Свято
У цей день дуже стримані за характером кувейтці «відриваються наповну». І, незалежно від віку, веселяться, мов діти. Одягають костюми та сукні в кольорах державного прапора, масово гуляють берегом затоки, гасають автомобілями, сигналять, радісно вигукують: «Кувейт, Ель-Кувейт». І – що ми побачили вперше – обприскують одне одного піною. Піни не шкодують…
Так ось уже 57 років поспіль 25 лютого мешканці однієї з найзаможніших і найуспішніших країн світу відзначають День Незалежності від британського протекторату. З цієї нагоди тут немає параду чи помпезних урочистостей. Кувейтці просто відпочивають. А вони вміють це робити.
Ель-Кувейт
За розміром Кувейт – одна з найменших країн світу: у 35 разів менша, ніж Україна. Поруч – великі простори сусідів – Саудівської Аравії та Іраку. Омивається затокою. Ми називаємо її Перською. Місцеві – Арабською.
Українці про Кувейт знають, але небагато. Ще менше тих, хто хоч раз бував у цій державі. Торік, наприклад, Кувейт відвідало трохи більше 200 наших співвітчизників. Здебільшого, у робочих справах чи у справах бізнесу. А ті, хто не був у Кувейті, уявляють його по-різному. Чорне золото, жінки у чорному, піщані бурі, бедуїни, … – так і є. Але не лише так. Бо сучасний Кувейт – це модерна країна, де багатство, здається, витає навіть у повітрі…
У цій державі немає ані рік, ані озер, ані сіл, ані хуторів. Тут лише одна адміністративна одиниця. Це столиця. Розташована вона на березі Перської затоки. І називається Ель-Кувейт. А заснували місто у 1613 році бедуїни.
Коли я приїхала до цієї держави вперше – а це було років десять тому – найвищою спорудою були Кувейтські вежі…. Їх три. Колись вони використовувалися як водний резервуар. Зараз води в них немає. Зате є ресторан. Сюди приходить майже кожен гість країни. І не тільки тому, що тут смачно готують. А тому, що з їхньої висоти Ель-Кувейт – мов на долоні.
Це місце донині залишається візитівкою столиці. Але не найвищою будівлею. Бо його давно вже наздогнали і перегнали інші архітектурні шедеври. Вони тут ростуть, як гриби після дощу, – сказали б ми. А кувейтці так не скажуть. Бо гриби-труфелі ростуть у піску і називаються фага. А дощ – взагалі велика рідкість.
Сьогодні пальма першості належить 80-поверховій вежі Аль-Хамра. Її висота – 414 метрів. Вона вдвічі нижча за славнозвісну дубайську Бурдж Халіфа. Але… кувейтці – люди амбітні. І саме в них років через 15 має з’явитися найвища споруда у світі. Вежа запланованого «Міста шовку» матиме висоту понад тисячу метрів. І цей новий шедевр у пустелі коштуватиме кувейтцям 86 мільярдів американських доларів.
Якби ви хотіли купити в цій державі житло, у вас нічого б не вийшло. Бо ні земля, ні нерухомість іноземцям у Кувейті не продається. А от кувейтці в Україні купити нерухомість можуть. І купують…
Емір
Снігу в Кувейті ніколи не було. А от гроші з неба, буває, падають. Наприклад, 7 років тому з нагоди 50-річчя Незалежності всім своїм громадянам влада роздала по 3 500 американських доларів. Просто так.
У нас главою держави є президент. А в Кувейті – емір. У перекладі з арабської це слово означає «вождь».
Держава Кувейт – конституційна парламентська монархія. І династія Аль-Сабах править з 1756 року. За той час було 9 емірів. Нинішній глава Кувейту – його Величність шейх Сабах Аль-Ахмед Аль-Джабер Аль-Сабах – на престолі з 29 січня 2006 року.
Портрети глави держави часто можна побачити на вулиці. Кувейтці еміра не лише поважають, а й люблять – як батька. І є за що.
Допомогти своїм співвітчизникам з житлом і дати їм шанс на роботу тутешня влада вважає своїм святим обов’язком. До того ж право на власний будинок для кожної сім’ї записано в Конституції Кувейту. За певних умов безплатним житлом забезпечуються також самотні жінки.
Земля для будівництва першої оселі надається кожній родині безплатно. А на спорудження будинку видається безвідсотковий кредит 100 тисяч динарів – а це 330 тисяч доларів. Після іракської агресії у 90-х усі борги за кредитами на будівництво житла кувейтцям були списані. Років 10 тому тут списали кредитів на 1 мільярд доларів.
Пенсія тут у середньому – 5 тисяч доларів. При першому одруженні наречений отримує від держави подарунок на весілля у розмірі 4 тисяч динарів. А це 13 тисяч 350 американських доларів. Коли народжується дитина, щомісяця держава перераховує на її рахунок понад 160 доларів. Щомісяця. І аж до повноліття.
