Невільничі переклади: як ув’язнення надихало на творчість
Переклади, зроблені в неволі, залишаються маловідомими. Значна частина з них, ймовірно, ніколи не дійде до нас, залишившись лише спогадами. Водночас, сама праця над перекладом ставала потужною підтримкою для тих, хто опинився в ув’язненні. В українській історії подібні випадки траплялися не раз.
Літературознавець Ростислав Семків розповів про найвизначніших українських перекладачів, чия діяльність припала на складні періоди вітчизняної історії. Лекція відбулася в рамках VII літературно-перекладацького фестивалю Translatorium.
«Я зосереджуся не стільки на історико-літературних фактах, хоча й розповім про тих, хто і що перекладав. Більше уваги приділю феноменології перекладу в умовах неволі: чому письменники та поети вдавалися до цього, чому для них було важливим перекладати, і що це загалом говорить про переклад як процес, здатний підтримувати», — зазначив Ростислав Семків.
«Наша література має сумну традицію невільничого перекладу, тобто перекладу в ув’язненні. Ця традиція є такою ж давньою, як і історія українського перекладу загалом. Якщо звернутися до історії українського перекладу, то вже на початку ХІХ століття він починає активно розвиватися. Ті, кого ми вважаємо піонерами цілеспрямованої перекладацької діяльності, одночасно започатковують і традицію невільничого перекладу. Звісно, для остаточних висновків бракує досліджень, доступ до архівів яких наразі обмежений».
Першим, кого варто згадати, є Пантелеймон Куліш. Немає точних даних, чи перекладав Куліш під час свого заслання. Його вислання тривало недовго, порівняно з Тарасом Шевченком, але після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства всіх його членів репресували. Куліш перебував на засланні до 1850 року (три роки: 1847–1850). Хоча прямих свідчень немає, цілком ймовірно, що він займався перекладами. Його інтерес до перекладацької діяльності виник ще в 1840-х роках, коли він викладав у Луцьку. Куліш отримав доступ до ширшого кола європейських книг і літератур, посилено вивчав мови. Його найамбітнішим задумом був переклад Святого Письма. Він цілеспрямовано працював над ним усе життя, але його перші переклади загинули під час пожежі. Проте Куліш почав усе з нуля і врешті-решт завершив видання.
Також існують згадки про те, що з 1840-х років він розмірковував над перекладом «Одіссеї». Куліш бачив себе перекладачем і, цілком можливо, почав займатися цим ще під час заслання. Хоча зазвичай вважається, що як перекладач Пантелеймон Куліш заявив про себе в 1860-х роках, коли в Петербурзі почали з’являтися його переклади. Тоді він рухався двома основними шляхами: переклад Святого Письма та переклади Шекспіра (хоча він не втілив цей задум повністю, прагнучи перекласти вдвічі більше).
Ще одним аргументом на користь того, що Куліш займався перекладом у вигнанні, є жандармський рапорт, де йдеться про його листування під час заслання, завжди під псевдонімом. А у збірці «Досвітки», що вийшла 1862 року, міститься чимало його перекладів, зокрема переклади Міцкевича, підписані псевдонімом. Це наштовхує на думку, що саме цим він і займався на вигнанні.
Таким чином, Пантелеймон Куліш започаткував не лише традицію українського історичного роману, а й традицію невільничого перекладу.
Іван Франко був ув’язнений вперше у 1877 році. Загалом його арештовували кілька разів, але ув’язнення були нетривалими. Тоді він захоплювався німецькою поезією, зокрема Гете, Шиллером і Гайне. Цілком можливо, що саме в цей період відбулися його переклади цих творів.
Павло Грабовський — найактивніший український перекладач ХІХ століття, який також був в’язнем. В українському літературному каноні Грабовський постає як революційний поет, проте його перекладацька діяльність заслуговує на окреме дослідження.
Грабовський майже одноліток Ольги Кобилянської та Михайла Коцюбинського, але його життя стрімко пішло вниз: він дуже рано почав займатися революційною діяльністю. Через продовження цієї діяльності під час служби, його було вислано у віддалений Сибір (Іркутськ, Якутськ, Тубольськ), звідки він вже не повертався (з 1889 до 1902 року, помер у 1902-му).
