У головній програмі Берлінського кінофестивалю було представлено драму “Роуз” австрійського кінорежисера Маркуса Шляйнцера. Сандра Гюллер втілила образ ветеранки Тридцятирічної війни, яка з метою здобуття незалежності маскує свою справжню гендерну приналежність. Кінокритик Соня Вселюбська пояснює, як ця кінострічка виходить за рамки квір-драми і трансформується в меморіал жінкам, чиї долі схожі з долею Роуз.
Австрійський митець Маркус Шляйнцер зарекомендував себе в європейському кінематографі ще до того, як дебютував у ролі режисера. Працюючи асистентом з кастингу у Міхаеля Ханеке над кінострічкою “Біла стрічка”, він, безсумнівно, не втрачав можливості та черпав натхнення від корифея європейського авторського кіно. Для своїх фільмів він вибирає досить похмурі сюжети про темні грані людства — “Міхаель” розповідав про педофіла, який викрадає 10-річну дівчинку, а "Анджело” — про європейську работоргівлю XVII століття. Ці кінороботи також об’єднують строгість форми та емоційну відстороненість його персонажів. Його нова картина, представлена в основній конкурсній програмі Берлінського кінофестивалю, вперше виводить у центр сюжету жінку. Шляйнцер занурює глядача у жорстокий соціальний контекст англосаксонських країв часів Тридцятирічної війни, розповідаючи унікальну оповідь про історичну ціну жіночої незалежності.
Реклама.
Головна героїня, Роуз, — військова ветеранка, яка протягом багатьох років приховує свою жіночу сутність. Її права частина обличчя понівечена шрамом, — під час однієї з битв куля прошила її щоку, залишивши застиглу гримасу напівпосмішки, далеку від витонченості. Цю кулю вона носить як амулет на шиї, маючи звичку перекочувати її в роті — як один із механічних способів адаптації чоловічих манер.
Після служби вона приєднується до невеликої протестантської громади в селі. Маючи кошти та навіть документ, який надає їй право на земельну ділянку, вона залишається там, доки один із жителів не пропонує їй взяти шлюб з однією зі своїх дочок. Так у фільмі з’являється Сюзанна — молода дівчина, яку лякає досить загрозливий вигляд Роуз у ролі її чоловіка. Вона звикає до незвичайної особистості Роуз не з меншим здивуванням, ніж інші місцеві. Жінки в церкві з цікавістю дивляться на Роуз, ніби відчуваючи її жіночу енергію в поєднанні з таким нетиповим статусом — вона ніби приваблює. Холодна стриманість у ставленні до дружини, яка через відсутність вагітності після весілля ризикує втратити свій і без того низький соціальний статус, стає ключовою драматургічною зав’язкою фільму. Розвиток їхніх незвичайних відносин поступово веде розповідь до передбачуваного фіналу, роблячи акцент на кожному необачному рішенні, яке діє як ефект доміно.
Шляйнцер, який також є автором сценарію до фільму, знаходив натхнення в реальних архівних спогадах та художніх образах таких жінок, як Роуз, — особистостей, яких історія знає безліч у найрізноманітніших куточках світу, починаючи ще з часів Троянської війни. “У штанах більше свободи”, — в один із епізодів фільму пояснює себе Роуз, і ця фраза є показовою для зображення цієї сільської громади як алегорії становища жінки в тодішній Європі. Чоловікам не доводилося тією ж мірою страждати від примусових шлюбів, рабства та зґвалтувань, натомість вони мали можливість вчитися, працювати та користуватися свободою вибору — про що жінки не могли навіть замислюватися.
Вивчення гендерних привілеїв через історичну призму естетського кіно — не рідкість на фестивальних екранах, але часто воно обмежується квір-історіями кохання на сучасний манер. “Роуз” виходить далеко за ці межі, показуючи, що прийняття іншої гендерної ролі було не лише лібідинальною забаганкою, а й відчайдушною спробою здобути волю — ціною війни, перев’язування грудей і самотності як наслідок. На початку фільму є сцена, коли Роуз будує якусь споруду в лісі, і з кущів з’являється ведмідь. Вона застигає, немов кам’яна статуя, придушуючи страх виглядом суворої впевненості — і таким чином виживає. Ймовірно, саме так почувалися жінки у боротьбі з долею, виборюючи привілеї чоловічої автономії, від Мулан до Жанни д’Арк. У цьому контексті “Роуз” переконливо виступає як політична драма — як оповідь про нонконформізм, відкрита для численних тлумачень.
Ненав’язливий голос закадрової оповідачки створює відчуття трагічної притчі, підносячи історію Роуз до збірного образу, присвяченого багатьом іншим долям, подібним до її. Поля живописних краєвидів австрійської природи, відзняті в чорно-білому форматі, нагадують реалістичні полотна, що, як і сама героїня, випереджають свій час. І навіть коли драматургія фільму набирає обертів, його повільно-споглядальний ритм залишається незмінним.
Німецька акторка Сандра Гюллер продовжує перевершувати саму себе. Лише кілька років тому, зігравши жахливу роль дружини нациста в “Зоні інтересу” та отримавши номінацію на “Оскар” за сімейну драму “Анатомія падіння”, вона отримує все більше цікавих пропозицій. В інтерв’ю для Hollywood Reporter вона зізнається, що в “Роуз” її привабив незвичний сценарій, в якому вона побачила можливість створити своєрідний монумент таким жінкам: “Для мене було дійсно складно зіграти людину, яка так маскується і має таку нелегку життєву історію. Раніше я цього не робила”.
І все ж, здається, що Гюллер здатна впоратися з будь-якою роллю, адже виконанням ролі Роуз вона лише розширила свій акторський діапазон, продемонструвавши дивовижне володіння мовою жестів і тіла, що переважає над діалогами. Гюллер вважає, що сьогодні такі фільми знімають не просто так, адже в наші дні свобода людей, які не відповідають певним нормам, знову опиняється під загрозою: “Я цього не хочу — ні для себе, ні для будь-кого на цій планеті. Кожна людина має своє місце в цьому світі, і це універсальне право людини. Тому ми створили цей фільм”.
Хоча акторка віддає перевагу європейському незалежному кіно, вже незабаром ми побачимо її в міжнародних проєктах — зокрема, з Томом Крузом у новому фільмі Іньярріту “Digger” та в науково-фантастичному фільмі “Project Hail Mary” з Раяном Ґослінґом.