Олесь Дерега висловлюється подібно до того, як творить свої малюнки: починає з окремої деталі, різко повертає убік, знаходить несподіване зіставлення, по-молодецьки сам з нього регоче, а згодом стає очевидним, що саме воно найкраще все роз’яснює. Ми домовилися поговорити про його партнерство з IQOS, але з Олесем ця бесіда ніколи не обмежилася б лише спокійним обговоренням плаката, річниці та банального питання про “джерело натхнення”. Вже за декілька миттєвостей в розмові з’явилися музикант Френк Оушен і його смарагдове волосся на обкладинці альбому Blonde, обтислі штани з відворотами, львівський дух, нафта як уособлення його творчого доробку і стілець із бильцями та ніжками, котрий якнайточніше описує його почуття гумору.
Постер Олеся Дереги, створений до 10-річчя IQOS в Україні
Реклама.
Насправді це зовсім не випадкова сукупність тем. У всесвіті Дереги все функціонує через нашарування: одна незначна деталь спричиняє іншу. Зрештою, причиною для цієї розмови була цілком конкретна: до 10-річчя IQOS в Україні компанія запропонувала Дерезі створити особливу колаборацію. Її центральною частиною став великий плакат, у якому художник зібрав образи, мотиви та елементи зі свого доробку. Цікава випадковість: історія IQOS в Україні та творчий шлях Дереги почалися в один і той же рік.
Олесь Дерега. Фото: Софія Лупул
2016-й – досконале тло для ностальгії. Це був час, коли ми слухали альбоми, котрі змінили популярну музику, публікували перші інстаграм-сторіз і дивилися серіали, що потім перетворилися на всесвітньо відомі франшизи. “Можна впевнено сказати, що 2016-й був дуже насиченим культурно, – згадує Дерега. – Це був потужний потік, і в тебе не було іншого вибору, окрім як рухатися разом із ним”. До речі про Френка Оушена: “Я дуже добре пам’ятаю Blonde. І ще пам’ятаю випуск журналу i-D наступного року, де він виступив у ролі фотографа. Він був для мене прикладом того, наскільки всебічною може бути особистість: музикантом, фотографом, куратором, артдиректором. У мене тоді вперше виникло відчуття, ніби я теж можу все”.
Це чудовий стимул для людини на початку творчого шляху: не “я знаю, ким стану”, не “у мене є план”, а саме “я можу все” – дещо наївне, трохи самовпевнене й надзвичайно потрібне відчуття. Дерега тоді проживав у Львові, де також відчувався значний творчий порив: люди бажали малювати, грати, збиратися, започатковувати нові задуми та бути частиною більшої культурної течії.
View this post on Instagram
У 2016 році IQOS з’явився в Україні. Тоді ж Дерега почав активно малювати й виставляти свої праці. Він тільки-но завершив навчання, працював графічним дизайнером в ІТ-фірмі й у певний момент вирішив: окрім основної роботи прагне малювати та демонструвати свої ілюстрації іншим. “Це був кінець весни або початок літа. Я вирішив, що хочу показувати те, що створюю. Опублікував першу роботу в інстаграмі, і після цього мені написав приятель: "Чудова робота. Ти ж тепер будеш викладати їх щотижня, чи не так?" Я не замислився й відповів: "Так, звичайно". Зробив необдуманий крок”.
Його перша ілюстрація в інстаграмі була простою: чоловічок із пляшечкою в руці. Згодом Олесь помітив, що у персонажа одна нога довша за іншу, і ця диспропорція почала різати йому око. Але робота все ж залишилася важливою: саме з неї все почалося. “Не має значення, який ти робиш перший крок. Головне – його зробити”, — каже Дерега. Це звучить банально й просто, але в цьому істина. Творчий шлях зрідка починається з чогось масштабного. Згадайте хоча б гараж Стіва Джобса.
