26 квітня у всьому світі відзначають день вшанування однієї з найбільш масштабних трагедій в історії цивілізації — аварії на Чорнобильській атомній електростанції, котра трапилась рівно 40 років тому. У цей день власним досвідом, пов’язаним із Чорнобильською катастрофою, ділиться постійна дописувачка Vogue Ukraine Оксана Семенік — мистецтвознавиця, дослідниця українського мистецтва ХХ століття та Чорнобильської катастрофи, співкураторка виставки “Чорнобиль. Обʼєкт укриття”, яка 24 квітня була відкрита в Українському Домі.
Для мене інцидент на ЧАЕС — це подія, з якою я з’явилась на світ. Мій батько родом із села Новосілки Київської області, що знаходиться за річкою Уж, неподалік від Чорнобиля. Після трагедії воно було включено до Зони відчуження, і його сім’ю евакуювали в селище Здвижівка на Київщині, звідки походить моя мати. Там вони зустрілися, а в 1997 році народилась я.
У дитинстві, коли я ще не мала спогадів, ми вже відвідували “чорнобильську” лікарню (Національний центр радіаційної медицини в Києві), де ми із сестрою проходили ретельне медичне обстеження. Там, зокрема, нам визначали рівень цезію-137 в тілі. Це було настільки звично для мене, що я дивуюсь, коли виявляю, що у людей його немає. Для мене знання про катастрофу на ЧАЕС — це так само звично, як розуміти, що після літа настає осінь.
Про події на ЧАЕС, що таке радіація, чому нас обстежують у лікарнях і чому ми “діти Чорнобиля”, в родині не розповідали. Я лише згодом, в середній школі, почала усвідомлювати, що це щось особливе. Бо коли в селі, звідки моя рідня, де мешкала моя бабуся, одна половина — “з Чорнобиля”, а інша — зі “старого села”, це ні в кого не викликає здивування.
З тими, хто постраждав, також ніхто належним чином не спілкувався в 1986 році: що саме сталося на ЧАЕС, як впливає радіація, наскільки забруднений ґрунт. Нерідко ці твердження змінювалися від крайніх до інших крайніх: можна було почути, що даремно переселили людей — мовляв, там же якось живуть самосели. Багато хто дізнався, що трапилось насправді, лише після серіалу HBO 2019 року — як би це дивно не звучало, адже серіал зміг просто пояснити, що відбулося з реактором. Хоча я не дуже його люблю — там багато перебільшень, і його не слід сприймати як документальний фільм. Тому в причинах і самій історії я розбираюся досі.
Символічно, що моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати й розповідати про Голодомор і Другу світову війну, моя бабуся та мама не надто охоче говорять про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну.
Я вперше опинилась в Зоні відчуження у 13 років. Зазвичай відвідувати Зону до 18 років заборонено, але в дні поминання можна було брати дітей і їздити з ними на місця поховань предків. Я добре запам’ятала першу подорож: як на контрольно-пропускному пункті “Дитятки” ми дуже довго стояли в черзі, бо було багато легкових автомобілів, які також хотіли проїхати на цвинтарі.
Село Новосілки розташоване за річкою Уж, перед містом Чорнобиль. Я пам’ятаю, що тоді, у 2000-му, мене вразила краса природи — все було зелене й квітуче.
Моя прабабуся ніколи не хотіла згадувати про Голодомор та Другу світову війну, моя бабуся та мама не дуже хоче розповідати про Чорнобиль, а я вже розумію, що не захочу розповідати своїм дітям про російсько-українську війну
Коли ми поїхали вперше, чомусь я вважала, що мені там має бути сумно і страхітливо — а мені, навпаки, було все цікаво і не хотілося повертатися додому. Ми відвідували будинки родичів, школу, кладовище, магазин, медичний пункт, потім поїхали в Чорнобиль їсти морозиво і в музей “Зірка полин”, ходили до річкового порту, спускалися до річки Уж, коли вже сутеніло. Ми дуже довго гуляли — здається, ледь не останні тоді поїхали.
