Напередодні річниці повномасштабного вторгнення ми звернулися до українських і закордонних фотографів-документалістів з проханням поділитися одним кадром, зробленим протягом цих чотирьох років, — світлиною, яка з певних міркувань набула для них особливого значення. Цей матеріал демонструє російську агресію крізь призму людських доль. Кожна фотографія — це окремий погляд, унікальна точка болю та переживань. У сукупності вони формують різноголосий образ війни: втрат і опору, нищення та любові, переляку та відповідальності. Ці світлини — зафіксоване свідчення епохи і водночас перспектива, що дозволяє розгледіти сутність цієї війни та її наслідки.
Залізнична станція у Львові, 24 лютого 2022 року
Головний залізничний вокзал у Львові, 24 лютого 2022 року. Фото: Jędrzej Nowicki
Реклама.
“19:31, 24 лютого 2022 року. Шістнадцять годин тому Російська Федерація розпочала широкомасштабне вторгнення на територію України. Над платформою світиться червоним електронний покажчик — два, чотири, нуль, два. На львівському вокзалі чекає на відправлення поїзд, що прямує до польсько-українського кордону. У вагонах — безліч людей, які очікують на рух. Попереду — 70 кілометрів і півтори години подорожі до першої умовно безпечної локації. Позаду — дім, сім’я, приятелі, праця, звичний ритм життя. У новоспеченій реальності їхні оселі руйнують російські ракети й бомби. О 03:40 24 лютого 2022 року світ, що видавався непорушним і зрозумілим, перестав існувати”, — Єнджей Новіцький, @jnowickiphoto.
Чоловік ридає над тілом померлого члена родини, 24 лютого 2022 року
Чоловік плаче над тілом родича — однієї з перших жертв війни — після ракетного удару Росії по житловому кварталу в Чугуєві, 24 лютого 2022 року. Фото: Wolfgang Schwan
“У ранковий час першого дня широкомасштабної агресії Росії проти України я з двома колегами зафіксував наслідки ракетної атаки на житловий сектор Чугуєва. Цей кадр зроблено трохи раніше восьмої ранку. На ньому — одна з перших цивільних жертв цієї війни. Дана фотографія найбільш влучно відображає суть російської агресії супроти України. Вона демонструє, якою ціною щоденно розплачуються мирні люди. Навіть далеко від лінії зіткнення люди живуть під постійною загрозою ракетних атак. Це є реальністю від перших годин інтервенції й дотепер. Для чого? Щоб Росія могла пред’явити претензії на Донбас або розширити свої володіння? За ці чотири роки я був свідком аналогічних сцен безліч разів — і кінця цьому досі не видно”, — Вольфганг Шван, @wolfgang_schwan.
Співробітники ДСНС евакуюють жінку з пошкодженого будинку, 14 березня 2022 року
Евакуація мешканки зруйнованого будинку в Оболонському районі Києва, 14 березня 2022 року. Фото: Павло Петров
“Фото зроблено на зорі повномасштабної агресії — після однієї з перших потужних атак по житловій забудові столиці. Тоді працівникам ДСНС вдалося врятувати понад 20 людей. Значна частина з них не могла самотужки покинути свої помешкання: вибух знищив сходовий майданчик, а дим від пожежі, що охопила з десяток квартир, швидко заповнював коридори. Для мене цей день став точкою відліку значних руйнувань у Києві й тієї нової дійсності, з якою відтоді щоденно працюють пожежники та рятувальники. Сьогодні наслідки подібних атак стали для них типовою частиною роботи, а розбір завалів і усунення пошкоджень — буденним завданням”, — Павло Петров, @petrovp.photo.
Евакуйовані з окупованих територій, 2 травня 2022 року
Родина прибуває з окупованих російськими військами територій до Запоріжжя, 2 травня 2022 року. Фото: Lynsey Addario
“У час, коли російські війська посилювали свій контроль над населеними пунктами сходу й півдня України, місцеві жителі місяцями жили в постійному страхові. Дні й ночі вони проводили в підвалах і бомбосховищах, часто без сонячного світла. Дехто перебував під безперервними обстрілами, інші знову і знову намагалися вирватися з окупації, щоб дістатися реєстраційного пункту в підконтрольному Україні Запоріжжі. Коли це нарешті виходило, на їхніх обличчях відбивалися виснаження й глибока травма. Ці погляди назавжди зафіксувалися в моїй пам’яті — у них без слів було видно всі переживання”, — Лінсі Аддаріо, @lynseyaddario.
“Донбас, крихітко”, літо 2022 року
Молодий боєць на позиціях на Донбасі, Донецька область, літо 2022 року. Фото: Albert Lores
“Молодий український воїн, дев’ятнадцятирічний боксер із Троєщини, якого я сфотографував на Донбасі. На тлі заходу сонця він робить акробатичний трюк прямо в пилюці. Знімок зроблено влітку 2022 року, коли я кілька тижнів працював поруч із підрозділом “Гонор”. Одного вечора двоє бійців розважалися й жартували. Раптово один із них підстрибнув, виконав колесо та вигукнув: “Донбас, крихітко!” Я обрав цю фотографію, оскільки вона влучно відображає характер цієї війни: у хлопцеві поєдналися юнацька безтурботність і відповідальність за час, у якому довелося мужніти. У цьому жесті я розгледів не тільки військового, а й підлітка, який не мав би тут бути, але свідомо взяв на себе цей обов’язок. Цей кадр нагадує, хто сьогодні воює: юнаки, батьки, звичайні громадяни, чиє життя мало б скластися зовсім по-іншому”, — Альберт Лорес, @albertlores.
