У вирі надзвичайно сумного й майже безнадійного кіно ("Батьківщина" Павла Павліковського, "Паралельні історії" Асгара Фархаді та "Паперовий тигр" Джеймса Грея) в Каннах все-таки виділилася яскрава крапка — феєричний режисерський дебют Джордана Фьорстмана "Клубний хлопець". Стрічка також позначає камбек на великі екрани обдарованої акторки та моделі Кари Делевінь.
Ймовірно, ви знаєте Фьорстмана завдяки його віральним Instagram-замальовкам або ж згадуєте його невимушену, чарівну акторську гру у фільмі "Я люблю Лос-Анджелес". У картині "Клубний хлопець" Фьорстман показує себе як особистість багатьох здібностей, оскільки він є режисером, сценаристом і виконавцем провідної ролі. На перший погляд кінофільм видається нешкідливим та легким, але врешті-решт виявляється набагато глибшим. Непомітно він підбирається до глядача з несподіваною емоційною силою, що по-справжньому вибиває з колії. І в той же час це надзвичайно захоплива оповідь.
Усе починається у гучному, допандемійному Нью-Йорку 2016 року. В Uber лунає трек “Sex with Me” Ріанни, а професійний гуляка Пітер (Фьорстман), його найкраща подруга та бізнес-партнер Софі (радісне повернення на екран Кари Делевінь) і вся їхня компанія летять на одну зі своїх щомісячних клубних тусовок без гальм. Гроші течуть рікою, але й веселитися вони встигають не менше — наркотики, сумнівні вчинки та обривки спогадів про вечір, який ніхто не може згадати до кінця.
Потім ми переносимося приблизно на десять років вперед — і, здається, практично нічого не змінилося. Пітер все ще влаштовує вечірки, прокидається в середині дня, починає ранок з доріжок кокаїну, безкінечно лежить у ліжку, дивиться аніме-порно, знайомиться з чоловіками в додатках і приходить на важливі робочі зустрічі в зовсім неадекватному стані. Софі, якій це остаточно набридло, погрожує виключити його з бізнесу, але Пітер шалено хоче довести, що здатен на відповідальність. І саме тоді він отримує найбільшу відповідальність у своєму житті: на порозі з’являється колишня відвідувачка його клубних вечірок з десятирічним Арло (Реджі Абсолом), який тільки-но прилетів із Лондона, і каже — увага — що це його син.
Реклама.
Виявляється, хлопчик став наслідком давно забутого сексуального епізоду з якоюсь нестримною британкою — хоча сам Пітер майже впевнений, що взагалі ніколи не спав із жінками. Після раптової кончини матері Арло тепер залишається під його опікою. Подруга померлої каже, що вона завжди хотіла, щоб син мав зв’язок зі своїм біологічним батьком. Пітер намагається позбутися дитини, але коли це не виходить, ця чарівна й трохи дивна buddy-комедія набирає справжнього розмаху.
Пітер, який усе життя панічно уникав будь-якої відповідальності, тепер намагається влаштувати Арло до школи та оформити йому медичне страхування; трохи приводить до ладу власне життя; а сам Арло на диво органічно вливається у світ безкінечних нічних рейвів. Музично обдарований підліток навіть стає за діджейський пульт разом зі своїм новоспеченим батьком.
Проте реальність неминуче дає про себе знати, і казка починає руйнуватися. Чи зможуть Пітер і Арло залишитися разом? І, можливо, навіть важливіше — чи повинні? Що насправді буде найкращим для Арло?
Фьорстман напрочуд елегантно балансує між грубуватою комедією та щирою чутливістю. Так, тут є одна занадто сентиментальна затягнута промова й дещо спрощене копання у травмах, але це скоріше незначні огріхи, а не суть фільму. Його серце — у вибухово смішних сценах і репліках, над якими ловиш себе на тому, що тихенько смієшся ще за кілька годин по тому, вже під час перегляду інших стрічок у Каннах.
Нью-Йорк, який створює режисер, відчувається живим і фактурним; постановка — впевненою; музика Крістобаля Тапії де Веєра (— пульсуючою; а вечірки — липкими, хаотичними й небезпечно чудовими, ніби завислими на межі між насолодою та самознищенням. Чудовий ансамбль постійних тусовщиків додає світу Фьорстмана переконливості та життя. (Хоча Дієго Кальва в ролі романтичного інтересу Пітера явно заслуговував на більше.) Додайте до цього природну чарівність самого Фьорстмана та його надзвичайно тонкий зв’язок із Арло у виконанні Абсолома — і це стає фільмом, у якому хочеться затриматися до ранку, розтягнувшись на підлозі, наче у квартирі друзів після чергової вечірки.
Сам Пітер входить у роль батька так легко, ніби народився для цього. Чи може людина змінитися настільки швидко? Чи справді це буває так просто? Під усією бравадою Фьорстмана відчувається певний острах показати Пітера менш привабливим — таким, хто може серйозно помилятися, завдавати болю чи навіть конфліктувати з Арло. І все ж, попри всі застереження, у фіналі "Клубний хлопець" таки влучає точно в серце — тонкою, майже непомітною сценою, від якої по шкірі пробігають мурашки й підступає клубок до горла. Як і його герой, цей фільм — смішний, теплий, безглуздий, шалено розважальний, іноді дратівливий і схильний зісковзувати в кліше, але не закохатися в нього майже неможливо. Якби ж усі фільми на Круазетт були настільки веселими.