У львівському артцентрі Jam Factory відкрито виставку “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”, яка досліджує наше існування, коли катастрофічні події стають звичним фоном для життя та професійної діяльності; а також розглядає самоорганізовані мистецькі проєкти в Україні як метод буття, виживання та спільної дії в умовах непередбачуваності.
Реклама.
Найкраще стан тих, хто створює та підтримує самостійні мистецькі платформи, передає відомий інтернет-символ — пес, що сидить у палаючій кімнаті й байдуже промовляє: “This is fine”. Українською цей вислів звучить як “ВСЕ НОРМАЛЬНО))”. Саме так названо експозицію, що триватиме у львівському артцентрі Jam Factory до 9 серпня. Запозичуючи тон мему, організатори виставки говорять не лише про життя в умовах перманентної кризи, а й про самоорганізацію як типову форму існування сучасного українського мистецтва.
Цей проєкт є результатом конкурсу незалежних кураторських досліджень, який нещодавно запровадив Jam Factory Art Center. До фіналу вийшли дві ініціативи: “Weaving”, присвячений історії українських незалежних мистецьких платформ, від Насті Хлестової та Антона Ткаченка, співзасновників харківського artist-run простору “Гараж 127”, та “Художники бігають. Самоорганізовані мистецькі простори та ініціативи” від кураторів львівської галереї “Товари з Європи” Анастасії Шергіної та Ігоря Тимощука. Об’єднавши свої дослідження, кураторська група сформувала виставку, що представляє 26 самоорганізованих мистецьких проєктів з різних регіонів України, переважно заснованих після 2014 року.
Сама експозиція виставки нагадує структуру арт-ярмарку: простір ніби поділено на окремі секції, кожна з яких належить певній ініціативі, представленій інсталяцією, що найповніше її ілюструє. Водночас, замість традиційного “білого куба”, куратори разом з архітектором виставки Олександром Бурлакою роблять видимими конструкції, які зазвичай приховані, демонструючи каркаси, монтажні елементи, необроблені поверхні. У цьому рішенні легко впізнати матеріальну логіку більшості artist-run просторів, які часто створюються з доступних матеріалів та обмежених ресурсів, спираючись на винахідливість.
Невизначеність терміну існування — мабуть, найточніше слово для опису більшості незалежних мистецьких платформ. Підвищення орендної плати, особисті обставини, пандемія чи війна — будь-який з цих чинників може призвести до тимчасового призупинення діяльності або повного закриття простору. Через свою швидкоплинність багато таких платформ залишають по собі лише уривчасті свідчення — спорадичні архіви, фотографії та, здебільшого, спогади.
Одним із прикладів завершеної історії є “Квартира 14” — самоорганізований виставковий простір, що функціонував у Києві з 2016 по 2019 рік. Художник Михайло Алексєєнко та кураторка Мадлен Франко започаткували його у помешканні на Троєщині. Проєкт виріс з особистої історії: після смерті бабусі Алексєєнко почав осмислювати радянську спадщину через інтер’єр її квартири та предмети, що залишилися. З часом приватна оселя трансформувалася на платформу для експериментальних виставок молодих митців, зміщуючи мистецьке життя Києва за межі звичного центру. На виставці представлено документацію проєкту “Секрет №7” Маргарити Шерстюк та Ігоря Канівця — роботи, створені безпосередньо в інтер’єрі “Квартири 14”, де її архітектура, меблі та предмети побуту стали частиною художнього висловлювання.
Іншу модель самоорганізації репрезентує Noch — одеська ініціатива, що діяла з 2018 по 2021 рік. Художниця Олександра Кадзевич та письменник і психоаналітик Гаррі Краєвець заснували її у власній майстерні як простір для цілодобових заходів, спрямованих на об’єднання локальної мистецької спільноти та створення атмосфери для діалогу. За три роки існування Noch провела 34 виставки українських та іноземних митців, а сама ініціатива стала значущою точкою в мистецькому житті Одеси. На виставці Noch представлено архівними фотографіями та аудіороботою Гаррі Краєвця “У Парі Друзів Не Видно”, яка пропонує розглядати Noch не як завершену історію, а як досвід, що проявляється через фрагменти зустрічей та переміщень.
Ще однією типовою умовою існування більшості незалежних мистецьких ініціатив є незахищеність. Самоорганізація часто виникає як реакція на цей стан — через спільне використання ресурсів, взаємну підтримку та розбудову власної інфраструктури. Водночас це не скасовує відчуття постійної невизначеності, яке супроводжує незалежні культурні простори та загалом мистецьку діяльність.
