Відточене дефіле, світло софітів, музика й бездоганно стилізовані образи — зазвичай ми бачимо нову колекцію дизайнера вже в її завершеному вигляді. Але за кількома хвилинами показу стоять місяці роботи: ідея, дослідження, перші ескізи, пошук матеріалів, примірки, десятки рішень і сумнівів, а іноді й необхідність починати все спочатку. Особливо сьогодні, коли українська мода створюється в умовах війни, нестабільності та постійних викликів.
Саме тому ми започаткували спецпроєкт «Залаштунки з Marie Claire» — щоб показати, скільки праці, майстерності та особистих історій приховано за речами, якими ми захоплюємося на подіумі. Це можливість пройти весь шлях разом із дизайнером: від першої ідеї та пошуку натхнення до сумнівів, складних рішень, фінальних примірок і самого показу.
Першою героїнею спецпроєкту стала Христина Рачицька. Ми поговорили з дизайнеркою про роботу з архівами, ручну вишивку, автентичні матеріали, складність виробництва під час війни та про те, як поступово — крок за кроком — колекція оживає й виходить на подіум Ukrainian Fashion Week.
Про дослідження та створення колекції
Христино, ваша нова колекція «Опора/Опір» народилася з дослідження сорочок Опілля, Покуття та Бессарабії. З якими джерелами ви працювали та що стало для вас найбільшим відкриттям під час цього процесу?
Головним джерелом для мене стали самі старовинні сорочки з моєї колекції — можливість не просто побачити їх на фотографії чи в музейному каталозі, а буквально тримати в руках, розкладати, досліджувати крій, пропорції, кожен шов і спосіб з’єднання деталей. Власне, ця колекція почалася із сорочки з Бессарабії, яку я придбала відносно недавно. Мене вразила конструкція її плечового поясу: невеликий прямокутник переходить у стійку і фактично формує всю верхню частину сорочки, від якої в різні боки розходяться пілочки, спинка й рукави. Це надзвичайно раціональна конструкція.
Напевно, найбільшим відкриттям щоразу стає усвідомлення того, наскільки продуманим був традиційний український одяг. Люди вміли використати практично кожен сантиметр полотна. Тканина створювалася вручну, тому її не можна було просто обрізати й викинути зайве. Звідси ця геометрія, точність і водночас неймовірна винахідливість крою. Чим глибше я це досліджую, тим більше бачу в традиційній сорочці дуже сучасну архітектоніку.
У сорочках Опілля, Покуття та Бессарабії — різний ритм орнаменту, колір і навіть відчуття щільності вишивки. Що саме у візуальній мові кожного регіону вас найбільше зачепило і як ці відмінності проявилися в колекції?
У цій колекції мені не хотілося буквально розділяти регіони й перетворювати їхні особливості на набір декоративних цитат. Я свідомо розвела дві лінії дослідження: вишивку та конструкцію. У вишивці мене передусім захопила колористика. Ми працювали з дуже щільним хрестиком, майже без проміжків між стібками, і з великою кількістю кольорів — в одному фрагменті їх може бути дванадцять-п’ятнадцять.
Особливо важливим для колекції став яскравий цикламеновий відтінок. У конструкції мене найбільше цікавили Бессарабія та Покуття. Саме старовинні сорочки з цих регіонів стали основою багатьох форм у колекції.
Ви звертаєтеся не лише до вишивки, а й до старовинних силуетів. Що саме з конструктивних ліній традиційного одягу ви взяли за основу й трансформували для сучасного гардероба?
Передусім — геометрію традиційного крою. Це прямокутники, квадрати, трикутники, які складаються навколо тіла практично без втрат тканини. Наприклад, в одній із досліджених сорочок рукав формується з двох трикутників, отриманих із квадрата, розрізаного по діагоналі. Коли я вперше розкладала це лекало, мені самій знадобився час, щоб зрозуміти, як саме воно складається в готову форму.
Подібний принцип ми перенесли й на верхній одяг. У колекції є речі, конструктивно пов’язані з традиційним сердаком. Працюючи з ними, я бачила, як ці старі пропорції утворюють абсолютно сучасні, майже архітектурні лінії.