Я часто згадую дім батька. Він доволі добре зберігся на той момент. На нього, на відміну від багатьох інших, не впали дерева, будинок не зруйнувався від старості, і всередині було навіть безпечно перебувати. Але, звичайно, надовго там ніхто не залишався — у нас не було дозиметра, щоб дізнатися, які речі там чисті, а які — забруднені. Потім ми прямували на кладовище, адже у поліщуків, як і в багатьох українців, є традиція гробків, могилок або дідів — поминального обіду на кладовищі. Коли покидаєш Зону відчуження, обов’язково проходиш перевірку — чи не “забруднився” десь. У мене дозиметр ніколи не показував “брудно”, але я чула, що людям доводилося мити взуття або навіть викидати його.
Моє рідне Полісся — надзвичайно мальовничий край. Я настільки обожнюю цей пейзаж, що навіть просто споглядання його заспокоює і надихає. Пам’ятаю, коли в 2022 році ми виїхали з окупації в Бучі та їхали до батьків чоловіка у Вінницю, як тільки зникли хвойні ліси і знайомий мені ландшафт, я розплакалась — мені було боязко більше їх не побачити. Я не знала, коли ми повернемось.
Складно пояснити, що я люблю відвідувати Зону відчуження не через екстрим або заради фотографій Прип’яті або ЧАЕС, а тому, що люблю цю природу. Весну на Поліссі — за квітучі дерева, зелень і спів птахів. Влітку теж надзвичайно красиво, і вітер якось особливо шумить. Таких зірок вночі ніде не побачиш — там же зовсім немає світлового забруднення. Десь пробігають коні Пржевальського, десь — косулі, якось нам дорогу перебіг дикий кабан. Восени листя на деревах грає різними барвами. Коли я повертаюся з-за кордону до Києва і ми починаємо їхати серед хвойного лісу — я знаю, що вдома.
Приблизно п’ять років я займаюсь вивченням Чорнобильської катастрофи та українського мистецтва того періоду. Я стежила за тим, як ця тема фігурує в культурному просторі — через які образи, розповіді, теми. З часом я почала зауважувати, що бесіда про історію Чорнобиля майже завжди зводиться до аварії на ЧАЕС і, в кращому випадку, ліквідації. Про сучасність згадують, у кращому разі, через відновлення природи.
Навколо теми досі багато легенд — наприклад, мене часто запитують, чи є в зоні відчуження мутанти. Якось я спілкувалася з науковицею Оленою Бурдо про ці міфи, і вона зізналась, що любить саме це питання. Бо на нього можна відповісти: “Звісно, в зоні відчуження є мутанти. Ви ж зараз тут”. З точки зору біології, у всіх нас є ті чи інші зміни.
Моє рідне Полісся – неймовірно красивий регіон. Я настільки люблю цей ландшафт, що навіть лише погляд на нього заспокоює мене і надихає
Ще мене дуже непокоїть питання етичності. Часто розмови про Чорнобиль і пам’ять відбуваються без тих, для кого це не просто тема, а особистий досвід. І виявляється, що звичайні люди реагують так: “А що, не всі померли?”. Коли ми дозволяємо собі іронізувати над чутливими питаннями, важливо не забувати, що для когось це може стати травматичним досвідом. Бо Чорнобиль — це трагедія для мільйонів людей.
Чому невірно говорити лише про інцидент на ЧАЕС або згадувати лише перші роки ліквідації? Бо, по-перше, окрім Прип’яті та ЧАЕС, люди століттями жили на цій землі. Вони не вибирали життя поруч із погано збудованим реактором — вони жили тут поколіннями. І вирвати їх із корінням, переселити, часто в абсолютно інший ландшафт, — це завдає психологічної травми.
Розмови про ліквідацію також часто не мають продовження: що було далі? Як функціонували станція і зона відчуження? Як вшановували пам’ять ліквідаторів? І важливо усвідомлювати, що ліквідатори були різних професій — від кухарів до будівельників, від медсестер до водіїв.
Чорнобиль для мене не був чимось віддаленим — я бачила і відчувала його зовсім по-іншому. І, маючи цей досвід, мені хотілося змінити сам підхід до обговорення Чорнобильської катастрофи. Як мистецтвознавиця, я багато читала про те, що Чорнобиль не знайшов відображення в українському мистецтві, але я в це не надто вірила — тому я вирішила провести власне дослідження.
