Валентино Клементе Людовіко Гаравані, якого світ знає як Валентино, з’явився на світ 11 травня 1932 року у Вогері — маленькому та тихому містечку, що розташувалося між Міланом та Генуєю. До моменту його кончини 19 січня, у віці 93 років, Валентино лишався модельєром, котрий визначив сприйняття краси в сучасній моді. Його погляд був чітким і легко впізнаваним. Краса для нього уособлювала пишність, ефектність, чарівність, бездоганність і жіночність. Саме такий стиль Валентино творив протягом десятиліть.
Валентино Гаравані. Фото: Горст П. Горст, Vogue, 15 квітня 1970 року
“Я обожнюю все прекрасне — це не моя вина”, — цю фразу Валентино часто повторював. Він озвучував її легко, без зайвого пафосу. Для нього мода була не відірваною ідеєю, а цілком реальним засобом. Валентино розглядав моду як можливість причаровувати жінок. На початку його творчого шляху його клієнтами були тільки жінки — саме для них він створював свої перші роботи. Лише з часом коло клієнтів стало ширшим.
Валентино Гаравані навчався в Accademia dell’Arte в Мілані, де вивчав французьку мову та світ моди. У 17 років він переїхав до Парижа й вступив до École des Beaux-Arts та Chambre Syndicale de la Couture. У 1951 році Валентино отримав місце стажиста в афінського кутюр’є Жана Дессе. Той одягав королівських осіб і дам із вищого товариства в бездоганно задрапіровані вечірні вбрання з багатою гамою кольорів. Серед замовниць Жана Дессе була Жаклін, графиня де Ріб. Коли дизайнер Олег Кассіні попросив її створити для нього декілька суконь у Парижі, вона згадала про це в розмові з Дессе й зізналася, що не вміє витончено малювати ескізи. Це викликало сміх у кутюр’є. Він відповів, що має італійського ілюстратора, який з радістю виконає для неї ці роботи після закінчення робочого дня. Саме так між Валентино та Жаклін зав’язалася приязнь.
Працюючи в Жана Дессе, Валентино розробляв і власні задуми — вигадливі начерки суконь, що існували тільки в його уяві. Серед них була сукня з блакитного шифону, якого було використано надзвичайно багато, а також вечірній наряд, густо розшитий по фігурі камеями з квітами. Рожевий, жовтий і коричневий шифон драпірувався на грудях і вільно спадав зі спини до самої підлоги. Це було вбрання, гідне зірок італійського кіно та студії Cinecittà. У 1992 році Валентино святкував 30 років своєї діяльності. У Римі відбулася пишна вечірка й виставка. До міста з’їхалися запрошені з усього світу. Ательє Valentino потайки відтворили ці ранні начерки. Їх назвали abiti del sogno — вбрання мрії. У реальному втіленні вони мали такий само розкішний вигляд, як і в мріях дизайнера.
Реклама.
Річард Бертон з Елізабет Тейлор — у вбранні з чорної тафти та мережива від Valentino та з коштовностями на цілий статок — діамантами й смарагдами. Фото: Сесіл Бітон, Vogue, 15 січня 1972 року
Після того, як Гі Ларош покинув Дім Жана Дессе й заснував власну справу, Валентино декілька років співпрацював із ним. У 1959 році Валентино відкрив власний модний Дім Valentino. Матеріальну підтримку йому надали батько та друг родини. Саме в цей період у житті Валентино з’явився Джанкарло Джамметті.
Джанкарло Джамметті згадував їхню першу зустріч у римській кав’ярні. Він сидів за столиком на самоті, коли до нього підійшли й спитали, чи не буде він проти, якщо поряд сядуть ще двоє людей. Він погодився — і так поруч із ним опинився Валентино. Цей момент Джамметті запам’ятав назавжди. Валентино мав темне волосся, смагляве обличчя та пронизливо-блакитні очі. Він одразу почав говорити французькою. Джамметті перепитав. Валентино вибачився й пояснив, що щойно повернувся з Парижа після семи років перебування там і ще мислить французькою. Він висловив надію, що співрозмовник теж знає мову. Як виявилося, Джамметті вивчав французьку майже все своє життя. Валентино запропонував і надалі розмовляти французькою. Так і сталося. Вони спілкувалися цією мовою впродовж усього життя Валентино — спочатку як закохані, а згодом як близькі товариші та партнери в бізнесі.