Дерега продовжував малювати, а згодом почав робити ілюстрації до річниць свого творчого старту. Наприклад, на другу річницю він намалював роботу, де всього було по два: два пальці, гітара з двома грифами, тістечко з двома свічками. Коли почав міркувати над плакатом для IQOS, згадав саме цей малюнок. Логіка була нескладною: тоді було два, тепер мало бути десять. Так у новій роботі з’явилася рука з десятьма пальцями: “Це ода тому малюночку восьмирічної давності”.
Рука з десятьма пальцями могла б бути просто оригінальним методом показати число. У Дереги вона швидко обростає іншими трактуваннями. Це може бути рука митця – не така, як у всіх. Рука, що сильніше відчуває світ, бо має більше пальців. Рука, котра краще тримається за думки – “наче за канати”. Він говорить це з усмішкою, усвідомлюючи: що простіший образ, то більше метафор він може витримати. І разом з тим не розкриває остаточного сенсу: “Я бачу свою роль не в тому, щоб вигадувати завершені історії. Я бачу свою роль у тому, щоб помічати речі й показувати їх людям. Моя місія – викликати цікавість”.
Це добре пояснює і колаборацію з IQOS, і самого Дерегу. Він не нав’язує глядачеві готове тлумачення. Натомість розкладає на площині плаката предмети, персонажів, жести й натяки, а далі дозволяє їм жити самостійно. Якщо хтось віднаходить у його роботі власний великий сенс, він не заперечує: “Якщо людина бачить там сенс, отже, він там є”.
Дерега не належить до авторів, котрі намагаються зректися ранніх робіт і вдавати, що одразу народилися з розпізнаваним почерком. Він повертається до них: не без критики, але й без самокатування. “Як на мене, це природна реакція: дивитися на свої ранні роботи й думати, що зараз зробив би інакше. І це добре, оскільки означає, що ти розвиваєшся”, — каже він. Архів для нього не музей і не папка з компроматом на молодшого себе. Швидше матеріал, з яким можна працювати знову. Він говорить про це як музикант, котрий бере старий уривок треку й дає йому нове життя. “Я люблю семплувати самого себе, це дуже крута практика, — пояснює Олесь. — Усі задуми, котрі ми вигадуємо, усе, що ми робимо далі, — це варіації на ту чи іншу тему”.
Потім він знаходить метафору, яка спершу звучить майже карикатурно, а за мить виявляється напрочуд влучною. Старі роботи для нього — це нафта. “Нафта — це залишки організмів, які колись жили, потім дуже довго пролежали глибоко під землею, а згодом стали ресурсом, — пояснює він. — Я так само дивлюся на свій попередній шлях: усе, що я робив раніше, десь відлежалося, змінило форму й тепер може давати мені енергію для чого завгодно”.
Справді чудова аналогія. Щось, що було створене в минулому, не обов’язково має зникнути. Воно може настоятися й повернутися вже в іншому контексті. Саме так побудований плакат для IQOS: майже кожного персонажа або об’єкт із нього можна знайти в старих роботах Дереги, якщо погортати його інстаграм.
View this post on Instagram
Цей колаж можна довго розглядати й щоразу знаходити в ньому нові деталі. Олесь згадує візерунок шпалер у своїй кімнаті: геометричний, дивовижний, у приглушених кольорах. “Я досі пам’ятаю цей візерунок, тому що він був незвичайний і давав мені поживу для уяви, — каже він. — Мені хотілося зробити щось подібне: без одного чіткого меседжу, але з багатьма маленькими елементами”. У цьому місці стає зрозумілим, чому плакат такий щільний. На ньому співіснують криголам, жаба, сопілка, стілець, згадка про ковзанку, наліпка на ноутбуці. І все це не обов’язково має пояснюватися однією сюжетною лінією. Композиція, каже Дерега, будується інтуїтивно: “Я вибираю речі і просто ставлю їх поряд. Вони мають потенціал до діалогу, але він вже має розвиватися сам”.
