заздалегідь вирубану і підсвітлену прожекторами ополонку залазить уся експедиція, причому із одягу – тільки плавки і краватки.
До слова, температура води в ополонці – мінус 2 градуси. На станції працює 12 чоловік, всі вони – професіонали найвищого гатунку. Начальник станції Микола Старинець в Антарктиді вже восьмий раз.
На «Вернадському» стоїть унікальне обладнання, яке дозволяє вимірювати товщину озонового шару Землі. Отримані дані надсилають у міжнародні дослідницькі центри.
Хоча на станції є штатний психолог, конфліктів у чоловічому колективі уникнути важко. Для їхнього вирішення на станції зберігається дві пари боксерських рукавичок. Не подобається опонент – викликай на ринг і добивайся (буквально) справедливості.
Щоправда, цього сезону така форма вирішення наболілого не користується популярністю – кухар виявився майстром спорту з боксу.
«Після завершення експедиції ми уникаємо одне одного кілька місяців», – розповідали мені полярники. «Навіть на судні, яке приходить по нас, ми розбігаємося по різних кутках, щоб не бачити знайомі до болю обличчя».
Порядок на станції підтримують ідеальний. Навіть машинна зала, де стоять дизель-генератори, сяє чистотою.
Але по-справжньому культове місце на станції – це найпівденніший на Землі бар «Фарадей». Від британців успадкував не тільки свою назву, але й справжній антарктичний дух пригод і експедицій.
Чорно-білі фото на стінах переносять відвідувачів у часи, коли на картах ще були білі плями.
Ми закріпили наше знайомство з полярниками алкогольними напоями, випитими у найпівденнішому барі Землі.
До слова, замовлення полярників я виконав – доставив на станцію цигарки й сало, куплене в Києві і провезене через кілька кордонів. Ми провели на станції три дні і розсталися з полярниками як добрі друзі.
Далі були відвідини й інших станцій, але «Академік Вернанський» залишив найяскравіші враження.
Під час подорожі я бачив, як величезний айсберг розколовся навпіл. Страшний тріск, немов постріл, хвиля-цунамі, що утворилася після падіння сотень тонн криги у воду, розрізала гладку поверхню океану. Було страшно і водночас захоплююче!
А за півгодини до розколу я навіть хотів переконати капітана підійти ближче до айсберга, щоб я міг на нього залізти і пофотографувати.
Прийшло усвідомлення, якими ми маленькими й нікчемними є порівняно з величчю Антарктики.
Загалом, у цій яхтовій антарктичній експедиції сподобалося практично все. Звичайно, побутові умови ніяким чином не нагадують тепличні Середземномор’я чи Кариби. Але доволі тісна каюта на 25-річній сталевій яхті дає відчути себе, хоч і на короткий час, справжнім полярним дослідником.
А побачене в Антарктиді не схоже ні на що, воно самобутнє і неповторне.