Невдовзі Валентино оселився в шикарній квартирі з фресками на Via Condotti. Проте менш ніж за рік дизайнер опинився на межі фінансового краху. Він іронізував, що причина — його “любов до шампанського”. Насправді проблема полягала в несплаченій оренді. Валентино та Джамметті перемістили салон до палаццо XVI століття на Via Gregoriana.
Згодом Джанкарло Джамметті придбав апартаменти на Via Condotti й перетворив їх на офіси. Над інтер’єрами працювала Лаура Сарторі Ріміні зі Studio Peregalli. Простір прикрасили шовковим оксамитом і сріблястими тканинами; у деяких кімнатах збереглися первинні фрески. Інтер’єр наповнили меблями Hervé van der Straeten та антикварними речами. Те, що у 1959 році здавалося надмірною розкішшю, згодом стало відмінною рисою стилю Valentino.
З часом Валентино зміцнював своє ім’я у світі моди. Його зовнішність привертала увагу преси. Проте справжню цінність мали його колекції. Саме дизайн Valentino вабив зірок, які приїжджали до Рима. Коли Елізабет Тейлор, перебуваючи там на зйомках “Клеопатри”, обрала білу плісировану сукню-колону Valentino з оздобленням зі страусового пір’я для прем’єри стрічки “Спартак”, це стало знаковою подією.
Сонце сідає на П’яцца ді Сан-Джорджо аль Велабро, і Верушка готова до вечірки у синьо-білому комбінезоні Valentino з поясом. Фото: Франко Рубартеллі, Vogue, 1 квітня 1969 року
Творіння Valentino почали постійно з’являтися у Vogue. Редакторка Глорія Шифф допомогла дизайнеру увійти до кола журналу. Вона особисто познайомила його з Жаклін Кеннеді Онассіс. Та швидко стала однією з найвідоміших клієнток Дому Valentino. Разом із Валентино та Джанкарло Джамметті вони проводили час на Капрі.
У 1964 році Valentino вперше презентував анімалістичні мотиви. Це був короткий жакет із зебровим принтом у поєднанні з білою атласною спідницею. У 1967 році німецька модель та акторка Верушка з’явилася на світлинах Франко Рубартеллі на вулицях Рима. Вона була вдягнена в коричневий светр, підперезаний золотим ременем, тигрові штани та довге пальто до підлоги. Також з’явилася вечірня накидка з червоного тюлю зі страусовим пір’ям. Під нею була червона сукня-колона без бретелей. Це був абсолютний шик.
Біла колекція 1968 року мала великий успіх. Світська левиця Марелла Аньєллі замовила жилет із бісеру та вишитий жакет зі спідницею до підлоги. Генрі Кларк фотографував акторку Марісу Беренсон і модель Бенедетту Барціні в римській квартирі Сая Твомблі для Vogue. У 1959 році Valentino створив сукню Fiesta. З того часу червоний колір став візитівкою бренду Valentino.
Знято в римській квартирі Сая Твомблі. Фотог: Генрі Кларк, Vogue, 15 березня 1968 року
У міру того, як ім’я Валентино ставало все більш відомим у світі моди, все більше жінок бажали одягатися саме в нього. Серед них були Одрі Гепберн, Софі Лорен, численні принцеси, Жаклін Кеннеді Онассіс, Нен Кемпнер, Лінн Ваєтт, Сьюзан Гутфройнд та багато інших. Разом зі зростанням його популярності змінювалися і його резиденції — вони ставали все більш пишними.
Римською резиденцією Валентино спочатку був пентхаус із перськими мініатюрами на стінах, обтягнутих тканиною, та банкетами, гідними турецького салону. Згодом цей простір поступився місцем будинку на Аппієвій дорозі, оформленому Ренцо Монджардіно — визнаним експертом у світі інтер’єрного дизайну. Я відвідав Валентино наприкінці 1980-х років, і це справило незабутнє враження. Інтер’єри стали ще більш насиченими порівняно з кількома роками раніше, коли Монджардіно вперше працював над цим простором. Тоді це було середовище з ретельно продуманою архітектурою колон, блідо-зеленими батиками та білими ліжками-санями в стилі ампір. Коли ж я побачив будинок пізніше, ситці й оксамити 1880-х років змагалися за увагу з великими китайськими вазами, переповненими калами. Весь простір був заповнений вишуканими квітковими композиціями. А якщо пильно придивитися, за ними можна було помітити одну або навіть дві картини Фернандо Ботеро.