Стабілізаційний пункт і військовослужбовець, що вижив, квітень 2023 року
Стабілізаційний пункт 93-ї бригади біля Бахмута і Денис, який вижив, квітень 2023 року. Фото: Юлія Кочетова
“Це фотографія про те, що мою свободу тримають у руках звичайні — і разом із тим унікальні — люди. Про те, що плакати можуть усі; що не існує супергероїв чи “залізних” людей, а чоловіки мають право на чутливість. І ще — про відповідальність розділити чиїсь сльози та залишатися поруч”, — Юлія Кочетова, @seameer.
Травмований військовий у траншеї, 5 вересня 2023 року
Поранений військовий у траншеї в Донецькій області, 5 вересня 2023 року. Фото: Влада та Костянтин Ліберови
“Нульові позиції піхоти Третьої штурмової бригади в Донецькій області. Під час обстрілу військовослужбовець забігає в окоп до пораненого товариша по службі. Перед артилерійським ударом російські війська застосували скиди з газом”, — Влада та Костянтин Ліберови, @libkos.
“Білий янгол”, жовтень 2023 року
Евакуація пораненої жінки групою “Білий янгол”, село Авдіївське, Донецька область, жовтень 2023 року. Фото: Conall Kearney
“Члени евакуаційної групи поліції “Білий янгол” допомагають вивезти травмовану літню жінку, чий сільський будинок вразила російська ракета “Град” за мить до того, як було зроблено цей кадр. Я вибрав це фото, оскільки воно одночасно демонструє жорстокість і незламність цієї війни. Незважаючи на поранення осколками та свист снарядів над головою, жінка наполягла на тому, щоб спочатку привести себе до ладу — охайно заправити волосся під хустку — і тільки потім погодилася на транспортування до лікарні”, — Коналл Кірні, @cocobongo666.
Два брати в Кураховому, Донецька область, лютий 2024 року
Двоє братів у своєму домі в Кураховому напередодні евакуації, Донецька область, лютий 2024 року. Фото: Josh Olley
“На фото — двоє братів, які граються у власному помешканні. Вони разом із сім’єю з восьми осіб жили поблизу Курахового на Донеччині у 2024 році. Тоді місто перебувало під регулярними обстрілами, а російські війська швидко просувалися вперед. Я допомагав друзям із волонтерської організації Base UA. Спільно з приватним донором вони придбали для цієї родини дім у значно безпечнішому місці на Київщині. Ми приїхали, щоб посприяти з останніми приготуваннями до виїзду — родина, ймовірно, назавжди покидала свій дім. До середини січня 2025 року Курахове було вщент окуповане російськими військами. Та ніч назавжди закарбувалася в пам’яті. Холодний, темний лютневий вечір на Донеччині. Здалеку постійно доносилися вибухи — глухий і невблаганний фон війни, що точилася зовсім поруч. Однак діти майже не звертали на це уваги. Як це часто буває, коли з’являються нові люди, вони влаштували імпровізований виступ, перетворивши кімнату на сцену, а напружену мить — на щось світліше”, — Джошуа Оллі, @joshua.olley.
Військовослужбовці перед відправленням на штурм, червень 2024 року
Військовослужбовці 3-ї окремої штурмової бригади перед виходом на штурм, Борівський напрямок, Харківська область, червень 2024 року. Фото: Alex Babenko
“Військовослужбовці 2-го механізованого батальйону 3-ї окремої штурмової бригади курять на сходах командного пункту перед відправленням на штурм. Усередині майже немає свіжого повітря. Десятки бійців проводять дні й ночі під землею, адже будь-який рух удень може бути виявлений ворожими дронами. Тут відчувається запах поту, вогкості та землі. Групи вирушають на завдання одна за одною. Я намагаюся не зближуватися з новобранцями, не запам’ятовувати їхні обличчя, щоб знову не відчувати біль втрати когось із тих, кого знав особисто. Згодом дізнаюся, що один із бійців пропав безвісти. Мої знімки стали останніми, де він зафіксований живим. Я вибрав цю фотографію, тому що внесок піхоти є визначальним, а документувати їхню роботу стає дедалі складніше. У річницю повномасштабного вторгнення я згадую всіх, кого втратив у цій війні”, — Алекс Бабенко, @alexxbabenko.
Аліса в дитячому садку, Полтавська область, 2024 рік
Аліса (у центрі) в дитячому садку в перший день нового навчального року. Полтавська область, 2024 рік. Фото: Anastasia Taylor-Lind
“Це фото з серії “5 км від фронту” (5K from the Frontline) — довготривалого спільного проєкту з українською антропологинею та письменницею Алісою Соповою. Я фотографую велику родину Аліси з 2018 року. До 2022-го вони мешкали в Авдіївці, а з початком повномасштабного вторгнення Росії перебралися до центральної частини Полтавської області. Батько Аліси служить у Збройних Силах України, як і всі чоловіки призовного віку в їхній родині. Це фото особливо близьке мені — через уважність до деталей у її святковій сукні та туфельках, обраних для Першого дзвоника, і ту зосередженість, з якою маленькі діти ласують солодощами. Я фотографувала Алісу ще немовлям, і бачити, як вона росте та вже відвідує дитячий садок, — справжня втіха”, — Анастасія Тейлор-Лінд, @anastasiatl, @5kfromthefrontline.
“Софія та Ехо”, Харківська область, 24 жовтня 2024 року