Українські вчені — біологиня Тетяна Думич, хімікиня Ольга Капуш і технологиня Маргарита Скиба — отримали відзнаку L’Oréal–UNESCO “Для жінок у науці”. Вони змінюють світ своїми дослідженнями та демонструють, що наука — це місце для сміливих ідей, натхнення та краси. У розмові з українським Vogue вони діляться роздумами про головні досягнення — в житті та науці.
Реклама.
Тетяна Думич, доцентка Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, кандидатка біологічних наук
Вивчає наночастинки як новаторські системи доставки в протипухлинній терапії, досліджує взаємодію бактерій з клітинами та шукає шляхи вирішення проблеми антибіотикорезистентності.
Хто або що є джерелом вашого натхнення за межами лабораторії?
Люди — насамперед моя родина. Це підґрунтя, на якому збудована моя професійна діяльність. Саме близькість з рідними допомагає замислитися над важливістю моєї роботи. І, звісно, мої зацікавлені студенти. Дивлячись на них, я розумію, що в науки є майбутнє.
Що б ви порадили собі на початку професійного шляху?
У моїй дослідницькій роботі було дуже цінно побувати на стажуванні за кордоном, отримати досвід і поділитися напрацюваннями. Окрім цього, я проходжу онлайн-курс з біоетики в Чиказькому університеті Лойоли (США); вже здобула ступінь магістра і зараз завершую навчання в докторантурі. Біоетика стала ще одним кроком до переосмислення науки — не лише як процесу дослідження, а і як сфери етичної, соціальної та правової відповідальності перед людиною та суспільством. Тому моя порада — виходити із зони комфорту, розвиватися, набувати нових знань, розширювати обрії та завжди розуміти, для чого ви це робите.
Яке відкриття знову запалило вашу любов до своєї сфери?
Кожне відкриття в біології є унікальним і впливає на життя людей. Але для здійснення цих відкриттів потрібна велика експериментальна робота. Мене захоплює саме дослідження клітин — це або подобається, або ні. Коли блокуєш один рецептор, змінюється вся взаємодія клітин, і в процесі стає зрозуміло, скільки ще не вивчено навіть у такій маленькій структурі.
Що у вашому гардеробі найкраще передає вашу сутність як науковиці?
Я віддаю перевагу зручному одягу класичного стилю. Він має бути лаконічним і практичним, щоб я могла займатися улюбленою справою. Люблю білі сорочки — вони в моїй уяві асоціюються з чимось чітким, досконалим і логічним. Надаю перевагу якісним натуральним тканинам: що б не було зверху — білий халат або жакет — завжди буде комфортно.
Який момент у вашому житті ви б назвали тріумфальним?
Весь мій шлях складається з таких моментів — захист дисертації, публікації, участь у стажуванні і, безумовно, премія L’Oréal–UNESCO, яка відзначає жінок у науці. Це підтвердження того, що українська наука розвивається, незважаючи на складні часи. Не кожен науковець готовий бути на видноті — це непростий внутрішній процес. Але в нас багато обдарованих молодих людей і майбутніх зірок науки.
Ольга Капуш, старша наукова співробітниця Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України (Київ), кандидатка хімічних наук
Досліджує фізико-хімічні процеси на поверхні твердих тіл, формування наноструктурованих матеріалів і адсорбційні явища.
Хто або що дає вам натхнення за межами лабораторії?
Моя сім’я — чоловік-військовий і двоє дітей. Молодша донька з’явилася на світ на початку пандемії, і нам з чоловіком, які на той час працювали разом, не було з ким її залишити. Тому, коли їй виповнилося чотири тижні, ми брали її з собою в лабораторію — так само, як і сина. Поруч з кабінетом чоловіка був актовий зал, де син навчився грати на фортепіано. Зараз, під час тривог і обстрілів, я знову беру дітей із собою. У цьому є певна перевага: коли я прошу сусідку забрати доньку з дитячого садка, тому що проводжу експеримент, у дитини не виникає питань. Вона змалечку знає, наскільки важлива для мене моя робота, і дуже мене підтримує. Каже, що хоче стати “хіміком, як мама”, коли виросте.
Що б ви порадили собі на початку шляху?
Відстоювати свої ідеї та покладатися на інтуїцію. Наука — це не шкільна програма, не знання, які можна вивчити і повторити. Під час досліджень важливо фіксувати все, що відбувається: запах, колір, консистенцію, звуки. Якщо не вийшло — потрібно щось змінити і знову описати процес. В певний момент з’являється відчуття, в якому напрямку потрібно рухатися.
Яке відкриття змусило вас знову захопитися своєю сферою?
Біонічні протези. Ми ще не повністю усвідомлюємо, скільки людей покалічила війна — як військових, так і цивільних. Саме напівпровідники, на яких спеціалізується мій інститут, роблять протези більш комфортними. Вся інформація накопичується на сервоприводах і коригує положення. Коли мозок віддає команду руці, якої немає, щоб вона щось взяла, м’язи-кукси скорочуються, біосенсори зчитують ці сигнали зі шкіри, транзистори підсилюють їх, мікроконтролери обробляють і передають сигнал на сервопривод. У результаті протез допомагає відчинити двері, взяти предмет і навіть застібнути ґудзики. Це дає можливість людям жити повноцінно.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу ідентичність як науковця?
