Культовий режисер Ніколас Віндінґ Рефн повертається після 10 років перерви. Його новий фільм «Її особисте пекло» вже 3 вересня стартує в українському прокаті за підтримки кінокомпанії «Артхаус Трафік».
Рефн — представник нео-нуару, і його нова стрічка продовжує цю традицію. Події «Її особистого пекла» розгортаються у футуристичному японському мегаполісі, який поглинає загадковий туман. Цей образ відсилає до знайомої кінематографічної картинки: майбутнє тут не сяє утопічним світлом, а ховається в димці, штучному освітленні та відчутті постійної небезпеки. Після прем’єри на Каннському фестивалі преса описувала стрічку як поєднання фешн-трилера, наукової фантастики і мелодрами, в якій знайшлося місце не лише елементам нео-нуару, а й футуризму.
Чому нео-нуар і футуризм знову в центрі уваги? Щоб відповісти на це питання, варто повернутися майже на століття назад — до моменту, коли кіно вперше навчилося уявляти мегаполіси майбутнього, як і саме майбутнє, як щось тривожне.
Нуарний образ міста
Ще до появи нео-нуару кіно навчилося пов’язувати технологічний прогрес із соціальною тривогою. У «Метрополісі» Фріца Ланґа 1927 року майбутнє постає вертикальним містом: заможна верхівка живе високо над землею, тоді як робітники обслуговують машини в підземеллях. Стрічка стала класикою світового кінематографу і одним із головних джерел візуальної мови науково-фантастичної антиутопії — від її хмарочосів до ідеї технологічного міста, розділеного за класовим принципом.
Класичний нуар, у свою чергу, сформував іншу важливу складову цієї мови: недовіру до світу, моральну неоднозначність, самотніх героїв і міста, які постійно приховують щось небезпечне. Нео-нуар успадкував ці риси, але виявився значно гнучкішим за свого попередника і з часом вийшов далеко за межі кримінальної історії — від «Того, хто біжить по лезу» до фільмів, які лише частково використовують нуарну оптику.
У «Тому, хто біжить по лезу» Рідлі Скотта ці дві традиції нарешті зійшлися. Лос-Анджелес 2019 року — місто хмарочосів, голограм, дощу й забрудненого повітря, де детективна історія про пошук андроїдів-втікачів розгортається на тлі технологічної антиутопії.
Від Blade Runner до Drive: як нео-нуар став неоновим
Після «Того, хто біжить по лезу» футуристичне місто перестало бути лише місцем дії. За допомогою цього антуражу автори почали говорити про людину, яка губиться серед технологій, корпорацій та мільйонів інших людей.
В аніме «Акіра» Кацухіро Отомо ця тривога переноситься в Нео-Токіо: мегаполіс після ядерної катастрофи одночасно виглядає грандіозним і хворобливим. Це аніме можна віднести до розряду параноїдальної антиутопії, в якій неонове місто поєднується з образами розкладання та соціальної тривоги.
«Привид у латах» Мамору Оші пішов далі — від міста до самого визначення людського. Кібернетичні тіла, цифрова свідомість, хакерство й питання про те, де закінчується людина і починається машина, зробили його одним із найвпливовіших творінь у жанрі кіберпанк.
У Рефна зразка 2010-х років образ міста працює дещо інакше. У «Драйві» він не переносить героя в майбутнє — він робить сучасний Лос-Анджелес схожим на міф про нього. Нічні дороги, самотній водій, кримінальний світ і синтезаторний саундтрек перетворюють знайоме місто на простір, де нуар існує радше як стан свідомості.
Рефн показує важливу трансформацію нео-нуару: щоб говорити про відчуження, самотність і приховану небезпеку, авторам вже не обов’язково потрібен футуристичний світ. Достатньо нічного мегаполіса, самотнього героя і міста, за яскравими вивісками якого ховається інша реальність.
Саме ця гнучкість допомогла нео-нуару пережити зміни кінематографу. Його герої можуть шукати злочинців у майбутньому, як у «Тому, хто біжить по лезу», губитися серед технологій, як у «Привиді в латах», або просто їхати нічним Лос-Анджелесом, як у «Драйві».
Змінюються декорації, технології та жанри, але залишається головне — людина, яка намагається знайти своє місце у світі, що стає дедалі складнішим і менш зрозумілим.
Чому це знову актуально
Можливо, саме тому сьогодні так легко повернутися до образів неонового мегаполіса, туману й технологічного майбутнього. Те, що ще кілька десятиліть тому здавалося фантастичним, стало частиною повсякденності: цифрові технології визначають наше спілкування, штучний інтелект змінює роботу, а межа між справжньою та віртуальною реальністю стає дедалі тоншою.
Тому футуристичне місто в сучасному кіно вже не обов’язково має передбачати майбутнє. Воно може відображати тривоги сьогодення — самотність серед мільйонів людей, недовіру до системи, технологічне перевантаження та страх перед тим, чого ми ще не вміємо контролювати.
У цю традицію вписується «Її особисте пекло». Футуристичний японський мегаполіс, який поглинає загадковий туман, стає для Рефна штучним світом, де поєднуються наукова фантастика, трилер і мелодрама. Якщо «Метрополіс» уявляв майбутнє через машини й класову нерівність, а «Той, хто біжить по лезу» — через технології та кризу людської ідентичності, то Рефн використовує знайому мову для обговорення вже зовсім інших тем — зокрема сімейного аб’юзу та зради.
Тож нео-нуар і футуризм, можливо, не стільки знову на піку моди, скільки виявилися напрочуд придатними для розмови про теми, які будуть актуальними незалежно від епохи.