Розлучені жінки теж ображеними не залишаються. Бо щомісяця отримують майже півтори тисячі доларів. Аж поки не знайдуть роботи. Допомога безробітним – 800 доларів.
Добробут кувейтців залежить від ціни на нафту. Коли вона зростає, це відчуває на собі кожен громадянин. Бо кожна родина тоді забезпечується безкоштовним продуктовим пакетом на 18 місяців.
Чорне золото
Доля Кувейту схожа на долю інших держав, які колись були бідними. А потім з’явилася нафта, і вони розбагатіли. Сьогодні ця держава володіє 9 відсотками світових запасів нафти. І входить до першої десятки за рівнем ВВП. Щодня в Кувейті видобувають понад три мільйони барелів нафти.
А почалося все років 80 тому. Приватна фірма зі штаб-квартирою у Лондоні – адже Кувейт на той час перебував під протекторатом Великобританії – виявила на цій землі чорне золото. Розробки нафтових промислів призупинила Друга світова війна. А одразу ж після її закінчення тогочасний глава Держави Кувейт урочисто повернув срібний вентиль, який приніс країні перший барель нафти.
У 1961-му Кувейт проголосив незалежність. І завдяки експорту нафти швидко збагатився. Протягом наступних десятиліть нафтова галузь успішно розвивалася. Відкривалися нові компанії – не тільки приватні, а й державні.
Нині приватних нафтових компаній тут немає. Кувейт став одним із провідних світових продуцентів і експортерів нафти та природного газу у світі. Щороку тут видобувається понад один мільярд барелів чорного золота. І належить воно виключно державі.
Дороги для багатих
У Кувейті немає залізниці. Немає тролейбусів. Немає трамваїв. І метро поки що немає. Громадський транспорт – лише рейсові автобуси. Головний транспорт – автомобіль.
Театр починається з вішалки, держава – з доріг. Зручні, якісні, добре освітлені вночі, кувейтські дороги – для заможних людей у заможній державі. До того ж, таке враження, що це не дорога, а постійно діюча виставка найсучасніших авто світу. Ми мали змогу у цьому переконатися, бо чимало часу провели у тягучці. А затори в Ель-Кувейті – частіше, ніж у Києві. Бо тут у кожній родині – по 5-6 автівок. Це навіть стало темою дискусій у парламенті. Аби вирішити проблему, було ухвалено рішення: якщо у тебе більше двох автівок, то треба платити податок. Приблизно 150 доларів за авто.
Дуже поширені серед кувейтців англійські, американські та японські автівки. А ще вони віддають перевагу джипам і спортивним автомобілям. Найпопулярніший колір – білий.
Аварії на дорогах ми бачили часто. Але, якщо у власника є страховий поліс, то ремонт авто для нього безкоштовний. Якщо немає страхового поліса, то треба платити самому.
Кувейтці – хоч знають, що це влетить їм у копійку – часто перевищують швидкість, паркуються у недозволених місцях і розмовляють за кермом по телефону. Це найпопулярніші порушення. Нам розповіли, що коли заборонили спілкуватися під час дорожнього руху, то було зібрано штрафів на мільйони американських доларів.
Дороги в Кувейті – за нашими мірками – ідеальні. Але самі кувейтці так не вважають. І постійно їх ремонтують. Аби не було жодного камінчика. А якщо ж каміння під час руху пошкодить дзеркало чи вікно, то держава відшкодує витрати на ремонт.
Бензин тут дешевий. Один літр 95-го коштує менш як десять гривень.
Як правило, корінні кувейтці купують нові авто. У цій багатій державі вони значно дешевші, ніж у нас.
Тойота Корола коштує, наприклад, 15 тисяч доларів. Оскільки тут не сплачується податок на авто вартістю до 50 000 доларів. І це стосується усіх, а не тільки громадян Кувейту.
Чоловіки у сукнях
Не тільки жінки, а й чоловіки в Кувейті ходять у сукнях. Традиційний жіночий одяг – абая – довга чорна накидка. Ще кілька років тому її носили майже всі жінки. Нині вони все частіше надають перевагу кольоровому вбранню. А молоді дівчата взагалі вдягаються в Кувейті, як у нас. Все рідше нині можна побачити жінку, в якої прикрите обличчя. І все частіше – жінку в яскравому одязі і з яскравим макіяжем.
Традиційний чоловічий одяг в Кувейті – дішдаш. Це довга сукня, яка прикриває тіло аж до п’ят. Залежно від пори року має різний колір. Влітку – білий, взимку – чорний або темно-коричневий. Взимку дішдаші з вовни, щоб було тепло, в темних кольорах. А коли літо, то він з бавовни чи шовку світлого кольору.
