Найкращі фільми одного з провідних кінофорумів США, Tribeca Film Festival 2026 — у добірці комунікаційниці Ольги Самофалової для vogue.ua.
Реклама.
“Лабрадор: Розтин тиші” (Labrador — Autopsy of Silence)
Labrador — Autopsy of Silence, триумфатор Tribeca Film Festival у категорії “Найкращий міжнародний художній фільм” та “Найкраща режисура”, розпочинається захоплюючими пейзажами північної Канади та простим, але значущим питанням: “Навіщо приховувати правду?”
Сюжет кінострічки розгортається у зворотній послідовності: від розслідування вбивства яскравого корабельного кухаря Алекса до подій, що крок за кроком наближають глядача до дня його загибелі. Кожен наступний епізод не тільки відтворює обставини злочину, а й поступово розкриває складну систему взаємин на борту судна.
В центрі оповіді – кухар Алекс, його найближчий друг, інуїтський механік Алупа Тулугак (інуїти – корінне населення Північної Америки, яке проживає на території Канади), та очільниця екіпажу Мішель Комо. В замкненому просторі корабля, де неможливо уникнути присутності інших, кордони між особистим та професійним швидко стираються. Мішель все більше проникає у приватне життя Алекса.
Пристрасть, ревнощі та прагнення домінувати поступово заплутуються, перетворюючи судно на сцену психологічного протистояння. І чим ближче фільм наближається до фіналу, тим очевиднішим стає: істина тут завжди складніша за будь-який виклад подій.
Найбільш захопливим в Labrador є те, як режисер Родріг Жан досліджує природу довіри. Фраза “Тобі ніхто не повірить” стає однією з найбільш болісних у стрічці. Вона викриває систему, де правда залежить не тільки від фактів, але й від походження, статі, кольору шкіри, сексуальної орієнтації та соціального статусу. Це роздуми про те, наскільки легко голос людини може бути проігнорований у системі, яка вже визначила, кому належить право на довіру.
Окремої уваги заслуговує Крістофер Ангатукалук, уродженець інуїтської громади в регіоні Нунавік, Канада. Для актора це перша значна роль у кіно, яка принесла йому нагороду за найкраще виконання ролі в міжнародному художньому фільмі на Tribeca Film Festival. Додаткової глибини стрічці надає той факт, що її сюжет базується на реальних подіях. У 2012 році на борту вантажного судна, яке доставляло товари до інуїтських спільнот Нунавіка, сталося вбивство, яке досі залишається нерозкритим. Незважаючи на роки розслідувань, обвинувачень у справі так і не висунули.
"На пам'ять" (In Memoriam)
In Memoriam — одна з найщиріших і водночас найбільш зворушливих прем’єр фестивалю. Нова робота Роба Бернетта за участю Марка Марона, Шерон Стоун та Лілі Гледстоун – рідкісний приклад, коли чорна комедія про смерть виявляється напрочуд життєствердною.
В центрі оповіді – актор Ленгстон Стенфілд (Марк Марон), людина, яка все життя прагнула слави. У свої шістдесят років він пережив п’ять розлучень, кар’єру, яка не виправдала його амбіцій, і доньку, яку ніколи не знав. Коли Ленгстон дізнається, що йому залишилося жити лише шість місяців, його охоплює одержимість: за будь-яку ціну потрапити до традиційного сегмента In Memoriam на церемонії вручення премії “Оскар” (це традиційна частина церемонії, яка вшановує пам’ять видатних діячів кіно, які відійшли у вічність минулого року).
Ідея стрічки народилася з особистого досвіду Бернетта. Майже три десятиліття він працював на телебаченні як головний сценарист та виконавчий продюсер шоу Девіда Леттермана, здобувши п’ять премій “Еммі”. Одного дня його маленький син випадково розбив одну з статуеток. “Він був наляканий, наче сталося щось надзвичайно важливе. Але в той момент я усвідомив: через багато років я пам’ятатиму вираз його обличчя значно краще, ніж цю нагороду”, – згадує режисер.
Саме цей епізод став відправною точкою для історії про людину, яка наприкінці життя змушена переоцінити власні пріоритети. Те, що починається як сатиричний погляд на Голлівуд та культуру визнання, поступово перетворюється на розмову про близькість, спогади та зв’язки, які переживають нас.
"Наступне життя" (Next Life)
Що, якби одна випадкова зустріч могла змінити все? Next Life, нова стрічка за участю Емілії Кларк та Едгара Раміреса, досліджує саме цю ідею. Одна мить, один погляд – і життя раптом починає рухатися зовсім іншим шляхом. А що, якби вони тоді не перетнулися? Вона б не розлила каву, не запросила б його до бару, і те, що згодом здається долею, так і залишилося б просто ще одним звичайним днем.
Режисер Дрейк Доремус працює з темою крихкої готовності. Тим станом, коли ти ще не усвідомлюєш, що стоїш на порозі іншої версії себе. Його особиста історія життя в Мадриді, яка розпочалася як коротка відрядження і несподівано переросла у зустріч з майбутньою дружиною, лягла в основу фільму. Саме тоді ідея паралельних життів перестала бути абстракцією.
