5 років тому, коли почалася війна, я поїхала за звичайним солдатом на інший кінець України. За 6 років подружнього життя жодного разу не пошкодувала про те, що ми разом, що ми сім’я, що звичайний солдат став для мене найріднішою людиною на світі. Людиною, для якої честь, мужність, гідність — це не просто слова, а риси характеру, що підтверджені роками служби українському народу…» — зворушливі пости симпатичної дівчини-бійця Крістіни Бондар (прізвище змінено з метою безпеки. — Авт.) у мережі Facebook, які вона присвячує своєму коханому чоловікові Іванові — також бійцю, незмінно збирають сотні лайків і викликають бажання дізнатися історію кохання двох захисників батьківщини. Про неї подружжя розповіло «ФАКТАМ» напередодні Дня закоханих.
«У сина Кості статус дитини, яка постраждала від російської агресії, він досі заїкається»
— Крістіно, як ви познайомилися зі своєю другою половинкою? Адже Іван із села на Рівненщині, а ви до війни жили в Горлівці на Донеччині.
— Вперше ми зустрілися в червні 2015 року в Тернополі, куди мене з сином і моїми мамою та молодшою сестрою затягнула війна. До цього я там ніколи не бувала. Та й загалом мало де бувала: вчилася, працювала, щоб оплачувати свою вищу освіту, потім навчалася моя молодша сестра. Вона перед війною закінчила Горлівський інститут іноземних мов. З Горлівки нам вдалося виїхати в липні 2014 року завдяки тернополянину, який відгукнувся на мій пост у соцмережі й вислав нам гроші на дорогу, а потім довгий час допомагав «зачепитися» на новому місці. Я ні про що не просила, лише поцікавилася цінами на оренду житла. Шукала в будь-якому куточку України, бо рідня є лише в Росії. А треба було рятувати сина. Костику зараз дев’ять років, а тоді йому ще й трьох не було.
Ось ми й шукали, де житло можна винайняти дешевше, і де можна знайти роботу. Я за спеціальністю економіст, але готова була до будь-якої роботи. Нашої родини не було грошових заощаджень, щоб «пересидіти» обстріли десь поблизу, наприклад, на узбережжі Азовського моря. У той час ми, як і багато наших земляків, сподівалися на швидке завершення війни. Але, на жаль, до кінця серпня кілька районів Донецької області були окуповані. В тому числі Новоазовський, куди багато сімей з дітьми приїхали «пересидіти» на морі. Комусь тоді пощастило повернутися у звільнені міста — Краматорськ, Слов’янськ, Лиман. Комусь довелося шукати, куди податися. А хтось був змушений повернутися на окуповану територію. Все залежало від коштів та обставин конкретної людини.
— Син бачив обстріли?
— Вся моя родина побувала під обстрілами. У Кості статус дитини, яка постраждала від російської агресії, він досі заїкається. У мережі збереглося відео обстрілу, яке я зняла зі свого вікна. Кричала своєму колишньому чоловікові: «Ой, стріляють! Йди до дитини». Це було вранці 27 липня 2014 року. Потім обстріл кілька разів повторився. В тому числі й увечері, коли наш автобус виїжджав з міста, але нас не зачепив. А коли в інтернеті я побачила фото та відео його наслідків, то закричала від жаху прямо в автобусі. Мені й зараз боляче згадувати про це. Того дня загинули 22 мирних жителя, зокрема діти, немовлята.
Колишній чоловік з нами не поїхав. З сином, мамою та сестрою дісталися до Костянтинівки, а звідти, щоб дістатися до Києва, довелося їхати в Дніпро. Адже з 29 липня 2014 року залізничне сполучення між Києвом та Донецьком припинилося. З того часу в рідному місті ми не були. Покинути Горлівку нам би довелося в будь-якому разі. Я усвідомила це після того, як у квітні захопили міське управління міліції, а через три дні прямо з площі перед горисполкомом був викрадений і вбитий депутат міськради Володимир Рибак. Я зрозуміла, що людям, які вважають себе українцями, вже небезпечно не тільки залишатися в окупованому місті, а й озвучувати свою позицію. А ми були за єдину Україну і позиції своєї ніколи не змінювали.
— Ви згадали свого колишнього чоловіка. Коли розлучилися?
— Розлучилися ще до війни, хоча жили в одній квартирі. З нами не поїхав. Але одного разу відвідав нас у Тернополі… Де він зараз — не знаю. Усі ці роки він нам ніяк не допомагав. А Іван став допомагати одразу. Ще до того, як ми зустрілися.
— Як це?
— Проживши в Тернополі рік, я так і не завела друзів. Були волонтери, які нам допомагали, за що їм — низький уклін, але… Ми складно інтегрувалися в місцеве суспільство. В тому числі через пропаганду, що стигматизує вимушених переселенців з окупованих територій. На жаль, траплялося чути на свою адресу, що «через нас війна почалася».