Ця думка особливо добре працює в контексті колаборації. У ній є великий плакат, але є й інші формати: наліпки, гравіювання. Зображення не лишається в одному форматі. Воно розкладається на окремі фрагменти, переходить на речі та продовжує жити в просторі. Наліпки для Дереги взагалі окрема культура. На його ноутбуці їх не злічити. “Твій компʼютер або телефон, це як паспорт, — каже Олесь. — За ним можна сказати, чим ти цікавишся, де був, яку музику слухаєш, які в тебе смаки, як ти думаєш і взагалі хто ти по гороскопу. Моя колекція наліпок на ноутбуці, це проєкти, з якими я працював, спогади, місця, де я бував. І мені цікаво, щоб хтось додав до свого паспорта ще один штамп”.
View this post on Instagram
Одна з найцікавіших тем у розмові з Олесем – руки. На перший погляд, усе очевидно: художник малює руками, що тут пояснювати. Але Дерега швидко ускладнює просте. За десять років, каже він, у нього змінилося саме розуміння інструменту: “Я зрозумів, що передусім треба розвивати очі. Те, як ми бачимо, аналізуємо, помічаємо культурні патерни й розпізнаємо речі навколо себе, визначає, наскільки добрими ми є як люди, що працюють із візуальним”. Раніше, пояснює він, працював швидше, активніше, інтенсивніше. Тепер більше аналізує і шукає, де саме потрібен точний штрих. “А все ж, ти думаєш руками, – каже він. – Ти думаєш під час руху, під час фізичної взаємодії. Це може бути папір і пензель, олівець, стилус і планшет або навіть клавіатура, на якій ти пишеш. Усе одно ти думаєш руками”. Далі він порівнює творчий процес із мовленням: ідея змінюється в той момент, коли починаєш її вимовляти. Не тому, що автор втрачає контроль, а тому, що сам процес – живий організм.
Ця фраза могла б бути епіграфом до розмови про будь-яку творчу роботу. Ідея ніколи не доходить до фіналу в первісному вигляді. Вона змінюється через матеріал, рух, помилку, темп, втому, випадковість. Дерега навіть пропонує іншу оптику на мистецтво: важлива не кінцева точка, а шлях між задумом і результатом. “Уяви, що я задумав сходити в кав’ярню, – пояснює Олесь. – Я сиджу вдома, збираюся, виходжу, іду якимись вулицями. І дорогою розумію, що сама подорож до кав’ярні важливіша за каву, яку я буду пити”.
Олесю імпонує неідеальність. Він згадує італійське слово sprezzatura, яким описують уміння зробити щось вишукане й продумане так, ніби це народилося легко, без жодного видимого зусилля. “Мені хочеться, щоб ця спреццатура відчувалася в моїх роботах, — зізнається Дерега. — Мені подобаються речі, які здаються трохи недоробленими. Але коли людина займається чимось багато років, будь-яка неідеальність перетворюється на характерну кислинку, на стиль, який неможливо підробити”. Це дуже дерегівська думка: чим більше помилок, тим більше смаку. Кривизна не як недбалість, а як почерк. Недоробленість не як слабкість, а як доказ життя. У його роботах справді є ця “кислинка”: персонажі можуть бути трохи незграбними, предмети – трохи дивними, пропорції – зміненими, але саме це робить їх живими.
View this post on Instagram
Пам’ять у Дереги працює за подібним принципом. Вона не лінійна й не календарна. “Ти пам’ятаєш не конкретно те, що з тобою сталося. Ти пам’ятаєш те, як востаннє про це згадував”, – стверджує він. Це речення хочеться виділити. У ньому прихована суть колаборації з IQOS і самої розмови про останні десять років. “Моя робота – спосіб переосмислити емоції, – каже Дерега. – Коли я згадую якусь подію або те, як почувався в певний період, я згадую ілюстрацію, яку створив тоді, і свій внутрішній стан у той момент. Тому для мене мій архів – це радше каталог емоцій, а не конкретних подій”. Він порівнює це з ситом спогадів із “Гаррі Поттера”, тільки замість точної сцени в ньому зберігається емоційний екстракт. Саме тому старі роботи для нього часто працюють краще за фотографії: вони не фіксують, що саме сталося, а фіксують відчуття.
