Оповідання про витривалість, вірування та спроможність берегти промінь навіть у найбільш непроглядні часи
Оновлено: 07 травня 2026
У ніч на 7 травня 2022 року російський наступ зруйнував Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у селищі Сковородинівка на Харківщині. Саме в цю дату творчий союз Phil It презентує свою нову композицію — Le chant de la sirène («Пісня сирени»), імпульсом для створення котрої стали роздуми над словами Сковороди: «Світ ловив мене, та не впіймав».
Найменування цієї роботи має подвійний зміст: це і гук повітряної тривоги, що стала складовою нашої буденної реальності, і образ сирени як міфічної істоти — міцної, привабливої та майже священної.
Пилип Коляденко та Емілія Шепель, котрі працювали над піснею, діляться з Elle таємницями своєї творчості та ексклюзивними плівковими кадрами, відзнятими під час роботи над проєктом.
Ви стверджуєте, що цей реліз для Phil It був непередбачений. Як виникла ця пісня та чому ви випускаєте її саме тепер?
Пилип: Це дійсно не була оповідь, яку ми задумували як реліз. Вона виникла з цілковитого спокою та тиші — як начерк, як настрій, що просто не полишав. Спочатку мелодія була майже інтимна, без чіткої форми. Але з часом ми почали обговорення з командою, з’явилися цікаві ідеї втілення, з’явився вальс, з’явилося відчуття завершеності. І в якийсь момент ми усвідомили, що важливо саме зараз продемонструвати цю роботу, бо її настрій і смисли відображають наше життя саме зараз. Це дуже щирий стан. Без вигаданих стратегій. Просто вчасно. Просто життя.
Емма: Загорілися задумом тут і зараз, тому дуже кортіло її якомога швидше втілити. Вона не полишала до останньої миті, доки ми не почули та не побачили її такою, якою вона нині є.
У пісні є епіграф — знана думка Сковороди «Світ ловив мене, але не спіймав». Про що це у вашій особистій та творчій дійсності?
Пилип: Для мене це про спроможність залишатися собою, навіть коли довкола надто багато впливів і чинників. Світ безперервно пропонує тобі ролі, сценарії, навіть звучання. І часом це дуже привабливо.
Емма: Для мене ця потужна фраза про внутрішній мир, що намагаєшся не втрачати в цьому безладі світу та про вибір, що робиш з власного відчуття, а не з тиску чи остраху. Абсолютно так само це стосується вибору в творчості: чути себе, а не тренди, робити те, що заманеться.
Чому саме французька стала мовою цієї оповіді?
Пилип: Французька мова тут виникла інтуїтивно. Вона дуже музична, пластична, і в ній є ця лагідна дистанція, що дозволяє говорити про особисте дещо інакше. І, мабуть, вона допомогла зберегти відчуття сну або марення — ніби це не зовсім пряме зізнання, а щось між словами та музикою. Французьке кіно з мого дитинства.
Емма: Дуже люблю французьку мову за її м’яке та ніжне музичне звучання. Подобається її вивчати, промовляти нею, тож коли Пилип запропонував саме французьку — це було очевидне «так» з мого боку.
Назва Le chant de la sirène («Пісня сирени») несе подвійний сенс. У чому полягає ця тендітна межа між сенсами?
Пилип: Сирена — це завжди щось подвійне. Це і краса, і небезпека. І поклик, і ризик. Межа дуже тонка: між тим, що тебе надихає, і тим, що може тебе зруйнувати. У цій історії сирени — це не обов’язково щось зовнішнє. Це можуть бути внутрішні голоси, бажання, стани. І питання не в тому, щоб їх уникнути, а в тому, чи не втратиш ти себе, коли підеш за ними.
У муд-відео закарбовані звичайні теплі миті. Що для вас сьогодні творить відчуття «нормального життя»?
Пилип: Нині «нормальне життя» — це дуже прості речі. Світло, розмови, дорога, музика поруч. Це моменти, коли ти не квапишся і не намагаєшся нічого довести. Коли є відчуття присутності — тут і зараз. І, мабуть, саме ці моменти нині найбільш цінні.
Емма: Моє відчуття «нормального життя» складається не з чогось одного великого, а з пазлів, що дають психіці відчуття: «я живу, а не просто виживаю».
Це можливість творити без постійного внутрішнього тиску, це простір, де можна бути собою, це маленькі ритуали: кава, музика, прогулянка, вранішнє світло, улюблене місце.
Ці плівкові фото, зроблені Пилипом, додають дуже особистий погляд. Ви певний час не знімали й знов повернулися до фотографії. Що змінилося і що це для вас нині?
Пилип: Процес та увага до митей, що надихають мене. Плівка змушує не квапитися, дивитися уважніше, чекати. І в цьому є дуже багато спокою. Мені здається, я повернувся до фотографії не як до інструменту, а як до способу бути присутнім.
Загалом плівкові фото для вас — це теж про помічати красу у звичайних моментах?
Пилип: Про світло, що випадково впало, про рух, що не повториться. Плівка дуже чесна — вона не намагається нічого прикрасити, і саме тому в ній є щось живе.
Емма: Так, це якраз про фіксування тих самих простих красивих митей, що наповнюють мене. На плівці нічого не відредагуєш, тож через це мені в рази цікавіше передати нею стан або кадр так, як бачать мої очі.
На кадрах — Львів і Київське море. А які місця чи міста є для вас найбільш романтичними?
Пилип: Це більше не про конкретні міста, а про стан. Іноді це може бути велике місто, іноді — зовсім порожнє місце. Романтика виникає там, де є тиша, простір і відчуття, що час трохи уповільнився. А взагалі, як я завжди вважав, настрій роблять не місця, а люди.
Емма: Романтика для мене живе не в містах або місцях, вона в атмосфері: холодне повітря, тепле світло, красивий захід сонця і на фоні музика чи навпаки — тиша зі звуками природи, або це може бути шум міста… Це місця, де хочеться залишитися довше, ніж планував.
Що вам, як митцям, сьогодні дає надію та натхнення не зупинятися попри все?
Пилип: Розуміння, що навіть щось вкрай рідне та глибинне для тебе може відгукнутися в комусь іншому. І, напевно, віра в те, що щирість все одно знаходить свого слухача. Це і є причина рухатися далі.
Емма: Надію дає сама здатність людини відчувати. Попри втому, страх і шум світу, люди люблять, творять, шукають красу і сенси. Значить, щось усередині нас усіх досі живе. Поки люди здатні щось відчувати — мистецтво матиме сенс.