26 березня в українських кінотеатрах покажуть, можливо, найбільш зухвалий фільм цієї весни – квір-ромком “Пілліон” від легендарної студії A24. Провідну роль виконав імпозантний Александер Скашґорд. Розповідаємо, чому стрічка заслуговує перегляду.
В основі історії “Пілліона” – боязкий самітник Колін (Гаррі Меллінґ), чиє існування перевертається після несподіваної зустрічі з Реєм (Александер Скашґорд), харизматичним очільником мотоклубу та шанувальником жорсткої БДСМ-естетики. Стаючи “пілліоном” для Рея, Колін вривається у світ, де ласкавість межує з брутальністю, а покора стає видом відданості. Це мандрівка в серце квір- та кінк-субкультури в пошуках відповіді на питання – чи можливо повністю належати іншому, не втрачаючи власну ідентичність?
Слово “пілліон” у жаргоні англійських байкерів означає пасажирське місце мотоцикла – і особу, яка на ньому сидить. У кінк-середовищі це слово має і додаткове значення – підлеглий партнер у БДСМ-відносинах (той, хто добровільно віддає контроль над собою своєму партнеру).
“Пілліон” вже отримав похвалу за відверте дослідження самобутності, романтики та заплутаної динаміки зв’язків.
Реклама.
Александер Скашґорд і Гаррі Меллінґ: неперевершена акторська робота та єднання
Успіх “Пілліона” базується на дивовижній взаємодії двох акторів, які з першого погляду здаються абсолютною несхожістю – як зовні, так і за своїми амплуа. Постановник Гаррі Лайтон навмисно вибрав таку незвичайну пару, щоб заперечити кліше про квір-союзи. Александер Скашґорд, якого ми звикли спостерігати в образах мужніх альфа-героїв, додав у роль Рея несподівану інтелектуальну глибину та, за словами режисера, “ідеальну зовнішність кінозірки в комбінації з дивною небезпекою”. Поруч із ним Гаррі Меллінґ формує чарівний образ Коліна – чутливого, але надзвичайно хороброго у своєму вивченні нових горизонтів бажання. Це асиметричні відносини, де поблажливість одного партнера є такою ж усвідомленою та значущою позицією, як і рішучість іншого.
Актори дуже пильно працювали з темою дозволу та чуттєвості. “Пілліон” не використовує секс заради розваги, а застосовує його як інструмент оповіді. Гаррі Меллінґ наголошує, що його персонаж – не нещасний, а справжній і зацікавлений учасник процесу: “Я прагнув передати цей азарт, трепет, який він відчуває від того, що відбувається”. Зі свого боку, Скашґорд акцентує, що відверті сцени не є безглуздою демонстрацією роздягненості, адже кожна з них просуває сюжет далі. Актор зізнається, що робота з Меллінґом була наповнена несподіванками: “Навіть попри те, що мій персонаж був домінуючим, я ніколи точно не знав, як він зреагує… це давало мені широкий простір для гри”. Така відкритість до імпровізації дозволила акторам створити на екрані справжнє “живе” єднання, де близькість виникає не з шаблонних рухів, а з глибокого психологічного напруження та взаємної віри.
Новачок Гаррі Лайтон: переконливе режисерське бачення
Гаррі Лайтон – ім’я, яке варто запам’ятати усім, хто цінує змістовне та зухвале кіно. Британський режисер, чия коротка стрічка Wren Boys (2017) вже встигла підкорити Sundance та здобути номінацію на BAFTA, підійшов до свого повнометражного дебюту з надзвичайною зрілістю. Адаптуючи роман Адама Марса-Джонса “Бокс Гілл”, Лайтон пройшов тривалий шлях творчих пошуків – від сценаріїв про Давній Рим до версій на круїзних лайнерах, – щоб у результаті повернутися до щирої та реалістичної історії в декораціях сучасної Британії (щоправда, в книзі події відбуваються у 1970-х, а у фільмі – в наш час).
Режисер відмовився від ролі “екскурсовода”, який розжовує глядачеві правила байкерської квір-БДСМ-субкультури. Як зазначає виданняTheWrap, “Лайтон не намагається все розтлумачити. Він занурює вас у цей світ і органічно висвітлює незрозумілі моменти лише тоді, коли це має значення для персонажів”. Такий підхід свідчить про глибоку повагу до аудиторії та відмову від екзотизації квір-досвіду.