Олесь полюбляє дрібні деталі, бо переконаний: пам’ять тримається саме на них. “У тебе може бути важливий день: відкриття виставки, весілля, день народження, конференція, великий виступ. Тобі здається, що ти запам’ятаєш саме цю подію назавжди. А потім виявляється, що замість промови ти пам’ятаєш колір ручки, якою її писав. Мене дуже захоплює цей феномен мозку. Я люблю вишукувати, виловлювати, полювати на маленькі деталі”, – пояснює він.
У його роботах це полювання добре видно. Дерега ніби постійно довіряє другорядному. На плакаті є крісло з ногами – ілюстрація, яку він колись намалював за кілька хвилин перед тим, як піти до друзів пити пиво на терасі. “Ця ілюстрація не була розумною, не була створена з конкретною метою. Але в ній є хаотичність і легкість життя з усіма мікронюансами й проблемами, разом із насолодою, любов’ю і щастям. Вона маленька, зроблена за кілька хвилин, але запам’яталася мені назавжди цією емоцією. І тепер вона на цьому плакаті”.
У цьому, напевне, один із найкращих способів зрозуміти Дерегу: він не ділить образи на “важливі” й “неважливі”. Непомітна річ може пережити великий задум. Гумор у нього теж не про очевидний жарт. Сам Дерега вживає слово “дотепність”, і воно тут справді влучніше. “Бути дотепним – це вміти підібрати абсурдний образ, який описує ситуацію. Життя – це абсурд. Ми всього лише намагаємося його якось структурувати, пояснити й описати”, – каже він.
View this post on Instagram
Місто відіграє важливу роль у його творчості. Дерега виріс у центрі Львова, і площа Ринок для нього була ігровим майданчиком: місцем, де можна було блукати, спостерігати, заходити в напіввідкриті брами й вчитися бачити місто не лише з парадного боку. Він рано почав ходити в “Дзиґу”, у “Лівий берег”, на джазові концерти й вернісажі, дивився, як художники продають роботи, пробував виходити чорними ходами й досліджував будівлі, куди начебто не завжди можна було заходити. “Я дуже міська дитина, – каже він. – Я люблю бути серед людей і серед можливостей зайти в нові двері. Мені завжди хотілося досліджувати”. Молодим митцям він радить заходити до всіх можливих музеїв: музею мініатюр, музею ікони, музею води, маленького напівзакритого музейчика з трьома експонатами. Не тому, що там обов’язково чекає велике одкровення. А тому, що візуальна мова формується з побаченого: зі здатності заходити, дивитися, блукати, помічати й збирати власний архів деталей.
За десять років змінилися не лише міста, а й спосіб, у який ми в них існуємо. Дерега говорить про це дуже влучно: раніше контакт із містом був менш передбачуваним. Треба було питати, куди їде маршрутка, шукати вулицю, говорити з незнайомцями, помилятися в маршрутах і випадково знаходити нові місця. Тепер усе оптимізовано: є карта, точка призначення і покрокова інструкція. “Радикальний експеримент для нашого часу – вийти з дому без смартфона. Саме це дозволяє взаємодіяти з містом у його справжній формі, — каже Олесь. — Зараз у тебе є інструмент, який показує, що робити і куди йти. Це гонка ефективності й оптимізації всього на світі. Вона забирає емоції, про які ми навіть не знали, що вони нам потрібні”.
View this post on Instagram
Для Олеся колаборація стає процесом, історією та досвідом: “Коли ти щось створюєш і віддаєш у світ, воно починає жити разом з іншими людьми та наповнюватися їхніми емоціями. Усе, що вони додають, збагачує роботу”. У цій фразі, здається,