Коли Крістофер Нолан оголосив, що його першим після “Оппенгеймера” фільмом стане “Одіссея” – екранізація поеми Гомера, дехто дивувався: навіщо режисеру, який звик гратися з часопростором, фізикою та технологіями, повертатися до історії, якій близько 2700 років? І ось, посидівши з попкорном перед великим екраном на сеансі “Одіссеї”, ми можемо засвідчити, що подивилися не просто пригодницький епос, а екранізацію перших спроб людства описати внутрішній устрій психіки через зовнішню подорож – тобто через міф.
Коли міф стає психологією
Античні міфи, на перший погляд, – щось середнє між релігійними притчами та світськими плітками. Можливо, кілька тисячоліть тому Афінами розгулювала Катерина Осадчакіс у дотепній тіарі, а місцеві філософи та купці палко розповідали їй, з ким спав Зевс цього сезону. Як би там не було, задовго до психоаналізу давні греки помітили, що люди постійно повторюють одні й ті самі моделі поведінки: бунтар, звабниця, мандрівник, мудрець, воїтелька тощо. У XX столітті Карл Юнг назвав такі образи архетипами.
Архетипи: сценарії, які ми проживаємо
Архетипічний персонаж – це не якийсь конкретний герой, а радше система сталих дій, реакцій, навичок та поведінкових патернів. Тобто… сценарій. Людина може бути Нарцисом на роботі, Трікстером у соціальному житті, Вічним Юнаком у стосунках. Архетипи не існують у чистому вигляді. Вони змішуються, конфліктують між собою, виходять на перший план у різні періоди життя. Саме тому ми впізнаємо себе одночасно в кількох героях – бо в життєвих історіях і психотерапевтичних кабінетах люди ніколи не діляться на абсолютно “хороших” і “поганих”. Юнг помітив дивну закономірність: люди з різних культур, які ніколи не контактували між собою, створювали дуже схожі історії. У них знову й знову з’являлися мудрі наставники, великі матері, герої, трикстери, чудовиська, спуски до “підземного світу” і мотиви смерті та відродження. Він припустив, що ці образи не є випадковими. Вони народжуються з того, що він назвав колективним несвідомим, – зі спільного для людства шару психіки, який формувався протягом усієї історії нашого виду. Але нумо розглянемо архетипи, які показав нам Нолан.
Одіссей: Герой, який повертається іншою людиною
Почнемо з Одіссея. Він – класичний юнгіанський Герой, який не просто перемагає монстрів. Він трансформується через випробування, обростає новим досвідом. У фільмі Одіссей повертається додому не тим самим чоловіком, який покинув Ітаку: він травмований війною, обтяжений провиною за вчинки під Троєю. Це саме той аспект, на якому наголошують рецензії: стрічка показує героя, який не хизується своєю перемогою, а носить її як тягар. А який же смачний момент його пошуку нового “Я” після років перебування на острові з Каліпсо! Юнгіанською мовою, Одіссей – це людина, яка мусить інтегрувати власну Тінь (насильство, гординю, обман), перш ніж зможе повернутися до цілісності – символічно втіленої в домі й дружині. До речі, про дружину…
Пенелопа: Велика Мати чи майстриня контролю?
При всій повазі до любовної лінії у фільмі, Пенелопа розкривається в архетипічній ролі Великої Матері. І ні, я кажу не про Телемаха (сина Пенелопи), а, власне, про Одіссея. Вона береже “тиху гавань”, підтримує в ній стабільність та живе своє життя не як окрема доросла людина, а як тепле лоно, до якого Одіссей може повернутися. І Телемах, і Одіссей зробили те, що мусить зробити кожен чоловік, аби віднайти власну самість: сепарувалися від Пенелопи, самостійно подавшись у великий світ, сповнений викликів і небезпеки. В архетипічної матері є як світла, так і темна сторона – недарма залицяльники булили Телемаха та вважали “маминою черешнею”. Опіка Пенелопи може спочатку здаватися вірністю Одіссею, але згодом ми бачимо, що її поведінка свідчить радше про контроль над ситуацією – та й над власним сином.