У 2022 році, на момент початку російського вторгнення, я жила в Бучі. 3 березня ми з моїм хлопцем Сашею, а тепер чоловіком, опинилися в окупації. Десь там, у підвальному приміщенні дитячого садка в Бучі, на початку березня, коли у дворі стояли російські танки, я прийняла рішення, що напишу книгу про Марію Примаченко і обов’язково завершу дослідження про Чорнобиль в мистецтві. Я відчула, що моє дослідження отримало ще більший сенс і значущість. Я тоді ще не розуміла, чому і як цей досвід окупації вплине на історію Чорнобиля і що взагалі станеться. Але чомусь відчула, що якщо історія трагедій і цих нашарувань повторюється, то я маю продовжувати цю роботу.
Для мене історія Чорнобиля триває.
Для мене історія Чорнобиля триває. Історія трагедії мала б закінчитися з будівництвом нового безпечного конфайменту (не плутати з Саркофагом) — і ми на сто років мали б забути про зруйнований реактор. Але удар російського дрона 2025 року по НБК зруйнував захисний шар. Тепер ця історія почалася знову.
Можна дискутувати, чи є це продовженням саме Чорнобильської катастрофи. Мовляв, це нова історія — російської агресії. Але загрозу становлять ті самі радіонукліди, що й 1986 року, і розпадатимуться вони ще тисячі років.
Чорнобиль — це історія великої сили духу, відваги, наукової думки, відродження, повернення, спогадів, травми, культури… Чи вдасться нам колись розповісти повну версію того, що відбулося і що було потім? Це питання, яке не потребує відповіді, але я скоріше схильна вважати, що багато чого втрачено, розсіяно, не записано і не задокументовано. Ще є багато аспектів Чорнобиля, про які варто поговорити і дослідити.
24 квітня в Українському домі відкрилася виставка “Чорнобиль. Обʼєкт укриття”, співкуратором якої я є. На ній ми багато говоримо про ландшафт Полісся і зв’язок із цією землею. Зона відчуження — ніби аномалія, яка попри все приваблює різних людей: науковців, самоселів, сталкерів, дослідників. Ті, хто колись були пов’язані з цією землею, постійно повертаються. Виникає зв’язок, який важко збагнути. Через травму? Можливо. Через любов? Також можливо.
Наша розповідь на виставці — це в першу чергу розповідь про сорок років по тому, але й задовго до того. Для нас було важливо показати народну культуру Полісся, монументальне мистецтво Прип’яті, ліквідацію наслідків, різних людей, художні рефлексії та життя Зони відчуження сьогодні.
Чорнобиль – це історія людей та ландшафту, що впливають одне на одного. Для одних Чорнобиль – це минуле, яке неможливо забути. Для інших – частина сучасного життя.
Два важливі особисто для мене моменти — це єврейська історія Чорнобиля, яка майже не згадується в подібних публічних проєктах, і історія окупації Чорнобиля. Зокрема — історія ротації змін на ЧАЕС. 20 березня відбулася ротація зміни, що чергувала на ЧАЕС; міст, який з’єднував Білорусь та Україну через річку Дніпро, було підірвано. Евакуюватися довелося човнами. На тому березі Дніпра чекала нова зміна — працівники станції, які добровільно зголосилися їхати в окупацію, щоб змінити виснажених колег. Двоє місцевих рибалок із села Мньова погодилися переправляти працівників станції з одного берега на інший у дерев’яному човні власного виробництва… Історія, що вражає. Історія, про яку майже не говорять публічно.
Чорнобиль — це історія людей і природи, які взаємно впливають один на одного. Для деяких Чорнобиль — це минуле, яке неможливо стерти з пам’яті. Для інших — частина поточного життя. Для одних — дійсність, для інших — вигадка. Це водночас втрачений і знайдений дім. Це унікальний досвід, який жодна країна не хотіла б пережити, але з яким ми живемо і даємо собі раду вже сорок років.