Найдорожчим матеріалом для дішдашу вважається вовна або кашемір. До речі, матеріал використовується такий самий, як і для пошиття костюмів, відрізняється тільки покрій.
У мене склалося враження, що чоловіки частіше носять національний одяг, ніж жінки. І ще – люди тут красиві! Ще донедавна Кувейт входив до лідерів країн за кількістю людей із зайвою вагою. Нині здоровий спосіб життя – один із пріоритетів мешканців цієї держави. Чоловіки тут все менше курять. І все частіше займаються спортом.
Діванія – майже як парламент
У кожному будинку корінного кувейтянина є окрема кімната, яка називається діванія. Вона велика за розміром, і в ній майже нічого немає, крім крісел.
Ця традиція виникла давно. Діди-прадіди сучасних кувейтців, повертаючись із довгих морських мандрів, де вони проводили по кілька місяців у пошуках перлів, збиралися разом і говорили про все на світі. Тоді ще не було ні радіо, ні телебачення. Отож, про всі новини дізнавалися на діванії. Це було як газета чи нинішні соціальні мережі. Перші діванії проводилися в бедуїнських наметах, де в ізольованій секції господар приймав гостей окремо від сім’ї. Ті часи відійшли в минуле. А діванія залишилася.
І до сьогодні раз на тиждень кувейтські чоловіки різного віку та різних професій сідають на зручні дивани, їдять солодощі, п’ють каву… Спиртного не вживають. Бо в Кувейті його не виробляють, не продають і навіть ввозити в країну не дозволяють. Алкоголь і наркотики тут заборонені.
– Діванія – це як маленький парламент. Це наша культура, наша традиція. Тут ми вирішуємо всі питання, – каже господар діванії, на якій ми побували, Муса Джафар Марафі – людина в Кувейті знана і шанована.
Якщо вас запросили на діванію, це означає, що ви маєте велику шану у господаря. Мене не запрошували. Сама напросилася. Бо жінок на діванію взагалі не впускають. Але – для гостей з України таки зробили виняток.
До речі, сучасним кувейтянкам, схоже, не дуже подобається, що чоловіки збираються окремо від них. І зараз тут, кажуть, з’явилися вже й жіночі діванії. У сучасному Кувейті стрімко змінюється все. І навіть традиції.
Сук
Кувейтці люблять шопінг. Особливо – жінки. Але торгові центри в Кувейті майже нічим не відрізняються від українських. А от східного базару у нас немає. Арабською він називається сук. І купити тут можна все, чого душа забажає.
Якщо ви любите колорит і якщо хочете поринути в атмосферу арабського світу – вам саме сюди. Щоправда, серед продавців корінних мешканців не побачите. Ще не вистачало, щоб багаті кувейтці на базарі продавали… А от за покупками вони приходять на сук із задоволенням.
Один з найпопулярніших товарів на східному базарі – це парфуми. Тут залюбки вам запропонують подмухати ледь не всі парфуми, а то й обприскають ними просто посеред вулиці. Та так щедро, що потім кілька днів пахнути будете.
Ринок поділений на сектори. Багато овочів та фруктів. У принципі, все це можна нині і в Україні купити. Але, повірте, смак інколи зовсім інший. Бо свіженькі та соковиті. А фініки – просто незрівнянні!
На базарі – порядок і чистота. Людей, порівняно з нашими ринками, – небагато. І повсюди – запах сандалового дерева. Посудини для його спалювання, які тут продаються, – мають різний дизайн. Є з Індії, Китаю, Палестини. І різна ціна, звісно.
А ще тут є товар, який так часто українці везуть додому з арабських країн як сувеніри. Ми кажемо, що це арафатка. Кувейтці називають цей головний убір – кітра. І за його допомогою можна визначити, якої національності той, хто його носить. Кувейтська – червона. Таку вбирають взимку. А влітку тут носять білу.
На ринку можна перекусити. У простенькому кафе – люди різних національностей. Тут – смачно. І хліб свіженький, щойно з печі. Цей хліб називають іранським. Він дуже популярний у Кувейті. Всі його люблять, бо він дешевий і смачний.
Зазвичай тут їдять хліб, схожий на наші коржі. І називають його хубус. Він буває різний за смаком та розміром: від малесеньких, як наші 50 копійок, до велетенських крихких напівпрозорих коржів, які найчастіше їдять під час посту.
Давній сук, про який ми вам розповідаємо, називається Аль-Мубаракія і має 200-річну історію. Для багатьох із кувейтців це не просто базар. Це – спосіб життя. І можливість поспілкуватися.
Мігранти
Сьогодні близько 191 мільйона людей у світі проживає за межами своєї країни. До першої п’ятірки країн за кількістю мігрантів входить Кувейт.
