Олександр Довженко – легендарний український режисер і драматург, чия творчість стала визнаною класикою світового кінематографа. Його стрічки, такі як «Земля», «Звенигора», «Арсенал», є невід’ємною частиною українського кіномистецтва.
Унікальною особливістю режисерського стилю Довженка була візуальна мова, яка дозволяла передавати глибокі смисли без слів. Це був вимушений, але ефективний спосіб обійти цензурні обмеження та висловити протест через німі кадри. Видання Viva.ua розповідає про життєвий шлях Довженка, його творчість в умовах радянської цензури та боротьбу за виживання під тиском тоталітарного режиму.
Ранні роки життя
Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року на хуторі В’юнище на Чернігівщині. Його родина мала козацьке коріння, а предки займалися чумацтвом. Сім’я жила скромно, і з чотирнадцяти дітей до дорослого віку дожили не всі. Довженко навчався у Сосницькій школі, де виявив неабиякі здібності. З дитинства його захоплювала природа, яка згодом знайшла своє відображення у його автобіографічній повісті «Зачарована Десна».
Олександр здобув освіту в Глухівському вчительському інституті. Хоча він не планував ставати педагогом, цей навчальний заклад надавав можливість отримати стипендію та скласти вступні іспити. Під час навчання Довженко таємно читав українську літературу. Після закінчення інституту його направили викладати природознавство, географію, фізику, історію та малювання до Хорошівського училища.
Переїзд до Києва, УНР та високі посади
Лютнева революція 1917 року в Росії, що призвела до повалення самодержавства, викликала у Довженка надію на справедливий світоустрій та створення вільної України. У тому ж році він переїхав до Києва, де продовжив вчителювати, а також навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту та був слухачем Української академії мистецтв.
У 1918–1919 роках Довженко брав участь у боротьбі проти більшовиків у лавах Армії УНР. Він перебував у підпіллі, неодноразово ризикуючи життям, і пережив російську, німецьку та польську окупації.
У 1919 році Довженко втік до Житомира, де його заарештувала губернська надзвичайна комісія як ворога влади та відправила до концтабору. Існує припущення, що саме в цей період його завербували чекісти. Згодом Олександр став викладачем історії та географії у школі червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії.
У 1920 році Довженко вступив до партії боротьбистів та очолив Житомирську партійну школу. Під час польсько-радянської війни він потрапив у полон, але зумів втекти. Пізніше він займав посаду секретаря Київського відділу народної освіти, комісара Театру імені Шевченка та завідувача відділу мистецтв у Києві.
Через рік Довженка зарахували до Наркомату закордонних справ і скерували на дипломатичну роботу до Польщі. Там він очолював місію з репатріації та обміну полоненими. У 1922 році Олександр розпочав роботу секретарем консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині.
У цей період Довженко також почав займатися живописом. Його перші карикатури були опубліковані в американському журналі «Молот». У 1923 році Олександр повернувся до України і оселився у Харкові, де працював художником-ілюстратором у газеті «Вісті ВУЦВК» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко». Він співпрацював із літературним об’єднанням «Гарт», а згодом став одним із засновників ВАПЛІТЕ, метою якої було творення нової української літератури.
Робота в кіно в умовах радянської системи
Згодом Довженко перейшов до кінематографа. Він написав сценарії до фільмів «Вася-реформатор», «Герої», «Батьківщина», «Загублений Чаплін». Його першою режисерською роботою став фільм «Сумка дипкур’єра», заснований на реальних подіях про напад на радянських дипломатичних кур’єрів за кордоном.
Широке визнання в кінематографічних колах Довженко здобув після виходу стрічки «Звенигора», яка висвітлювала історичні події, зокрема гайдамаччину, Першу світову війну та боротьбу УНР з більшовиками. Центральним персонажем фільму є дід, який шукає скіфський скарб біля Звенигори. Режисер застосував новаторські прийоми монтажу, кадрування та символізм, що зробило його одним із провідних режисерів епохи.
Наступною роботою стала стрічка «Арсенал», яка зображувала повстання робітників заводу проти УНР і Центральної ради. Цей фільм викликав гостру критику, оскільки Довженка звинуватили у підтримці радянської влади, хоча він сам брав участь у боротьбі за УНР.
«Земля» вважається одним із найвизначніших фільмів Довженка. Ця стрічка оспівує людину праці на землі, зображуючи українців як хліборобів з власним світоглядом, працьовитістю та глибокою прив’язаністю до рідної землі. Фільм, який вийшов на київські екрани, невдовзі був знятий з показу через «натуралізм та замах на звичаї».