Тому стала шукати друзів у соцмережі в групах, де спілкувалася зі своїми однодумцями. Івана побачила у списку друзів у когось зі своїх контактів у Facebook. На фото він був на лінії фронту. Місцевість на знімку здалася мені знайомою. Написала йому в травні 2015 року: «Привіт, я Крістіна». Він відповів: «Я Іван. Я служу». Написала йому, що родом з Донбасу, за який він воює, а зараз живу з рідними в Тернополі. Ні про який роман, а тим більше про заміжжя, тоді й не думала. Тим більше, що інтернет у той час був переповнений як закликами справжніх волонтерів допомогти армії, так і постами аферистів, які, представляючись бійцями, клянчили гроші. Іван нічого подібного не вимагав. Він перш за все поцікавився, чи є в мене кошти на життя. Запитав, чи є в мене взуття за сезоном, що їсть моя дитина — чи можу я купити йому фрукти. Я відповідала уклонливо. А Іван витребував у мене номер картки і вислав гроші. Гроші людині, яку ніколи не бачив! А потім і зовсім перевів кошти на оренду квартири, коли ми опинилися на нулі. Тільки пізніше дізналася, що це була вся його місячна зарплата! На початку війни оклад рядового солдата був близько 900 гривень…
«Не хотів засмучувати маму і поїхав у батальйон, не попрощавшись. Вона подала мене в розшук»
— Що Іван про себе розповідав?
— Писав, що до війни працював у селі водієм. Що він у розлученні, дітей у першому шлюбі в нього немає. Я запитувала Івана, що змусило його поїхати на Донбас, який був так далеко від його рідного дому. Він до цього в наших краях ніколи й не був.
— Дійсно, чому вирішили піти на війну? — ставлю я запитання Іванові.
— Не важливо, як далеко від мене Донбас і Крим, це все Україна. Я зрозумів, що треба звільняти нашу землю від окупантів. Хотів піти на фронт ще під час Майдану. А після Іловайського котла зрозумів, що далі тягнути нікуди. Побачив у мережі оголошення добровольчого батальйону «Донбас» — того, що був створений у складі Нацгвардії України. Списався зі штабом. Наприкінці листопада 2014-го приїхав на базу батальйону, яка тоді розташовувалася в Дніпрі. З дому поїхав, не попрощавшись — не хотів засмучувати маму. Вона подала мене в розшук. Так і дізналася, що я пішов на фронт.
А взагалі у нас в батальйоні зараз служить до 70 відсотків хлопців родом з Донбасу, зокрема й комбат. Правда, таких старожилів, як я, які служать з 2014-го року, вже небагато.
— Іване, вас не збентежила та обставина, що Крістіна родом з Горлівки?
— Ні! Коли вона мені розповіла, що її Костік засинає під «Спят кургани тёмные» російською мовою, я спитав: «І що з того? Це ж не заборонено». Я закохався ще до нашого першого побачення, і мене хвилювало тільки одне питання: чи згодна Христинка одружитися зі мною, коли ми зустрінемося, та як до мене ставитиметься її дитина. Я спитав Христину про це ще під час листування у Facebook.
— Я, звісно, відповіла, що така пропозиція для мене передчасна: ми листувалися в соцмережі лише третій тиждень і ще не зустрічалися! Нас розділяла тисяча кілометрів — Іван тоді служив у районі Маріуполя, — продовжує Крістіна. — Але незабаром можливість побачитися представилася. Ваня написав, що їде додому у відпустку і може заїхати до мене в Тернопіль.
— Побачившись, не розчарувалися одне в одному?
— Ні! — в один голос відповідають подружжя.
— Я не могла привести в дім незнайомця, тому винайняла для нас квартиру подобово і, вбравшись у свою найкращу сукню, вирушила на вокзал, — згадує Крістіна. — Потяг протягнув вагон, в якому їхав мій майбутній чоловік, до кінця перону. Тому військовий, що вийшов на перон, розгублено озирався — він спочатку не помітив, що я біжу до нього з усіх ніг. Коли я підбігла до Івана, мені навіть здалося, що в нього в очах стояли сльози.
— Так і було! — підтверджує Іван. — Бачу, ніхто мене не зустрічає. Я засмутився, думаю: «Не з мого щастя». Коли дивлюся, біжить до мене моя кохана! — згадує Іван.
— Я його обійняла, поцілувала в щічку, — продовжує Крістіна. — Так почалося наше перше побачення. А наступного дня Іван попросив познайомити з сином. Я представила Ваню мамі і Костику, а потім ми взяли дитину з собою і пішли гуляти містом, — Крістіна показує фото з першої спільної прогулянки. — Ваня був у формі з нагородами — у нього з собою жодного іншого одягу не було. На озері нас безкоштовно покатали на пароплаві, відмовившись брати гроші з захисників України. А деякі перехожі захоплено перешіптувалися: «Боже, яка гарна сім’я! Як синок схожий на тата!». А Костик, і справді, на Івана дуже схожий. І так він до Вані відразу прилип, ніби знав його все життя і найбільше чекав з фронту!
Потім Іван поїхав додому і звідти зателефонував: «Чекаю тебе в селі».
— Як зустріли?