В таких умовах він займався перекладами. Грабовський був поліглотом, знав 27 мов, зокрема всі можливі слов’янські, а також європейські. З 1890-х років його почали друкувати у Львові.
Багато перекладів Грабовського розкидані по галицьких журналах, тому їх пошук, оцінка та визначення його місця в каноні як феноменального перекладача — це завдання для дослідників.
Далі — 1920-ті роки, які були багатими на перекладачів та в’язнів, але, очевидно, не на переклади, зроблені на Соловках чи в сталінських таборах. Принаймні відомо про більш ніж десяток видатних перекладачів, які опинилися на Соловках, і про двох з них відомо, що вони перекладали. Микола Зеров, зокрема, перекладав Вергілія та Катулла. Для нього праця над перекладами слугувала підтримкою.
Хоча Семен Підгайний у своїй праці «Українська інтелігенція на Соловках» згадує багатьох постатей, побут табору, історію, він пише про Зерова як про найсвітлішу постать серед діячів культури. Підгайний також розповідає про багатьох інших людей, зокрема виділяючи тих, про кого історія не пише, тобто людей, які не були відомі за життя, але виявили стійкість на засланні; також згадує партійних діячів та діячів культури.
Цікаво, що Підгайний зазначає, що Зеров практично не помітив заслання, тобто не надто змінився, перебуваючи постійно «на своїй хвилі». Саме там Зеров перекладав «Енеїду» Вергілія, але достеменно невідомо, що від неї залишилося і де саме ці рукописи. Згодом Зерова перевели до табірної бібліотеки, де він продовжив роботу над перекладами Катулла і Вергілія.
Це дивовижно, адже інші перекладачі (наприклад, Марко Вороний та багато інших), опинившись у схожих обставинах, не могли працювати. Дехто намагався вислужитися перед начальством, інші — ні, але Зеров був поза цим. Він просто продовжив займатися перекладами, і для цього знайшлися умови. Це важливо, навіть попри те, що ми не маємо доступу до цих перекладів, адже це підтримувало, і важливо розуміти, завдяки чому саме.
Також відомо, що Павло Филипович, один із близьких друзів Зерова, займався перекладами, але невідомо, що саме і в якому обсязі. Драй-Хмара теж опинився там, але, принаймні, у Підгайного згадок про нього немає.
Валер’ян Підмогильний перекладав багато й масштабно: він переклав твори багатьох французьких авторів (Бальзака, Вольтера, Анатоля Франса, Мопассана тощо). У 1935 році він потрапив на Соловки і також там щось перекладав, про що свідчать різні джерела, але рукописи не збереглися.
Ще одним в’язнем того періоду був Агатангел Кримський, який, ймовірно, також не міг не займатися перекладами. Однак, невідомо, чи встиг він це зробити, оскільки був ув’язнений у 1941 році, а помер у 1942-му. Відомо, що Кримський, з одного боку, був засновником сходознавства в усьому СРСР, а з іншого — здійснив багато перекладів з європейських мов.
У повоєнний період слід згадати Георгія Кочура, який для шістдесятників був «гуру» перекладу. Цікаво, що ті з шістдесятників, хто перекладав у таборах (насамперед Василь Стус та Іван Світличний), надсилали свої переклади Кочуру на рецензію.
Сам Кочур був арештований у 1943 році і перебував у таборах до 1953-го. Георгій Кочур — людина, яка не могла не займатися перекладами, тому важливо наголосити на його приналежності до цієї сумнозвісної традиції арештантського перекладу. Після 1953 року він повернувся і, очевидно, мав змогу продовжити розпочату в ув’язненні роботу над перекладами.
Ростислав Доценко був ув’язнений одночасно зі Стусом, у 1972 році. Він також належав до кола, яке Іван Світличний називав «Парнасом», де можна було обмінюватися віршами, говорити про літературу, перекладати. Важливо його згадати, бо він точно займався перекладами. Також Михайло Горинь, з яким коло діячів (Стус, Доценко, Світличний) могли перетинатися в камерах.
