Відзначений на Каннському фестивалі до знакових стрічок фестивалю Docudays, який добіг кінця у Києві 11 червня – оглядаємо найважливіші документальні роботи року.
“Джон Леннон. Останнє інтерв’ю”
Реклама.
“Джон Леннон: Остання розмова” — це неповторний момент в історії музики, адже стрічка задокументувала фінальну значущу бесіду Джона Леннона. 8 грудня 1980 року Леннон та Йоко Оно приймали у своїй квартирі в Нью-Йорку невелику радіогрупу для обговорення релізу альбому Double Fantasy. Бесіда вийшла відвертою та спонтанною: обговорювалися музика, політика, батьківство та життя в цілому. Всього за кілька годин по тому Леннона було позбавлено життя.
Режисер Стівен Содерберг вперше презентує це інтерв’ю повністю, доповнюючи його спогадами осіб, що були присутні під час запису. Фільм розкриває образ Джона Леннона — митця на вершині свого творчого та особистого потенціалу, який з оптимізмом дивився в майбутнє, на жаль, не судилося йому побачити.
“Репетиції революції”
Найкращою документальною стрічкою цьогорічного Каннського кінофестивалю стала робота “Репетиції революції” іранської акторки та режисерки Пегах Ахангарані. Через п’ять портретів членів своєї родини та наставників Пегах Ахангарані презентує особисту історію свого життя, яка одночасно стає літописом її батьківщини.
Спираючись на сімейні архіви, домашні відеоматеріали, кадри вуличних протестів, пресові публікації та усні свідчення, вона відтворює понад чотири десятиліття історії Ірану. Від початкових днів Революції до конфлікту, що спалахнув у 2026 році, Ахангарані поєднує особисті та колективні спогади, створюючи глибокий портрет нації, яка пережила політичні переслідування, але зберегла надію на краще майбутнє.
Ахангарані – відома іранська кінорежисерка та актриса, чия діяльність триває понад тридцять років, відома завдяки ролі у фільмі “Дівчина у кросівках” та інших роботах. Вона також працює як документалістка, представивши стрічки “Я намагаюся пригадати” (2021) та “Мій батько” (2023), а також “Дитина-солдат” (2024); її неодноразово затримували за опозиційну позицію.
“Не питайте мене, чи я вбивала”
“Не питай мене, чи я вбивала” – це надзвичайно особистий, емоційний фільм, представлений у форматі відеощоденника, який висвітлює досвід однієї людини у воєнний час – режисерки Олени Максьом. З початком вторгнення Олена працювала над кінопроектом, але згодом стала доброволицею, опанувала військову справу і досягла звання офіцера. Над стрічкою документалістка працювала понад 1000 днів, знімаючи її між виконанням завдань, переважно на передовій, фіксуючи на камеру не лише свої воєнні будні, а й своїх побратимів та близьких.
“Не питай мене, чи я вбивала” — це роздуми Олени про стійкість та моральний тягар; про те, що залишається від особистості, коли обставини змушують її боротися заради захисту найціннішого, як зазначають куратори Docudays. Це кіно, народжене з виснаження та ніжності — свідчення збереження людяності в найжорстокіші часи.
“Зелене світло”
“Зелене світло” розповідає про доктора Йоганна Шпіттлера, нейропсихіатра, який оцінює та підтримує осіб, що прагнуть отримати законне право на завершення свого життя в Німеччині. Ця тема, сповнена суперечностей та невизначеності, розкривається у фільмі делікатно та з глибоким розумінням.
На кінофестивалі Docudays 2026 стрічка австрійського режисера Павла Кузьока здобула головний приз міжнародного конкурсу Docu/Світ.
“Сліди”
Один з ключових документальних кінопроєктів цього року, стрічка “Сліди” від режисерок Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк, розповідає про жінок, які зазнали насильства під час російсько-українського конфлікту. У фільмі “Сліди” зібрано шість історій українських жінок, які з 2014 року пережили сексуальне насильство на Донбасі, Херсонщині та Київщині внаслідок російського вторгнення. Усі вони є членами організації “СЕМА Україна” (SEMA Ukraine), яка об’єднує українських жінок, що постраждали від сексуального та гендерно-зумовленого насильства внаслідок збройної агресії Росії проти України.
Ця історія є особистою для Аліси: у 2014 році вона потрапила до російського полону та пережила насильство. Вона зазначає, що запросила Марисю як подругу та колегу долучитися до проєкту в момент, коли свідчення героїнь фільму, інших жінок, “почали їй снитися”.