Антіной: Тінь героя і архетип Трікстера
Про архетип Антіноя не можу нічого написати… Не тому, що моєї освіти психолога для цього недостатньо, а тому, що на цю роль треба було ставити менш привабливого актора, ніж Роберт Паттінсон, аби я могла уважніше аналізувати кінострічку.
Але якщо відкинути жарти, то і в нього, і в Одіссея простежується архетип Трікстера (персонажа, що вправно обходить правила та діє за допомогою хитрощів). Обидва ці персонажі готові порушити сталі правила гри, піти на обман та лукавство заради власної мети. Одіссей так робив не раз як нібито протагоніст, але, як ми можемо судити з його докорів сумління, трюк із троянським конем герой до своїх чеснот не квапиться записувати. Він не раз називався чужим ім’ям, лукавив про свої наміри і перед Цирцеєю, і перед командою, і перед власним сином. Такий уже сценарій Трікстера. Можу припустити, що будь-хто хоча б раз у житті ходив на побачення з людиною такого архетипу.
Афіна: Голос внутрішньої мудрості
Єдиний у фільмі дистильований архетип у чистому вигляді – Афіна, вона ж Провідниця. Вона – внутрішня мудрість, яка з’являється у слушний момент, щоб підказати вихід із глухого кута. Юнг назвав би це проєкцією Аніми – тієї фемінної частини психіки, яку герой ще не навчився чути у собі, тому вона мусить явитися йому ззовні – у вигляді богині. І в кожного чоловіка є ця частинка, так само як у кожної жінки є Анімус – внутрішній наставник.
Чому міфи не старіють
Окрім Одіссеї, ми маємо ще один красномовний приклад того, як наші сучасники, окрім Крістофера Нолана, актуалізують історії, написані колись чернилами на ветхому пергаменті. Минулого року Netflix переосмислив історію Орфея та Еврідики. Ну як “переосмислив”. Серіал “KAOS” переніс усіх героїв міфу, а саме Зевса, Аїда, Посейдона та інших, у сучасність, де вони можуть ходити на терапію, носити Louis Vuitton, відвідувати паби та рок-концерти. При цьому ядро їхніх персонажів залишається незмінним. Дозволю собі припустити, що людська психіка набагато статичніша за навколишній світ. Обставини не змінюють героїв – вони лише створюють нові декорації, аби ті продовжували діяти за своїми архетипічними схемами.
Навіщо нам узагалі знати свої архетипи?
Подивилися фільм, написали про це кілька тредсів і нумо далі жити власне життя. Архетипи – це своєрідні психологічні ярлики, за допомогою яких мозок швидко впізнає знайомі моделі поведінки. Саме тому ми іноді вже через п’ять хвилин після знайомства можемо подумати: “О, це типовий Нарцис” або “Це ж класичний Трікстер”. Власне, тоді наші очікування можуть більше контактувати з реальністю. Хіба можна очікувати від Пенелопи такої ж хитрості в бік Одессея, на яку була здатна Каліпсо? Чи зміг би Телемах не відправитися на пошуки батька, а сісти за стіл їсти-пити з залицяльниками?
Ми змінили декорації, але не сюжет
Людство вже багато тисяч років розповідає одну й ту саму історію різними мовами. Спочатку це були міфи. Потім – трагедії, релігія, казки, лицарські романи, Таро, психоаналіз, кіно та серіали. Від Гомера до Netflix та Universal Pictures минули десятки століть. Ми змінили мову, політичні системи, технології й спосіб життя. Але не змінили історії, які продовжуємо розповідати один про одного.
Зевс досі боїться втратити владу, як сотні людей, із якими ми живемо в одному місті.
Орфей досі намагається повернути кохану, як десятки чоловіків, яким сказали “Отак не роби, бо стосункам кінець”.
Одіссей досі шукає дорогу додому, як тисячі клієнтів у психотерапевтичних кабінетах, що намагаються віднайти себе заново.
Просто сьогодні вони живуть ні на Олімпі, ні в Афінах – вони живуть у серіалах, на сусідній вулиці й у наших власних внутрішніх монологах. Ми змінили форму, але не сюжет. То, можливо, ми досі повертаємося до Гомера не тому, що нас цікавить Давня Греція, а тому, що нас досі цікавить стара добра людина.