Залучення Gay Bikers Motorcycle Club: справжність квір- та кінк-субкультур
Для Гаррі Лайтона було вкрай важливо відмовитися від поверхового “гламурного” зображення БДСМ-спільноти, яким нерідко грішить мейнстримне кіно. Замість використання фетиш-естетики заради епатажу він звернувся до першоджерела – Gay Bikers Motorcycle Club (GBMCC), найстарішого та найбільшого ЛГБТ+ мотоклубу Європи. Лайтон особисто поїхав до Бірмінгема, щоб провести вихідні у статусі “пілліона” (пасажира), вивчаючи побут і переконання спільноти. Як згадує сам режисер, “ті вихідні були дуже насиченими… Члени виявилися надзвичайно відкритими: не тільки дозволили мені проїхатися на задньому сидінні мотоцикла, а й поділилися своїми історіями, розповівши, що саме вони хотіли б або не хотіли б бачити у фільмі”. Такий партисипативний підхід дозволив команді уникнути стереотипного бачення байкерів як виключно “мачо”-агресорів, натомість показати живий зріз специфічної субкультури, де шкіряний одяг і мотоцикли є способами самовираження та творення безпечного простору для своїх.
Справжність “Пілліона” тримається на людях, які внесли в кадр свій справжній життєвий досвід. Лайтон пішов на рішучий крок: замість того щоб навчати професійних акторів байкерським трюкам, він залучив до зйомок реальних членів кінк-спільноти клубу GBMCC, які консультували команду щодо кожної деталі – від моделей мотоциклів до нюансів БДСМ-етикету і вибору лубрикантів.
“Коли оповідаєш історію про субкультуру, завжди є ризик відобразити все в надто райдужних тонах, – додає Александер Скашґорд. – Але що мені подобається в цій роботі, так це те, наскільки впевнено вона показує все як є, без прикрас. Це весело, це сексуально, і ви вірите персонажам. Ми ніколи не намагалися пристосовуватися під гетеросексуальну аудиторію, але я також думаю, що моїй мамі цей фільм сподобається. Ми не знімали його спеціально для неї, проте вона зможе отримати від нього задоволення”.
Глибоке дослідження ідентичності та емоцій
“Пілліон” – тонка деконструкція процесу самопізнання через прийняття власних бажань. Гаррі Лайтон свідомо відійшов від жорсткості літературного першоджерела, де відносини героїв межували зі стокгольмським синдромом. Натомість у фільмі ми бачимо історію про “сміливість початківця”. Колін – не пасивна жертва обставин: він усвідомлено йде на експеримент, вступаючи у зв’язок з Реєм, – не знаючи, куди це його приведе. “Найбільш захопливою для мене була відвага Коліна робити все вперше… мені важливо було показати, що він є добровільним учасником, який отримує від цього процесу справжній драйв і захват”, – пояснює Меллінґ. Це принциповий зсув фокуса: схильність до сабмісивності тут постає не як травма, а як простір для особистісного росту та пошуку власних меж.
Разом з тим, стрічка пропонує непростий портрет маскулінності через образ Рея. Лайтон відмовився від звичних кіноштампів, що пояснюють “нестандартну” поведінку дитячими травмами. Рей такий, яким він є, – не як наслідок минулих негараздів, а як прояв власної природи. Режисер і Александер Скашґорд працювали над тим, щоб крізь броню “мачо-байкера” проступали відблиски вразливості, не даючи глядачеві легких відповідей. “Я хотів, щоб аудиторія відчувала: за цим перформансом домінування стоїть складна психологічна робота”, – каже Лайтон. У цьому інтелектуальному “коктейлі” з гумору, болю та відвертості фільм ставить основоположне питання: як зберегти свою особистість, розчиняючись у партнері, і чи може добровільна покора стати шляхом до справжньої внутрішньої сили.
Каннська нагорода за найкращий сценарій
Тріумфальний хід “Пілліона” стартував минулого року з престижної програми “Особливий погляд” Каннського кінофестивалю, де стрічка не лише отримала приз за найкращий сценарій, а й підкорила серця журі своєю щирістю. Сьогодні рейтинг 99% на Rotten Tomatoes лише підтверджує: Гаррі Лайтону вдалося створити щось значно більше за нішеве кіно.
The Hollywood Reporter окремо відзначає цей фільм як справжній прорив для Гаррі Меллінґа, порівнюючи його героя з “пташеням, що вперше вчиться літати”, поступово усвідомлюючи власну міць. У “Пілліоні” немає нічого зайвого – це динамічна історія про те, як двоє діаметрально різних чоловіків знаходять спільну мову, кидаючи виклик своїм соціальним ролям. Як влучно підсумовують у The Times, “Лайтону вдалося віднайти ідеальний баланс між тривожним і забавним, ніжним і меланхолійним”.
Це кіно не варто оминати увагою саме на великих екранах, адже “Пілліон” – це нечастий для сучасного прокату приклад візуально бездоганного та емоційно граничного досвіду, який потребує повної віддачі. Це оповідь, яка муркоче, наче двигун дорогого байка, і змушує нас замислитися: чи не час і нам пересісти з пасажирського сидіння власного життя за кермо своїх справжніх прагнень?