Я часто працюю з меркаптанами (синтетичний запах природного газу), які легко просочують одяг. Щоб зберегти гардероб, на роботі я переодягаюся в хірургічний костюм, взуваю сабо і зверху надягаю білий халат.
Який момент у вашому житті ви вважаєте найбільшим досягненням?
На початку повномасштабної війни я опинилася в невеликому селі на Хмельниччині. У той час там вийшла з ладу водонапірна вежа, а необхідні деталі для ремонту можна було придбати тільки на окупованих територіях. Половина села залишилася без води. У моєї мами свердловина була законсервована, і щоб набрати воду, потрібно було відро з донним клапаном. Його знайшли, але воно було іржавим. Я згадала свою дипломну роботу про корозію сталі й, використовуючи речовини, які змогла купити в місцевому магазині та аптеці, відновила це відро. Вся вулиця отримала можливість користуватися водою.
Маргарита Скиба, професорка Українського державного університету науки і технологій (Дніпро), докторка технічних наук
Працює над інноваційними методами в галузі хімічних технологій та екологічної безпеки, зокрема над процесами переробки промислових відходів і синтезу нових матеріалів.
Хто або що надихає вас поза лабораторією?
Мені подобається формувати команди для роботи над грантами — знаходити теми, збирати команду, організовувати процес і досягати результату. У цьому є певний азарт, і це додає мені енергії. Іноді я ставлю собі питання: а чи здатна я на більше? Гранти — це не тільки кошти, але й обладнання, яке покращує технічну базу інституту та умови праці моїх колег. Коли ти робиш щось корисне, це приносить задоволення. Але найбільшим джерелом натхнення є моя родина. Мій десятирічний син запитує: “Мамо, якщо ти професор, то чи повинен і я стати професором?” Я відповідаю, що він може стати тим, ким забажає. Він безмежно пишається мною, і це надзвичайно приємно.
Що б ви порадили собі на початку професійної діяльності?
Не варто сподіватися, що буде легше. Раніше я думала: закінчу аспірантуру — стане легше, захищу кандидатську, докторську — і все налагодиться. Але це ілюзія. Після досягнення нового рівня завжди хочеться більшого. Якщо навчитися не концентруватися на труднощах, можна жити цілком нормальним життям. І навіть якщо легше не стане, то буде цікавіше, веселіше, драйвовіше.
Яке відкриття знову змусило вас закохатися у свою сферу?
Я працюю в галузі хімічних технологій, де теми часто визначаються науковими керівниками, і їх залишається тільки прийняти. Але мені пощастило з керівником, який надав можливість вибору. Я вирішила спробувати один експеримент — видобуток наночастинок золота за допомогою плазмохімічного методу. Я пішла в лабораторію і провела експеримент без ретельних методологічних розрахунків — як борщ варила, все “на око”. Моє здивування було великим, коли все вдалося з першого разу. Цей досвід став основою для моєї докторської дисертації. З того часу я змінила три теми досліджень. Мені дуже подобається, що в своїй сфері я завжди можу займатися чимось новим. Наші можливості обмежуються лише нашими знаннями та поглядами на науку. А ще більше я полюбила свою роботу, коли в мене з’явилася сім’я — я зрозуміла, що це все чудово поєднується.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу ідентичність як науковиці?
Я люблю жакети. Це самодостатній предмет одягу, який формує образ. Я сама завжди прагнула самостійності, тому це моя ідеальна комбінація. Багато людей не можуть відійти від наукового керівника або певної наукової школи. Але я завжди йшла туди, куди хотіла, подавала заявки на ті програми, які вважала цікавими. Щоб почуватися комфортно у науковому середовищі, потрібно мати багато “чоловічих” якостей — наполегливість, аналітичні здібності, вміння налагоджувати контакти та делегувати. У мене є всі ці якості, тому, на щастя, мені не потрібно прикидатися кимось іншим.
Який момент у своєму житті ви б назвали тріумфом?
Мені завжди здавалося, що я відчую цей момент, коли отримаю ще один науковий ступінь. Але це відчуття викликають зовсім інші речі — коли я можу зробити потрібний дзвінок, коли відчуваю, що моя думка на нараді має значення. Перемога в проєкті L’Oréal–UNESCO — це також велике досягнення, оскільки мою роботу помітили та відзначили. Але наука з самого початку не про гроші — важливо займатися улюбленою справою, і тоді будуть і гроші, і визнання.
Текст: Anna Zolotaryova
Відео: Yaw Hinne
Video Editor: Marina Shulikina
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Vladyslav Askerov
Макіяж : Julia Schelkonogova
Зачіски: Diana Koval
Помічниця стилю: Yarina Lobanova
Художнє освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Продакшен: Marina Sandugei-Shyshkinа, Maria Nikolaenko