Коли я вперше приїхав до Рима на покази haute couture в середині 1980-х років — задовго до своєї подорожі на Аппієвій дорозі, — я набрався сміливості й зайшов до кутюрного салону Valentino, розташованого трохи вище Іспанських сходів. Це були дві порівняно невеликі кімнати, які буквально випромінювали витончений, продуманий гламур. На вішалках висіли бездоганно скроєні костюми, розкішні бальні сукні та вишукані вечірні вбрання Valentino. Тут було все, що могло знадобитися для такого способу життя — життя з персональним водієм, чітким графіком і звичкою до розкоші. Іншими словами, для життя, яке вів сам Валентино.
Безумовно, ці дві елегантно оформлені кімнати були лише входом до справжнього виробничого простору, що займав п’ять поверхів великого палаццо. Саме тут розташовувалися кутюрні майстерні Valentino. Кімната за кімнатою — світлі, залиті сонячним світлом простори, у яких працювали сотні майстринь і кілька чоловіків. Усі вони були повністю зосереджені на своїй діяльності. Це був безперервний, точний, налагоджений процес. Через кілька років після мого першого візиту простір зазнав обережної трансформації. Над оновленням працювали британські архітектори й дизайнери Пітер Мур і Пітер Кент. У коридорах з’явилися сріблясті поручні та великі площі світло-сірого мармуру. Стіни прикрасили роботи Джуліана Шнабеля, Кіта Гарінга та Франческо Клементе. Усе було стримано, продумано й надзвичайно вишукано.
Покази Valentino того часу завжди завершувалися музикою. Після фінального акорду маестро виходив до публіки. Він підіймав руки вгору й особливим жестом плескав пальцями об долоні. Це був мить тріумфу. Чисте шоу. Справжній шоубізнес.
У 1991 році я домовився про зустріч із Валентино, щоб обговорити всю його творчість. Ми зустрілися в елегантній кімнаті з краєвидом на П’яцца Міньянеллі. Простір був наповнений антикварними речами та важкими, розкішними драпіровками, що надавали йому вигляду салону в стилі Сесіль Сорель. Розговорити Валентино було нелегко. Він відповідав стримано й небажано. Натомість у сусідній кімнаті — і це була справді величезна зала — сидів Джанкарло Джамметті. Він був оточений предметами arte povera та антикваріатом 1940-х років. І з ним, на відміну від Валентино, розмовляти було легко й невимушено.
Звісно, у Валентино було чимало інших резиденцій — на Капрі, у Нью-Йорку та в Лондоні. Але у 1995 році мене запросили до маєтку XVII століття з цегли та каменю, який він нещодавно придбав у Франції. Я проїхав довгою алеєю, різко звернув за ріг — і саме в цей момент він з’явився переді мною. Унизу, на схилі, виблискував Château de Wideville — колишній дім мадам де Лавальєр, фаворитки Людовіка XIV. Версаль розташований зовсім поруч.
У вечірньому світлі я прогулювався садами Жака Вірца. Насичено-фіолетовий розмарин простягався полями й прорізав лісові масиви. Троянди та запашні літні квіти наповнювали огороджений сад пахощами. А потім — сам будинок. Він справляв не менше враження. Над інтер’єрами Валентино працював разом з Анрі Самюелем. Смарагдові крісла, оббиті шовковим оксамитом, і мотиви шинуазрі надавали простору легкої, майже казкової атмосфери. Саме ці деталі додавали відчуття затишку суворій і стриманій архітектурі маєтку.
Мене розвеселило й водночас здивувало побачити, що величезна робота Френсіса Бекона у вітальні Валентино зображала абстраговану фігуру чоловіка, який сидить на килимі з пучків троянд. Це зовсім не було схоже на те, що я бачив у Бекона раніше. Водночас ця робота здавалася максимально “валентинівською” — настільки, наскільки твір Бекона взагалі міг бути пов’язаний з естетикою Валентино.
Коли я йшов на вечерю, зворушений витонченими садами та вражаючими інтер’єрами — усім тим, що Джанкарло й Валентино створили за своє життя, — я сказав Валентино: “Те, що ви зробили, — це створили красу”. Він стиснув мою руку й відповів крізь сльози: “Це і є краса”.
За матеріалами vogue.com