О 8:30 теплого зимового ранку зручно розташовуємося в яскравому автобусі Tez Tour і вирушаємо в порт Шарм-ель-Шейха на морську прогулянку. Їхати недовго, дорогою від гіда слухаємо історії з місцевого життя, поради для шопінгу і трохи легенд Єгипту.
Після перевірки речей на вході в порт (про безпеку тут дбають) ми потрапляємо на кораблик Green Line. Він завдовжки метрів 25–30 і має дві палуби. Унизу розташований камбуз, простора кают-компанія та купальна частина палуби, угорі – великий відкритий з боків салон з диванами, а також пункт управління яхтою – штурвал, важелі, радіостанція та прилади.
Поки капітан з командою виводив Green Line з порту, інструктори проводять лікбез. Як правильно пірнати у воду, продуватися, щоб не закладало вуха, якими жестами спілкуватися під водою, а також короткий екскурс у тваринний світ Червоного моря.
Дізнаємося, що крилатки (небезпечна отруйна риба) не побачимо, бо зима; акули до рифу не наближаються, бо бояться подряпати свою ніжну шкіру грубими скам’янілими коралами.
День видався сонячний і вітряний, ніс яхти весело підкидало на хвилях, викликаючи верески захоплення у туристів.
Найбільшою популярністю користувався бушприт – конструкція, яка випирає з носу яхти і нависає над морем. Фото «а-ля Титанік» зробили мало не всі.
Нарешті ми досягли сьогоднішньої мети – Тиранської протоки.
Тут найвужча ділянка Акабської затоки – між Синайським півостровом і островом Тиран всього 5 кілометрів. Це стратегічне місце, бо пролягає морський шлях до ізраїльського Ейлата і йорданської Акаби.
Острів Тиран належав Єгипту з 1906 року. Під час Шестиденної війни минулого століття – 1967-го – був захоплений ізраїльтянами, а потім – у 1982 році – знову повернувся до Єгипту.
Але минулого року єгипетська влада передала Тиран Саудівській Аравії. А взамін саудити обіцяли збудувати міст, який з’єднав би Синайський півострів з Аравійським.
У протоці складна навігація – тут знаходяться чотири рифи. Вони названі на честь британських офіцерів-географів, які описали їх на початку минулого століття.
Усі чотири рифи розташовані якраз посеред Тиранської протоки і розділяють її на дві частини: прохід Ентерпрайз і прохід Графтон. По Ентерпрайзу судна рухаються з Ейлата й Акаби в Червоне море, а по Графтону – навпаки, заходять в Акабську затоку.
Не всі судна благополучно долали цю ділянку – двоє назавжди залишилися на рифах.
Ми зупиняємося біля рифа Гордона. Глибина стрімко зменшується – з 200–300 метрів у протоці до 10 метрів біля рифу. Green Line швартується до раніше прибулого судна (а те, у свою чергу, тримається на канатах, які причеплені до рифа).
На Гордоні стоїть маяк та височіють іржаві рештки Loullia – судна, яке сіло на риф 29 вересня 1981 року.
Хоча гіди називають його «російським кораблем», ні до Росії, ні до колишнього СРСР Loullia не має жодного відношення.
107-метровий балкер (судно, яке перевозить насипний вантаж – вугілля, зерно тощо), збудований у Швеції 1952 року, на час аварії належав панамській судноплавній компанії. Того дня Loullia йшла з йорданської Акаби в Суец. Після зіткнення з північною частиною рифа Гордон команда деякий час намагалася врятувати судно. Але всі спроби виявилися марними і 2 жовтня 1981 року екіпаж залишив Loullia.
За чутками, певний час Loullia використовувалася наркодилерами як перевалочна база в Тиранській протоці.
За 36 років вітер і морська вода зробили свою справу: Loullia перетворилася на безформенну купу іржавого мотлоху, де насилу вгадуються колись елегантні обриси морського судна.
Loullia міцно сидить на верхівці рифа Гордона і слугує екзотичним фоном для фотографії.
Ми стрибнули у воду й почали обстеження Гордона. «Грін лайн! Грін лайн!», – час від часу вигукував наш інструктор, щоб група бува не загубилася на червономорських просторах.
На поверхні добре хитало, а от під водою було значно комфортніше. Уперше побачив риб-свистюльок, або ж флейторилів – напівпрозорих півметрових істот, які парами стояли на місці.
Ще до екскурсії розглядав фотографії дайверів поруч із китовими акулами, які водяться біля цих рифів. Час від часу озирався навколо, але китових акул не було. І це мене чомусь зовсім не засмутило, навіть навпаки, стало спокійніше.
Несподівано відчув голод і позаздрив здоровенному наполеону, який плямкав біля яскравого фіолетового коралу.
Підводна прогулянка тривала з півгодини: Green Line підібрав пірнальників і вирушив на південь, бо в програмі були заплановані занурення й в інших місцях.
Нарешті й обід! В кают-компанії розкладають страви по тарілках, народ розходиться по всьому Green Line й жадібно жує. Підводний світ добряче стимулює апетит!
Під вечір Green Line лягає на зворотний курс, а команда тролить – випускає за корму довгу волосінь з приманкою для тунця.
І на тобі! Клюнуло! Єгиптяни поволі витягають здобич на палубу: щойно трикілограмовий тунець полював на рибу, аж попався сам.
Туристи наперебій фотографуються із сріблястою тушею, а команда знову закидає наживку за борт і за кілька хвилин черговий хижак, обдурений гумовим кальмаром, опиняється на палубі.
На вході в бухту, де розташований порт, вода іскриться на сонці.
– Дивись, дивись, – рукою вказує на сріблисті спалахи капітан. – Це полює тунець!
Море неначе кипіло. Сотні риб вискакували на мить з води, тікаючи від зграї тунця. У вир боротьби кидалися чайки, намагаючись і собі поживитися здобиччю.
Але на вершині харчового ланцюжка все одно ми. Піймані тунці лежали у пакеті й чекали вечері. Не своєї.
Засмаглі, з новими враженнями й переповнені емоціями, ми поверталися у готель в яскравому автобусі після насиченого дня.
