У Каннах пройшла всесвітня прем’єра "Чоловік, якого я кохаю" — інтимної квір-драми про ексцентричного актора, що страждає на СНІД, і віддає все без залишку творчості та почуттям. Кінокритикиня Соня Вселюбська пояснює, чому ця стрічка стане чудовим сюрпризом для відданих шанувальників Рамі Малека.
Від режисера Айри Сакса, знавця квір-кінематографа, відомого власним витонченим відчуттям стилю та глибоким розумінням американської андерграундної культури, завжди чекаєш на особливий кінематографічний досвід. Його новий фільм "Чоловік, якого я кохаю" дарує цю естетичну втіху вже з початкових хвилин.
Без будь-якої підготовки він одразу кидає глядача у вир манхеттенської артсцени, аби презентувати чуттєву та меланхолійну історію про Джиммі Джорджа, навколо якого, здається, зосереджується цілий всесвіт. Джиммі — талановитий артист — вокаліст з чудовим тембром, зірка театральних підмостків і неординарний танцюрист у клубах. Але насамперед він справжнісінький підкорювач чоловічих сердець.
З цією атмосферою ми знайомимося не через розмови, а через ескізи його дозвілля: гамірні товариства у затишній і елегантно прикрашеній квартирі, де приятелі збираються за вином і по черзі співають акапельно, із захопленням вслухаючись у зворушливі слова один одного. Також ми мимохідь знайомимося з його сестрою, яка розкриває інший аспект цієї оповіді — особливу турботу про творчі й емоційні злети та падіння Джиммі; не менш піклується про нього і його партнер Денніс. Усе в цих перших кадрах пронизане веселощами та любов’ю, але в повітрі відчувається якась тривожна недомовленість, адже згодом ми побіжно дізнаємося, що Джиммі страждає від СНІДу. На дворі 80-ті, час жахливої епідемії, що й досі залишається величезним рубцем на душі Америки. Згасання Джиммі — це лише питання часу, незважаючи на безліч таблеток, які він вживає, і турботу близьких людей, що переступають через свій особистий біль, погоджуючись із його бажанням залишатися на театральній сцені й у центрі уваги.
Є щось надзвичайно вагоме в тому, як Сакс надалі розробляє цю затяжну тему хвороби. Відмовляючись від банальностей типових соціальних картин про СНІД, на кшталт акценту на фізичному стражданні чи лікарняних палатах, режисер переносить увагу на інше. А саме — на це завзяте прагнення зосереджуватися на радості буття, яке все ще сповнене творчістю та почуттями вщерть, аж поки недуга неминуче візьме своє. У цій атмосфері навіть увесь пафос і манірність спільноти є чимось притаманним їй, тобто необхідним для поступового переживання втрати. Особливо для такого героя, як Джиммі, котрий буквально присвячує себе мистецтву до останнього подиху, і Сакс радше вшановує його безкомпромісний вибір, аніж драматизує чи тим паче критикує його.
Тому режисер із особливою ніжністю транслює гірко-солодкі відчуття героїв та їхню вишуканість у кіномистецтво, щиро наповнюючи кадр пастельними нюансами рожевого, ретельно продуманими костюмами, від яких несила відірвати погляд, і захопливим саундтреком із хітів 80-х, які кортить миттєво додати до плейліста.
Загалом "Чоловік, якого я кохаю" власною формою влучає в саме серце меланхолійно-ностальгійного настрою, до якого прагне, віднаходячи місце й для чорного гумору. Наприклад, у фільмі присутня сцена, коли підліток, син його сестри, знімає на камеру дядька, котрий починає розповідати про всі свої життєві пригоди — від кількості сексуальних партнерів і практик до всіх психоактивних речовин, які він спробував. Зал сміявся на цьому епізоді, але коли батьки юного оператора негайно вивели його з кімнати, щоб уберегти психіку від таких одкровень, Джиммі наодинці залишився тихенько ридати. Такі моменти камерної драми та соціальної комедії — це саме ті особливості Сакса, за які його обожнює публіка, і “Чоловік, якого я кохаю” продовжує діалог із його ж “Пасажами”, що виходили в український прокат, і хітом минулого Sundance — “Днем Пітера Гуджара”.
Рамі Малек втілює роль короля драми та екстравагантності з особливою ретельністю; можна навіть стверджувати, що фільм є своєрідною демонстрацією його акторських здібностей — від переконливих сліз до гучного співу. І хоча співом актор уже давно здивував усіх ще з часів "Богемної рапсодії", тут він співає не менше, проте лірика його тихіша і, здається, йде з глибини душі. Камера не може ним натішитися, фіксуючи близькі плани обличчя й оголеного тіла, а також драматичні моменти, коли пам’ять Джиммі починає зраджувати, підводячи його просто на сцені. Цікаво, що його персонаж настільки манірний, а отже, перегравати й драматизувати — це його особиста та професійна якість, але вона переноситься і в контекст самого фільму. Іноді здається, що відіграні емоції героя беруть гору над фільмом, часом засліплюючи власною появою тонші психологічні ідеї стрічки. Ця критика експресії Малека присутня на Круазетті, але вона не затьмарює загалом схвального сприйняття стрічки серед критиків.
Реклама.
На пресконференції актора, певна річ, засипали питаннями про паралелі з Фредді Мерк’юрі й про те, чи не саме спів привів його до цієї ролі. Цікаво, що режисер запропонував Малеку цю роль, хоча не бачив "Богемної рапсодії". Утім, акторові все ж було дещо незручно від ідеї повертатися до ролі людини, хворої на СНІД. Повторювати таке амплуа для визначного актора – завжди професійний ризик, тому, як сказав він сам на пресконференції, спочатку Малек відмовився зі словами: "Я не можу цього зробити, занадто багато збігів". Але, на щастя, осяяння прийшло до Малека в найпотрібніший момент: "Якщо Фредді мене чогось і навчив, то це долати острах. А якщо я чогось і навчився від Айри Сакса, то того, що він створює виняткове кіно, не схоже ні на що інше, і я знав, що потрапив у правильні руки".