— Дуже тепло! Мама і сестра Івана підтримали його: «Якщо тобі добре, то й нам теж! Жити тобі». Та всі, власне, підтримали. Іван з усім селом мене познайомив. Усі за нього пораділи: за те, що він не зачерствів душею на війні і прагне завести сім’ю.
Він у мене дуже добрий і чуйний. Коли я оголосила збір коштів для лікування моєї землячки, у якої виявили рак, Іван мене підтримав. Підтримав, знаючи, що дівчина знаходиться в окупованому місті, і що її батьки симпатизують окупантам. А їй, щоб не потрапити на підвал, доводиться, як і багатьом там, жити, мовчавши. Сказав, що й в окупації теж живуть українці, які чекають на визволення. За цих людей він і воює сьомий рік. На жаль, врятувати знайому ми не встигли…
«Якщо я люблю тебе і Костика, то він повинен носити моє прізвище»
— Як вам Іван зробив пропозицію?
— Я повернулася до Тернополя, Ваня — до Маріуполя. Але вже в липні він написав мені: «Приїжджай, на тебе чекає сюрприз». Повідомив, що винайняв для нас номер у курортному селищі Мелекіно під Маріуполем, де тоді дислокувався батальйон «Донбас». Я приїхала. Зоряної літньої ночі Ваня повів мене до моря. Ми зайшли у воду, і він надів мені на палець обручку, знову запропонувавши мені стати його дружиною.
— Як романтично!
— Я погодилася. Все це відбувалося під гуркіт канонади, що доносився з селища Широкино. Там йшли жорстокі бої за визволення цього населеного пункту. Іван, до речі, нагороджений за участь у цій операції. І душу мою тоді роздирали болісні сумніви. Думала: «Чи маю я право на щастя в той час, коли в країні йде війна, гинуть люди. Щодня гинуть ті, хто б’ється за визволення Донбасу». Потім я все ж зважилася. Розписалися ми в Тернополі напередодні Дня захисника Вітчизни — 13 жовтня 2015 року. І я поїхала в Маріуполь — ближче до чоловіка. Влаштувалася працювати. У вихідні їздила до Івана в розташування батальйону, варила бійцям борщ. Я завжди приїжджала до нього, де б він не був.
Але все ж незабаром запропонувала йому перевестися служити в Рівне, щоб ми могли частіше бувати разом. Іван погодився. Однак з Рівного, куди ближче до Вані я переїхала разом з моєю мамою та сином, чоловіка знову відрядили в зону бойових дій.
А в 2018-му Івана запросили до рідного батальйону: «Повертайся, ти нам потрібен». Ваня погодився, але з умовою, щоб я служила разом з ним. Це було і моїм бажанням. Ми це з ним не раз обговорювали. Командування дало добро, і мене направили на курси молодого бійця. Я склала присягу і після виконання першого бойового завдання отримала право носити шеврон батальйону «Донбас». Несу службу, охороняючи довірені нам об’єкти. Загалом, служимо ми зараз з Ванею в Слов’янську, але знову не пліч-о-пліч, і можемо не бачитися по два тижні.
Щоправда, Ваня повернувся в рідний батальйон не прямо в той же день, коли його покликали, а тільки після того, як суд виніс рішення. Процес тривав у нас майже два роки.
— Який процес?
— З усиновлення мого Костика. Іван наполягав на його усиновленні ще до того, як ми з ним офіційно стали чоловіком і дружиною. Він говорив так: «Якщо я люблю тебе, люблю Костика, то він повинен носити моє прізвище. Костик тепер і мій син і залишиться ним назавжди, будь що між нами». Костик на той час давно вже називав Івана татом.
— Ще дітей плануєте?
— Звісно! Як тільки в нас буде власне житло. Зараз ми винаймаємо кімнату в гуртожитку, в якому немає опалення. Його там ніколи й не було.
— Скільки коштує така «розкіш»?
— 400 гривень на місяць. Економимо собі на квартиру. Моя мама поки залишається з Костею в Рівному. Там син ходить до школи і на заняття музикою. Як тільки в нас з’явиться свій кут, заберемо їх. Плануємо осісти на Донеччині. Розуміємо, що поруч фронт, і що війна триває. Але гроші на придбання житла в якомусь більш «тихому» регіоні України нам доведеться копіти ще довго. Чим далі житло від лінії фронту, тим воно дорожче. А життя ж іде…
— Крістіно, якщо Горлівку звільнять, поїдете в місто? Зустрінетеся з земляками?
— Моя мама взагалі має намір у такому разі повернутися до Горлівки. Сестра, напевно, вже не повернеться. Я ж буду жити там, де моя сім’я. Але неодмінно хочу взяти участь у відновленні міста. І приїхати для виконання своєї мрії. Ми з земляками, які теж вимушено покинули місто, домовилися, що коли Горлівку звільнять, ми зберемося на площі Леніна. Звалимо пам’ятник Леніну, піднімемо над будівлями українські прапори і назвемо цю площу ім’ям Героя України Володимира Рибака, який загинув за те, щоб над цією площею майоріли українські прапори.
Фото з сімейного альбому