Головна героїня Айві відображає досвід багатьох молодих митців, перед якими постає вибір між стабільністю, палким коханням та ризиком, що може наблизити їх до мрії. Коли Айві одного ранку в потязі зустрічає джазового музиканта, її життя ніби роздвоюється на два світи. В одному вона дозволяє собі закохатися, повертається до музики та до своїх справжніх бажань. В іншому залишається в офісній рутині та намагається зберегти стосунки з колишнім, які вже дають тріщину.
Режисер сподівається, що після перегляду фільму глядачі на мить озирнуться назад і згадають усі випадковості, збіги та маленькі рішення, які, крок за кроком, привели їх саме сюди.
"Будинок критики" (House of Criticism)
Інтимний портрет двох найвпливовіших фігур сучасної арт-критики – Джеррі Сальца і Роберти Сміт, чиї тексти десятиліттями формують дискусію про мистецтво в США, представлений у документальному фільмі House of Criticism.
Режисерка Алісон Чернік, нью-йоркська документалістка, номінована на Grammy, яка присвятила свої роботи знаковим постатям сучасної культури – від Джеффа Кунса до Мартіна Маржели, – цього разу фокусується на тих, хто визначає самі правила обговорення мистецтва.
Отримавши рідкісний доступ до їхнього повсякденного життя, режисерка ніби підглядає крізь щілину: розмови, паузи, сумніви, внутрішню невпевненість. Усе те, з чого складається спільне існування двох людей, які щодня аналізують мистецтво і водночас вчаться не аналізувати одне одного.
Джеррі Сальц, лауреат Пулітцерівської премії та старший арт-критик New York Magazine, і Роберта Сміт, одна з провідних арт-критикинь The New York Times, постають як дві різні енергії одного світу. Він – різкий, публічний, провокаційний, з аудиторією майже в мільйон у соцмережах. Вона – стримана, точна, уважна до найдрібніших деталей. Їх об’єднує спільний шлях до мистецтва, непростий і часом травматичний.
Для Сальца мистецтво стало способом упорядкувати втрату матері, знайти вираження для досвіду, який інакше залишався б німим. “Мистецтво врятувало моє життя”, – стверджує він.
“У фільмі House of Criticism, як і в усіх моїх роботах, я застосовую спостережливий підхід (cinéma vérité), який дозволяє героям розкриватися через ритми їхнього життя. Замість побудови фільму навколо формальних інтерв’ю чи жорсткої наративної структури я створюю простір для спонтанності”, – ділиться Алісон. Мій підхід полягає в тому, щоб зануритися в емоційну реальність героїв, осягнути їхню сутність, а потім віддалитися настільки, щоб з’явилося щось несподіване і справжнє”.
Jean-Michel
Jean-Michel — документальна стрічка про Жана-Мішеля Баскія, створена за сприяння та схвалення його родини. Через погляд сестер, Лізан Баскія та Жанін Геріво, образ художника виходить за межі міфології, що роками оточувала його ім’я.
Режисери Квін Вітні Вілсон та Вірідіана Ліберман не стільки пояснюють феномен Баскія, скільки наближають до нього. Одна з ключових ідей фільму — розвінчати міфи про “примітивного генія з вулиці”, які частково сформував він сам. Натомість перед нами постає реальна людина: дитина з Нью-Йорка, вундеркінд, мандрівник, зірка андеграунду, медійна особа та художник зі складним темпераментом. Стрічка повертає до його витоків: родини в Брукліні, батька-гаїтянина, матері з пуерто-риканським корінням, раннього інтересу до мистецтва та поступового формування власної художньої манери. Домашні відео, фотографії, ескізи, зошити та спогади найближчих людей дозволяють побачити життя Баскія з більш особистої перспективи.
У період найбільшого успіху Баскія співпрацював з Енді Ворголом. Їхня дружба та спільна праця мали велике значення для обох: Воргол повернувся до живопису, а Баскія знайшов творчу опору та однодумця. Після смерті Воргола він втратив не лише друга, а й людину, яка відігравала ключову роль у його житті та розвитку.
Останні роки його життя були позначені кризами та залежністю. Але фільм не зводить художника до рівня трагедії, залишаючи простір для усвідомлення його масштабу. Водночас стрічка не ідеалізує його: він постає не лише харизматичним і магнетичним, але й різким, ревнивим та часом жорстоким.
Сьогодні Баскія часто згадується поруч із Ван Гогом і Пікассо. Важливий не лише масштаб його впливу, але й те, скільки він встиг створити до своєї смерті у 27 років. Його роботи й досі вражають енергією, свободою та здатністю поєднувати особисте з універсальним. Фільм пропонує подивитися на цю постать без міфів і готових пояснень, а як на митця, якого ми досі намагаємося осягнути.
На Tribeca Film Festival стрічка отримала нагороду за найкращий монтаж у документальному кіно.