Якорі та кораблі, підняті з дніпровського дна, зберігаються у Національному заповіднику «Хортиця» у Запоріжжі. Це безцінні артефакти, яким може позаздрити будь-який європейський музей. Співробітники заповідника підіймають затонулі об’єкти, що дають змогу дізнатися нові подробиці судноплавства часів дерев’яного флоту та відтворити драматичні події, які розгорталися 300, 600 і більше років тому на Дніпрі.
Восени 2017 року, на Туристичному форумі у Запоріжжі, я побачила стенд Національного заповідника з фотографіями дивовижних кораблів. Там же були кілька якорів і меч, піднятий з дніпровського дна біля острова Хортиця, який називають «мечем Святослава».
На сторожі скарбів стояв науковий співробітник заповідника, знавець історії судноплавства Віктор Кривоносов. Він показав мені якір з клеймом коваля, який його викував, і розповів, що сам не раз брав участь у гідроархеологічних роботах.
У заповіднику «Хортиця» нині зберігається кілька кораблів, понад сімдесят якорів та інші артефакти. Все це стоїть в ангарі, який і є музеєм судноплавства, бо іншого приміщення нині немає.
Ми домовилися неодмінно розповідати про скарби Хортиці у МАНДРАХ.
— Вікторе, старі якорі, про які ви мені розповідали, з яких часів вони лежали на дні Дніпра?
Це період 1735–1739 років, коли тут розгорталася російсько-турецька війна. Багато артефактів залишилося лежати на дні саме з тих часів. Лишилися також редути, укріплення, вали. У той час на острові Байди була верф для ремонту та будівництва кораблів.
— А якорів на дні було саме тридцять?
Їх було значно більше, у нас в музеї їх понад 70. Але приблизно тридцять дивним чином лежали недалеко один від одного. Це була справжня загадка, ми висували версію за версією. Відомо, що після завершення військової кампанії флотилія повернулася на Хортицю.
Але серед екіпажів почалася епідемія чуми. Вимерли тисячі людей, з команди кожного корабля залишилося по кілька осіб. Збереглися корабельні бортові журнали, зберігаються вони у Санкт-Петербурзі. Наші науковці вивчали і відцифровували їх, звідти ми маємо всю цю інформацію.
Кожному, хто захворівав на чуму, залишалося лише молитися і чекати смерті. Після загибелі особового складу ті, хто залишився, мали якось перезимувати. Деякі кораблі розбирали на дрова, на будівельні матеріали, інші просто спалювали. Гармати, щогли, весла попередньо зняли і вивезли. Якорі для цього були надто важкими. І вони опинилися у річці.
— А вже відомо, як це сталося?
Той факт, що на невеликій ділянці дна лежить стільки якорів, викликав багато питань. Спочатку ми думали, що там перекинулася баржа з якорями, яка їх вивозила.
Адже якір у XVIII столітті був цінним виробом, така купа металу! Була також версія, що саме там розташовувалася якірна стоянка. Але всі якорі були вишикувані рядком уздовж течії. Тому ми висунули нову версію, що це бранд-вахта.
За часів дерев’яного флоту методика брандерів була дуже поширеною, особливо у турків. Невелике судно начинялося запалювальною сумішшю і пускалося за течією у напрямку, де стояв ворожий флот.
Ближче до стоянки флоту спеціальний диверсант підпалював суміш, судно зіштовхувалося з дерев’яними кораблями, і так міг згоріти весь флот. Тож проти такої диверсії робили загородки – старі судна, баржі тощо.
Але під час детального обстеження затонулих якорів ми помітили, що лежать вони локальними групками і багато з них поламані, причому деякі частини розламаних якорів лежать тут же. Тому з’явилася остаточна версія: коли флотилія зрозуміла, що приречена на загибель, було вирішено пошкодити і затопити якорі, аби вони не дісталися ворогу.
— А як були виявлені якорі під водою?
У 1960-х роках у Запоріжжі сформувався гурток ентузіастів – підводних дослідників. Вони почали занурюватися і підіймати зі зброї, елементи спорядження, якорі. У 1971 році навіть підняли фрагмент корабля, описали, замалювали і затопили знову. Бо тоді ще не було методики консервації.
— А в чому вона полягає? Як ви консервуєте судна?
Ми використовуємо поліетиленгліколь, він замінює целюлозу. Якщо ним не просочити підняте з дна судно, воно просто розсохнеться і розсиплеться. А щодо якорів, було тут у нас таке місце, яке називали «Кладовище якорів». Про нього ходили легенди. Казали, що там на дні лежить багато якорів. Так воно і виявилося.
— А на якій глибині ті якорі лежали?
Від трьох до десяти метрів. Але не так просто їх дістати. Працювати тут під водою досить складно. Влітку видимість метр-півтора, взимку 6–7 метрів, але ж вода тоді холодна і потрібне спеціальне спорядження.