Михайлина Коцюбинська писала, що для Василя Стуса переклад був екзистенційним питанням, тобто надзвичайно важливим. У спогадах Михайло Горинь зазначав, що налаштованість максимально читати, вивчати мови та перекладати, тобто спрямованість на інтелектуальну працю, допомогла не зламатися. За словами Гориня, розпорядок дня в камері, де сиділи Стус, Горинь та Овсієнко, був таким: від сніданку до обіду вони читали, перекладали чи щось писали, а потім після прогулянки обговорювали. І так щодня протягом майже двох років. Це давало можливість зосередитися і слугує прикладом того, як у надзвичайно складних умовах люди можуть не здаватися і боротися.
Стус ще у 1960-х роках почав перекладати, але більшість його перекладів не публікували. Він займався перекладами авторів німецької експресіоністської літератури, деяких авторів ХІХ століття, Гете, Рільке та Целяна. Складність полягала, зокрема, у передачі книжок: їх можна було замовляти до в’язниці, але дуже часто їх просто вилучали з передач.
У 1983 році, після другого арешту, Стусу повністю заборонили писати та перекладати. До того ув’язнені перекладачі намагалися якось обходити заборони.
Найпопулярнішим способом обійти заборону передавати переклад на волю було вписування їх у листи: Стус писав пів сторінки листа, а потім — якийсь вірш. Можливо, цензор не дочитував і пропускав. Після того, як тюремна адміністрація це зрозуміла, було встановлено норму — не більше 5 віршів на лист. Але переклади могли підлягати суворішій забороні, особливо якщо йшлося про «неблагонадійних» чи «реакційних» авторів, то їх передавати було складніше.
Однак способи передачі були різноманітними й слугували певним обміном інформацією між, як казав Стус, «малою зоною», де вони сиділи, «великою зоною», якою був Радянський Союз, і вільним світом.
Іван Світличний. Варто наголосити, що Світличний навіть влаштовував свого роду перекладацькі змагання: «Кілька людей, давайте перекладемо один і той самий уривок/вірш і надішлемо Кочуру, хай скаже, чий переклад кращий». Це був спосіб поєднати роботу з іншими методами підтримки духу.
«Ми всі розуміємо, що переклад, зроблений у неволі, згодом матиме читачів. Але я хочу звернути увагу на зв’язок з вічністю, про який думає Стус, передаючи свої переклади на волю — це справді важливо. Однак, так само важливо усвідомлювати сам момент перекладу, коли людина, яка перекладає, занурюється в текст і перебуває в цьому іншомовному тексті. Тоді відчувається масштабний зв’язок зі світовою літературою, відчуття присутності культури тут і зараз».
«Автор, пишучи, самотній. Перекладачі ж, перекладаючи, ніколи не самотні: по-перше, є автор, з яким вони вступають у діалог, але, крім того, є ще й контекст. Це означає, що переклад одразу ж дає можливість уявити натхненний образ, коли ми усвідомлюємо, що існує величезне поле літератури, куди ми занурюємося. Для автора, коли він пише, важливий момент екстазу, повноти буття під час творення, а для перекладача — це інтенсивне переживання дотику до дуже широкого поля цивілізації, дуже широкого поля культури (коли Зеров перекладає Вергілія на Соловках, він насправді не на Соловках, а розмовляє з Вергілієм).
Щоразу, коли ми щось перекладаємо, ми потрапляємо у простір найщільнішого контакту зі світовою культурою… Якщо вічність — це пригадування, то цей процес пригадування активують перекладачі.
У цьому, очевидно, надзвичайно важливий момент для тих, хто, перебуваючи в ув’язненні, перекладав: одне діло — вийдемо назовні чи ні, інше — вони не залишалися на самоті, а занурюючись у переклад, занурювалися у відчуття присутності, отримували можливість перенестися у віртуальну територію, де присутні автори світової літератури».