Поділитися
16 січня 2025 року помер знаковий кінорежисер, митець, музикант Девід Лінч, чия праця назавжди перетворила світове кіномистецтво.
Творець фільмів “Синій оксамит”, "Малголланд Драйв" та серіалу “Твін Пікс”, Лінч конструював фантастичний нереальний світ, поринувши в який одного разу, відвідувачі кінотеатрів закохувалися безповоротно. Відзначаючи пам’ять великого режисера, який 2019 року отримав почесну нагороду "Оскар" за внесок у світовий кінематограф, редакція українського Vogue розповідає про обожнювані фільми Девіда Лінча.
Реклама.
“Малголланд Драйв”, 2001
Дивовижна річ із фільмами Девіда Лінча — я майже ніколи не згадую, коли та за яких умов вперше їх бачив, але катарсисне почуття жаху й одночасно насолоди завжди лишається зі мною. Як і кадри з його кінострічок, що закарбовуються у свідомості, — десь поряд зі спогадами про сновидіння. І нічні кошмари.
У “Малголланд Драйв”, який кінорежисер показав у Каннах 2001 року, це великий план каліфорнійської вокалістки Ребеки дель Ріо з яскравим макіяжем на очах та кристалом-сльозою на правій щоці. На сцені лос-анджелеського нічного клубу Silencio, куди потрапляють світловолосі героїні Наомі Воттс та Лори Герінґ (остання в перуці), вона виконує іспаномовну версію балади Crying Роя Орбісона та Джоя Мелсона — аж доки на четвертій хвилині не падає долілиць. Без жодних пояснень. Фонограма продовжує відтворюватися. Непритомну (чи мертву?) співачку виводять зі сцени.
Фільм про американську, а точніше, каліфорнійську мрію, якою живе молода актриса Бетті Елмс (Наомі Воттс), прямує тернистими дорогами трилера, психологічної драми, комедії та — на мій погляд — фільму жахів. Протягом 146 хвилин екранного часу тут зʼявляються амнезійна незнайомка, акторки (успішна та не дуже), детектив, угруповання гангстерів та безхатько, котрий призводить до чергового знепритомнення (чи смерті). Детально переказувати фабулу стрічки немає сенсу — її варто дивитися. “Малголланд Драйв” — це посвята Лос-Анджелесу як міфу та хрестоматійне “лінчівське” кіно, де уявне існує поряд з реальним, гротескне з буденним, божественне — з жахливим. У руках неперевершеного режисера розрізнити одне від іншого майже неможливо.
Веня Брикалін, головний редактор
“Дюна”, 1984
"42 роки тому, з причин, які виходять за межі мого розуміння, Девід Лінч витяг мене з невідомості, щоб зняти в його першому та останньому великобюджетному фільмі. Він безсумнівно побачив у мені щось, чого навіть я не усвідомлював. Я зобов'язаний всією своєю кар'єрою, та й життям, його баченню”. Це слова актора Кайла Маклаклена, присвячені режисеру всього його життя. Більшість із нас обожнює витонченого й таємничого Маклаклена в інших роботах Лінча — “Синій оксамит” чи “Твін Пікс”, однак варто пам’ятати: першою, у 1984 році, була власне “Дюна”. І коли я чую, що “Дюна” Лінча — невдалий фільм, то розмірковую про те, що без неї не було б “Дюни” Вільньова та багатьох інших прикладів жанру, на котрі, безумовно, вплинув Лінч. А ще про те, хто має право визначати рівень “вдалості”, коли мова йде про мистецтво, і чи не ліпше іноді віддати це на суд часу?
Екранізувати “Дюну” Френка Герберта Лінча запросив італійський продюсер Діно ді Лаурентіс. Ще в кінці 1970-х він запропонував відзняти “Дюну” Рідлі Скотту, однак Скотт обрав “Чужого”; натомість 1981 року донька Лаурентіса Рафаелла підкинула батькові ідею — запросити Лінча, котрий на той момент зняв дві кінокартини, “Людина-слон” та “Голова-гумка”, і вважався молодим і успішним режисером.