Тутешнє населення – 4 мільйони. Із них лише 1 мільйон – громадяни. Тобто якраз ті, на кого поширюються усі численні пільги від держави. Вони працюють здебільшого в урядових структурах, чи мають власний бізнес. Їхня справа – керувати, а працювати є кому.
Красиве життя, яке схоже на казку, допомагають створювати численні мігранти. Вони трудяться на будівництві, в готелях, у магазинах, прислуговують кувейтським сім’ям. Хайню робітницю має кожна кувейтська сім’я. І, як правило – не одну.
Найбільше серед мігрантів – вихідців з Індії, Шрі-Ланки, Єгипту, Філіппін. Є й українці. Їх близько 400. Це здебільшого – спортивні тренери, інженери, програмісти, вчителі англійської… На доброму рахунку – українські висококваліфіковані лікарі, якими в Кувейті дуже задоволені і в яких зацікавлені.
Але найбільшу частину української діаспори становлять українки, які вийшли заміж за кувейтців та арабів з інших країн.
Хабібі
Коли вже в Кувейті знайшли нафту, тутешня молодь дістала можливість навчатися за кордоном.
Кувейтські студенти здобували знання в Лівані, Єгипті, Англії, Америці. Згодом цей список поповнили й українські навчальні заклади. Додому кувейтські хлопці привозили з-за кордону не лише знання, традиції країн, де навчалися. А й дружин.
Українка Світлана Арндт та студент Київського медінституту із Кувейту Халід Смит познайомились на передноворічній студентській вечірці. Наступного дня він запропонував їй одружитися. Їхнім планам завадила іраксько-кувейтська війна. Халід добровольцем пішов на війну. А після її закінчення повернувся в Україну, де його чекала не лише наука, але й наречена – хабібі.
З того часу, як Халід Смит повернувся з Києва на батьківщину з дружиною, минуло вже понад 20 років. У їхньому затишному домі багато українських вишивок, картин, сувенірів. Тут переплелися традиції, звичаї і свята.
Кажуть, кувейтянець не може прожити без риби, рису і пісні. А в кожній пісні, яку ми чули в Кувейті, є слово «хабібі». Це слово перекладається як «кохана, коханий». А кохання кордонів не знає… У далекому Кувейті сьогодні мешкає понад сотня змішаних українсько-кувейтських родин.
Вічне літо
Ми заздримо кувейтцям, що в них вічне літо. А вони нам – що у нас холодно. Особливо, коли тут під +50. А буває й більше… Ось тоді вони їдуть за кордон. Подорожують Європою. В Україну теж приїжджають. Можливо, не так часто, як хотілося б. Але такі факти є…
А от українські туристи Кувейт для себе, схоже, ще не розкуштували. І не лише українські. А дарма. Бо тут є і море. І пляжі. І пустеля. І сади та парки посеред хмарочосів. І вражаючий розміром та архітектурою Культурний центр, в якому виступають найяскравіші зірки світу. І розкішні готелі. Та й, врешті-решт, подивитись, як живуть одні з найзаможніших людей у світі, теж цікаво.
Хоча, доки є нафта, відпочинковий туризм кувейтців цікавить не дуже.
А от ділові люди приїжджають сюди у справах дуже часто. І звідусіль. З України теж.
Національна валюта – кувейтський динар. Ним тут дуже пишаються. Бо він стабільний. І один з найдорожчих у світі. За один динар я платила 3,03 долара. Кувейтці вкладають гроші, здебільшого, у нерухомість. Або зберігають у банку. Не бояться. Бо тут за всю історію ще такого не було, аби банк збанкрутував.
На мешканців інших країн із Перської затоки кувейтці з одного боку схожі. А з іншого – ні. Вони набагато ліберальніші, ніж їхні безпосередні сусіди з Саудівської Аравії чи Іраку. Але не настільки відкриті для туристів – як, скажімо, Дубай.
Коли я кілька років тому була в Саудівській Аравії, то тамтешнім жінкам недозволено було керувати автомобілем. Таке право вони отримали нещодавно. А кувейтянки його мають вже давно. Таке враження, що жінок-водіїв тут більше, ніж чоловіків. І автівки в прекрасної половини – прекрасніші.
З українцями у кувейтців теж чимало схожого. Вони гостинні. Дорожать своєю родиною. Поважають старших. І вишивають здавна. … А називається їхня вишивка – седу. І про це нам розповів заступник міністра інформації Кувейту Фейсал Аль-Мутлакем, коли ми передали йому у подарунок вишиваний рушник роботи українських майстринь Галини Шкільової та Валентини Симоненко.
До речі, саме Кувейт був першою країною Перської затоки, яка відкрила в Україні своє посольство. І за 25 років дипломатичних відносин ця країна не раз доводила, що вона є нашим справжнім другом.