Цей нестійкий стан нестабільності демонструє “Нагірна 22” — мистецька спільнота, що сформувалася 2018 року в будівлі Київського інституту автоматики. Вільні приміщення поступово перетворилися на майстерні, а згодом — на робоче місце для десятка митців. Однією з ключових ініціатив спільноти став День відкритих майстерень, що дозволяє відвідувачам безпосередньо знайомитися з митцями та їхньою творчою практикою.
На виставці “Нагірна 22” представлено проєкт “Відкриті книги Інституту автоматики” — добірку скетчбуків, які розкривають процес формування мистецьких ідей та демонструють різноманіття практик у межах спільноти.
Під час підготовки виставки ця історія отримала продовження: у травні 2026 року спільноту повідомили про необхідність звільнити приміщення Інституту автоматики. Експозицію доповнили друкованим архівом, присвяченим вимушеному виселенню, тож сама виставка стала свідком ще однієї історії втрати незалежного мистецького простору.
Якщо незахищеність є умовою існування більшості незалежних ініціатив, то їхньою спільною рисою стає здатність швидко реагувати на суспільні зміни. Невипадково виставка зосереджується саме на просторах, що виникли після 2014 року. Для багатьох із них війна стала не просто історичним тлом, а й безпосереднім поштовхом до самоорганізації — як спосіб створити культурну, соціальну чи навіть гуманітарну інфраструктуру там, де її бракувало.
Одним із перших таких прикладів став харківський сквот “Автономія”, що діяв у 2014–2018 роках. Заснований анархістською спільнотою в покинутій будівлі, він швидко перетворився не лише на культурний простір, а й на прихисток для людей, які були змушені покинути окуповані Крим і Донбас. У сквоті проходили виставки, лекції, кінопокази й концерти, а сам простір став прикладом того, як мистецька самоорганізація може відповідати на суспільні виклики. На виставці історію “Автономії” представляє фільм Миколи Рідного The Squat Is a Squat, що зберігає пам’ять про цей експеримент.
Через два роки, у 2016-му, за двадцять кілометрів від лінії фронту в Маріуполі виникла “Платформа ТЮ”. Спочатку це був незалежний культурний простір для місцевої андеграундної сцени, проте після повномасштабного вторгнення його діяльність зазнала докорінних змін. Сьогодні ініціатива працює у вимушеному вигнанні, підтримує розпорошену маріупольську спільноту та шукає нові способи говорити про втрату міста, уникаючи експлуатації травматичного досвіду. Представлений на виставці проєкт “Підвищення обізнаності” простежує цю трансформацію через архівні матеріали, відео та особисті свідчення, показуючи, як культурна ініціатива поступово трансформувалася на спільноту взаємодопомоги.
Одним із найтриваліших серед представлених проєктів є херсонський культурний центр “Тотем”, який діє з 1999 року. Протягом останніх двадцяти років команда досліджувала, документувала та зберігала будинок-музей Поліни Райко в Олешках, сформувавши навколо нього спільноту дослідників, митців і волонтерів. Після підриву Каховської ГЕС у 2023 році, коли будинок був майже повністю зруйнований, ця робота набула нового значення. У Jam Factory “Тотем” представляє не лише історію Поліни Райко, а й те, як незалежна спільнота здатна роками підтримувати, досліджувати й зберігати місцеву спадщину.
Самоорганізовані мистецькі платформи часто сприймаються як замкнені середовища, існування яких залишається майже непомітним за межами кола їхніх учасників. Недовговічні, локальні та нерідко позбавлені можливості документувати власну діяльність, вони легко зникають з ширшої історії українського мистецтва. Але подібні історії просторів дозволяють говорити про самоорганізацію значно ширше — не як про сукупність окремих ініціатив, а як про одну з визначальних рис українського мистецтва останніх десятиліть.
Представлена виставка не створює вичерпну карту незалежних просторів, вона окреслює явище, яке постійно змінюється й трансформується. Зібрані разом історії показують, що самоорганізація в українському мистецтві давно перестала бути винятком чи тимчасовою відповіддю на кризу, натомість стала способом, у який українське мистецтво формує власну інфраструктуру.
Показово, що виставка не приховує й внутрішніх суперечностей незалежної сцени. Після отримання запрошення до участі кілька митців відмовилися від співпраці через присутність у кураторській групі Антона Ткаченка, який після виїзду з України не повернувся. У просторі виставки розміщено їхні заяви. Цей жест нагадує, що самоорганізація не є однорідною спільнотою чи простором безконфліктної солідарності. Вона так само складається з різних позицій, етичних рішень та дискусій, які сьогодні стають невід’ємною частиною українського мистецького середовища.
Текст: Аміна Ахмед
Фото: Констянтин Гливляс