Події кінострічки відбуваються в майбутньому у вигаданому всесвіті Галактичної імперії, однією з найпривабливіших планет якої є Арракіс, або Дюна, де добувається унікальна субстанція — меланж. Головний герой, син аристократа Пол Атрід (Кайл Маклаклен), прибуває на Арракіс, щоб протистояти змовникам і змінити долю галактики. Космічний на той час бюджет у понад 40 мільйонів доларів був витрачений на спецефекти та складні декорації. Моделі величезних машин-збирачів прянощів, жахливо реалістичні піщані черви до семи метрів завдовжки, виготовлені з гуми, грандіозні галактичні палаци та космічні кораблі: всесвіт “Дюни”, хоч дійсно є нетиповим для сюрреалістичного стилю Лінча, вражає своєю технологічністю та фантастичністю. Проте все це не зробило стрічку успішною: вона зібрала 24 мільйони, а критики розгромили її за хаотичність і перевантаженість сценарію.
Проте що подарувала нам “Дюна”? Насамперед познайомила світ з Кайлом Маклакленом, на той момент 25-річним нікому не відомим актором, якого за рік до того Лінч побачив на театральному фестивалі в Орегоні. Оскільки бюджет був витрачений переважно на декорації, продюсери просили Лінча обрати головного актора з незнайомих артистів. Для Маклаклена “Дюна” стала дебютом в кіно, і його яскраві очі, котрі змінюють колір від блакитних до карих, і тонка інтелігентна харизма подарували світу, можливо, найкращого Пола Атріда.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культури
“Синій оксамит”, 1986
Моє захоплення творчістю Девіда Лінча почалося з того часу, як я побачила кадри з фільму “Синій оксамит” на Tumblr. Фото червоних троянд на тлі білого паркану й неба та магічний образ Ізабелли Росселіні на сцені під світлом софітів зробили свою справу — кінострічку я подивилася того ж вечора й закохалася в неї остаточно.
Для мене канонічність “Синього оксамиту” полягає у балансі складного авторського кіно та містичного трилера. У ньому нереалістичні крупні плани, гічкоківський саспенс, гра світла й тіні та напружена музика утворюють тривожну, але настільки гіпнотичну атмосферу, що перегляд фільму перетворюється на сновидіння.
А пісню Blue Velvet, яку у стрічці виконала Росселіні в образі femme fatale, і кавер на неї від Лани Дель Рей я досі несамовито переслуховую.
Світлана Манукян, редакторка соціальних медіа
“Дикі серцем”, 1990
У 1990 році Девід Лінч випустив “Дикі серцем”, кінофільм, який зруйнував звичні жанрові межі. Це водночас роуд-муві, повість кохання, насильство, сюрреалізм і попкультура в одному флаконі. На перший погляд сюжет видається простим: Сейлор (Ніколас Кейдж) і Лула (Лора Дерн) тікають через Америку від одержимої владою матері дівчини. Однак їхній шлях — це алегорія, у котрій Лінч досліджує протистояння світла й темряви, любові й жорстокості, свободи й контролю.
Візуально “Дикі серцем” — справжнє задоволення для очей. Куртка зі зміїної шкіри, яку носить Сейлор, є символом його природи: бунтівної, дикої та незалежної. Сам герой прямо каже, що ця річ — “данина його індивідуальності”. Лула, навпаки, завжди одягнена у яскраві відверті сукні. Її образ — це протест супроти світу, котрий намагається контролювати її. Неонове світло, мотелі на узбіччях доріг, пустельні краєвиди — символи, котрі відображають внутрішній стан героїв. Саундтрек Анджело Бадаламенті — це пульс фільму, а культова пісня Кріса Айзека Wicked Game — голос самої історії, тривожний, пристрасний і відвертий.
Другорядні персонажі, як-от Боббі Перу у виконанні Віллема Дефо та зловісна мати Лули, котру втілила Даян Ледд, збагачують кінофільм своїми незабутніми образами. Особливо варто відзначити Даян, котра отримала номінацію на премію “Оскар” за цю роль. Сама картина була нагороджена “Золотою пальмовою гілкою” Каннського кінофестивалю, хоч і викликала суперечки своєю відвертістю та брутальністю. Втім, саме ця сміливість і робить “Дикі серцем” одним із найпотужніших фільмів Девіда Лінча.
Марина Шулікіна, редакторка
"Твін Пікс", 1990
"Твін Пікс" Девіда Лінча — це наріжний камінь у популярній, мейнстримовій культурі 1990-х, котрий особисто мені дав перепустку у безмежний світ артхаусу та інших мрій".
Сергій Ковальов, артдиректор