Дайвінг у Дніпрі взагалі екстремальний через сильну течію. А біля Запоріжжя течія ще й непрогнозована. Все залежить від того, як працює Дніпрогес, відкриють там шлюзи, і понесе кудись недосвідченого дайвера. Додайте до цього ще купу різного мотлоху у воді: мотузки, гачки, сітки, в яких можна заплутатися. Наша команда досвідчена, і у нас вже є власні методики пересування під водою.
Якщо потрібно рухатися проти течії, ми опускаємося ближче до дна, де вона менша, і спеціальними ножами чіпляємося за дно, встромлюючи їх у пісок, ніби альпініст льодоруба у кригу. Це дерев’яні ножі, ми їх самі виготовили. Гострі залізні ножі у нас при собі теж є неодмінно, бо якщо заплутаєшся в сітці, то лише так можна звільнитися.
— А скільки важать старі якорі?
Найважчий зі знайдених – вісім пудів. Решта легші.
— А як же підняти такий шмат заліза? Він же ще й у мул закопаний, напевно?
Течія на Дніпрі міняється, наносить дюни то там, то сям, одні скарби ховає, інші нам показує. Буває, що з піску та мулу стирчить лише вершечок знахідки. Якщо почати скидати чи здувати з неї пісок, то підніметься хмара мулу. Тому ми використовуємо гідроежектори, які цей мул відсмоктують.
На човні стоїть помпа, яка качає воду, а водолаз обережно розчищає мул. До кожного артефакту у нас «індивідуальний підхід» і свій план підйому. Працює ціла команда професіоналів. Якщо якір не дуже важкий (три пуди, наприклад) і лежить недалеко від берега, то втрьох можна без жодної техніки його обережно підтягти до берега і витягнути з води.
Ідеальний варіант для підйому об’єктів з дна – плавучий кран на платформі або хоча б катер зі стрілою і лебідкою. Але у нас цього немає, є лише власні руки та ноги (сміється). Тому для здійснення кожного проєкту доводиться шукати спонсорів. Є і меценати, які постійно допомагають з технікою.
А ось гармату ми підіймали за допомогою «підводного парашута». Це така залізна діжка, яку треба затопити, прикріпити до знахідки, потім наповнити повітрям, і вона підніме знахідку на поверхню.
— Якщо знахідки невеликі і не так важко їх дістати, то це ж може зробити будь-хто! Як у вас із «чорною» археологією?
Це велика проблема! Такі «археологи» дістають зброю, якорі чи якісь предмети побуту і намагаються продати. Якщо їм це не вдається, то можуть і на металолом здати. Ми ж кожну знахідку ретельно вивчаємо, аби здобути якнайбільше інформації. Зараз наші якорі якраз детально досліджуються вченими. Наш керівник Дмитро Кобалія – історик і завідувач відділу охорони пам’яток Національного заповідника «Хортиця», проводить глибоке дослідження. Вивчаємо форму, пропорції, особливості, клейма, формуємо типи і підтипи.
— І що ви вже про них дізналися?
Дізналися, що більшість з них XVIII століття, деякі – XIX і початку XX. Клейма, які є на більшості якорів, розповідають нам про вагу якоря та де його було вироблено. Є й однакові клейма на деяких якорях. Як правило, на якорі ставили латинську літеру P, що означало, що якість його перевірено.
Кожен якір перевірявся ще в кузні. Його тричі скидали на ковадло, і якщо він ламався чи гнувся, коваль за свій рахунок виправляв халтуру. А гроші отримував лише після того, як його якір, нарешті, витримував потрійне випробування. Така перевірка просто необхідна, якір – життєво важлива деталь будь-якого судна. До речі, за статистикою, більшість корабельних аварій стається через несправний або неправильно підібраний якір.
— А клеймо майстра також є на якорях?
Якщо майстер мав час і натхнення, він робив і своє клеймо. На якорях неодмінно вказувалася його вага – в пудах і фунтах. І рідше – майстерня, в якій його викували. Ми лише в одному випадку знайшли клеймо майстра – Гаврило Нікіфоров, викарбуване на якорі. Ми знайшли інформацію про нього.
Петро Перший побачив його у Нижегородській губернії, встановив йому річний оклад 10 рублів (немалі на той час гроші!) і перевіз ближче до столиці – до міста Олонець, де були тоді залізні заводи. Нерідко заготовки для якорів – «веретено» та «роги» – виковували в одному місці, там, де було залізо, а доробляли вже в іншому – ближче до кораблів, бо так їх було простіше транспортувати.
— А коли буде наступна підводна експедиція пошуку та підйому скарбів у Дніпрі?
Гадаю, навесні, ми там дещо ще знайшли, будемо підіймати.
— А нас покличете?
Вже запрошуємо! Буде цікаво!