Стрічка здобула надзвичайний успіх у Європі, а італійські кінематографісти назвали Довженка «Гомером кіно». Легендарний Чарлі Чаплін високо оцінив талант режисера, сказавши: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».
Після «Землі» радянська влада стала менш прихильною до кіноідей режисера. Щоб продовжити роботу в УРСР, він погодився зняти фільм «Іван», присвячений будівництву греблі Дніпрогесу. Це був перший звуковий фільм Довженка, однак якість техніки залишала бажати кращого. Стрічку розкритикували за надмірне зображення радості працівників від роботи, а сам Олександр згодом пошкодував про її створення.
У 1934 році Довженко написав листа Сталіну з проханням про «захист і допомогу у творчому розвитку» та переїхав до Москви. На замовлення диктатора він створив фільм «Аероград», який розповідає про боротьбу більшовиків із куркулями, що виступали проти будівництва нового міста у тундрі. Зйомки проходили на території від Владивостока до Хабаровська.
На вимогу Сталіна Довженко зняв фільм «Щорс», присвячений військовому командиру більшовиків часів радянсько-української війни. Режисер кілька разів переписував сценарій, змінював епізоди, усвідомлюючи відсутність історичної правди у стрічці. Зйомки відбувалися у Чернігові та навколишніх селах. Довженко також додав у фільм українську мову, народні пісні та танці.
Довженко на війні та створення «України в огні»
Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа Довженка викликали до Києва і доручили йому організувати експедицію кінематографістів до Західної України. Так з’явився фільм «Визволення», який висвітлював приєднання Галичини до Радянської України. Згодом режисер повернув прихильність влади, обіймаючи високі посади: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.
Довгий час Довженко мріяв екранізувати «Тараса Бульбу». Він почав писати сценарій і консультувався з дослідником козацтва Дмитром Яворницьким. Однак розпочалася Друга світова війна, і режисера евакуювали до Туркменістану, де він служив полковником інтендантської служби. Незабаром він повернувся, бажаючи висвітлювати події війни, і влаштувався кореспондентом газети «Красная звезда».
Ставши свідком руйнувань та великих жертв, Довженко написав кіноповість «Україна в огні», описуючи жахи війни, що зламали долі мільйонів людей. Сталін категорично не сприйняв твір, назвавши його «заохоченням українського замість радянського патріотизму».
Диктатор звинуватив режисера у націоналістичному спрямуванні твору. Довженко втратив прихильність радянського керівництва: його усунули з посади керівника Київської кіностудії, виключили зі складу всеслов’янського комітету та комітету присудження Сталінської премії.
Режисера перевели до Центральної студії кінохроніки, де він працював монтажером і коментатором. Він також брав участь у створенні документальних фільмів «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі».
Останній період життя
В останні роки життя Довженко не мав творчої свободи. На замовлення Сталіна він зняв художній фільм «Мічурін» про шлях російського біолога-селекціонера Івана Мічуріна до визнання. Після цього режисера поновили на посаді в кіностудії «Мосфільм». Олександр прагнув повернутися до України, але мав право відвідувати батьківщину лише у відрядженнях.
У 1950-х роках Олександр обурювався знеціненням роботи сценариста, тиском на творчість та появою непрофесіоналів у кіно. У цей час режисер планував зняти стрічку «Прощавай, Америко!» про роботу американського посольства у Москві, але виробництво було раптово припинено.
В останній рік життя Довженко опублікував автобіографічну повість «Зачарована Десна». У творі автор змалював свою любов до рідної Чернігівщини, мальовничу Десну, місцевий спосіб життя та образ селян-трудівників XX століття.
25 листопада 1956 року режисер раптово помер від інфаркту на дачі під Москвою. Це сталося в перший знімальний день стрічки «Поема про море», яка розповідає про будівництво Каховської ГЕС та його наслідки для місцевих жителів. Фільм завершила знімати дружина Олександра, Юлія Солнцева, у 1958 році після його смерті.
Довженко заповідав поховати себе в Україні, проте цього не сталося. Режисера поховали на Новодівочому кладовищі в Москві. У своєму щоденнику він передбачив, що помре в Росії, не побачивши України: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
У 2006 році громадські активісти почали виступати за повернення праху режисера в Україну, однак це питання досі залишається невирішеним.