Фільм “Блаженні” режисера Андрія Лисецького єдиний від України потрапив до міжнародного конкурсу фестивалю Docudays UA. Це зворушлива стрічка, яка досліджує зміни в групі українських митців під впливом повномасштабного вторгнення. Серед героїв стрічки — митці Нікіта Кадан, Михайло Алєксєєнко, Данило Немировський та Антон Гурін.
Реклама.
Кінокритикиня Настя Тимусь поспілкувалася з режисером про те, як він обирав героїв для стрічки, про роль мистецтва у часи історичних зламів і те, як документальне кіно може зберегти досвід, що вислизає від новинних хронік.
“Для мене блаженні — це люди, які є пасіонаріями певних ідей та концепцій, — ділиться Андрій Лисецький, режисер, відомий за документальним дебютом “Земля Івана”. — Ідеї керують світом, тому ці люди певною мірою формують майбутнє. Звісно, ця назва має й певну іронічну конотацію”.
Попередній твір Лисецького був присвячений Івану Приходьку, одному з останніх народних художників України. Цей самородок створює наївне та щире мистецтво у своїй скромній сільській хатині, ігноруючи правила та ієрархії мистецького світу. “Земля Івана”, насичена світлом, кольором та внутрішньою свободою, помітно контрастує з новою стрічкою режисера.
“Хоча обидва фільми пов’язані з митцями, вони кардинально відрізняються, — зазначає Лисецький. — Робота над “Блаженними” дозволила мені усвідомити, що образотворче мистецтво в широкому розумінні має значно більше виразних засобів для фіксації досвіду катастрофи. Воно спілкується універсальною мовою, яка може бути зрозумілою наступним поколінням навіть без знання контексту”.
“Блаженні” зосереджуються на відомих українських митцях: художнику Нікіті Кадані, авторі інсталяцій та скульпторі Михайлі Алєксєєнку, реставраторі Антоні Гуріні, який вступив до лав Нацгвардії, та художнику Данилі Немировському, котрий провів перші тижні повномасштабного вторгнення в Маріуполі. Відбираючи героїв для фільму, Лисецький свідомо шукав не спільність, а розбіжності.
“Для мене було важливо, що такі різні особистості шукають відповіді на питання про основи мистецтва під час війни. Кожен з них має інший темперамент, життєвий шлях та художню мову”, — коментує режисер.
Лисецький спостерігає за своїми героями у проміжку між мистецтвом та буденністю, між розмовами про роботу, особистими втратами та поступовим усвідомленням нової реальності. Режисер дозволяє глядачеві медитативно зануритися у спостереження, не намагаючись виокремити одну історію чи одну відповідь як вирішальну. Натомість фільм фіксує сам процес переживання часу. Це моменти, коли війна поступово, але всеохопно, проникає у думки, дії та твори, змінюючи не лише творчі практики, а й спосіб бачення світу.
Знімальний процес “Блаженних” розпочався у березні 2022 року. Поштовхом до створення фільму стала одна з поїздок Києвом у перші тижні повномасштабного вторгнення. Тоді Андрій Лисецький брав участь у доставці бронежилетів, придбати які допомогла європейська кіноспільнота. Забравши партію на кордоні, він доправив її до столиці та розвозив колегам. Під час однієї з таких поїздок режисер завітав до майстерні знайомого художника — саме ця зустріч згодом стала початком роботи над “Блаженними”.
“Лише під час монтажу, коли я переглянув матеріал першого знімального дня у березні 2022 року та порівняв його з фінальними кадрами, я по-справжньому побачив, наскільки змінилися хлопці. Не лише зовні. Ментальні та емоційні трансформації, а подекуди й справжні мутації, були величезними”, — згадує Лисецький.
Вже після завершення зйомок один із героїв стрічки — реставратор Антон Гурін, який з перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до лав Національної гвардії України, — загинув на Покровському напрямку. Як один із найкращих реставраторів свого покоління в Україні, він відновив десятки видатних творів та монументальних об’єктів, зберігаючи культурну пам’ять для майбутніх поколінь.
“Людська пам’ять недовга. Саме тому мистецтво зберігає наш культурний та історичний досвід. Без цього ми як українці не зможемо існувати”, — стверджує режисер.
“Блаженні” як кінотвір та документ функціонують одразу на кількох рівнях: митці намагаються осмислити та зафіксувати досвід війни у своїх роботах, режисер документує їхні пошуки та трансформації, а сам фільм стає ще одним свідченням епохи. У просторі між мистецтвом, документом та особистим досвідом твір Андрія Лисецького зберігає як події, так і людей, які прагнуть знайти для них форму, образ та мову.