Водночас ми не займаємося репліками. Для мене важливо зберегти логіку й сутність конструкції, але адаптувати її антропологічно до сучасної людини. Наші предки були значно дрібнішими: наприклад, горловина однієї з досліджених мною сорочок має лише 27 сантиметрів. Тому пряме відтворення сьогодні просто не працювало б.
Від досліджень — до першого макета. Як ідея матеріалізується у вашій майстерні: це скетчі, драпірування безпосередньо на манекені чи відразу розробка викрійок?
Зазвичай я спочатку дуже довго ношу все в голові. Для мене процес не завжди починається зі скетчу. Навпаки, інколи мені простіше одразу взяти полотно й почати працювати з ним безпосередньо.
Коли вже знаєш пропорції старовинних речей, розумієш, де була зборка, як формувався об’єм, куди йшла певна конструктивна лінія, починаєш буквально вибудовувати форму на тілі. Це певною мірою гра геометрією — прямокутниками, площинами, шарами. Я працюю, дивлюся, як вони взаємодіють між собою, і поступово з цього народжується сучасний виріб.
Про матеріали та майстерність
Ви працюєте з натуральними матеріалами — льоном, вовною, коноплями. Звідки походять ці тканини та чи принципово для вас залучати саме локальних виробників?
Льон, коноплі й вовна — матеріали, з якими я працюю багато років і які дуже добре знаю. Мені важливо розуміти, як тканина поводитиметься в конкретній конструкції, під час шиття, зборок чи декорування.
У цій колекції я багато працювала з конопляним полотном, зокрема з тканиною з виразним полотняним переплетенням, а також із шовком. Мені подобається баланс важкої, матової фактури конопель із тонким, прозорим і блискучим шовком.
Водночас питання українського виробництва тканин для мене залишається дуже болючим. Наскільки я знаю, конопляну сировину в Україні вирощують, але значна її частина продається як сировина, а готове полотно ми вже змушені купувати, наприклад, виготовлене в Італії. Мені дуже хотілося б, щоб з часом ми мали повний цикл виробництва таких матеріалів в Україні. Я постійно шукаю людей і підприємства, які могли б розвивати цей напрям.
Українська традиційна вишивка налічує десятки швів. Чи є в колекції давні техніки, які довелося фактично реставрувати або «розгадувати» разом із майстринями?
Цього разу ми навмисно не намагалися охопити багато різних технік. Я хотіла максимально зосередитися саме на хрестику — відомій і зрозумілій техніці, яку й сьогодні вміє виконувати велика кількість людей.
Складність була не в тому, щоб розгадати сам шов, а в тому, щоб максимально точно відтворити оригінал. Ми зберігали кожен хрестик, кожну зміну кольору. Навіть там, де з сучасного погляду хотілося щось «виправити» або зробити симетричнішим, ми залишали орнамент таким, яким його свого часу вишила власниця старовинної сорочки.
Для мене це принципово. Ми й так переводимо ці речі в сучасний контекст через силует і стилізацію, тому в тих елементах, де можна зберегти першоджерело без змін, я намагаюся це робити.
Скільки майстринь працювали над ручною вишивкою для цієї колекції? Чи є серед них ті, з ким бренд працює роками, і наскільки для вас важливе збереження цієї спадкоємності?
Над вишивкою для колекції працювали семеро людей. Це був дуже тривалий процес, адже ми вишивали на дрібному переплетенні досить товстими нитками, щоб зберегти масштаб і щільність старовинної української вишивки.
Частина цих майстринь працює зі мною вже сім-десять років, а є люди, які поруч майже двадцять років — фактично ще з часів мого навчання в Академії мистецтв. Це вже значно більше, ніж просто робочі стосунки.
Часто перший зразок я вишиваю сама, а потім передаю його майстрині, яка повторює потрібну кількість модулів для конкретного виробу. Деякі майстрині працюють удома, тому ми можемо бачитися лише раз на кілька місяців, але ця співпраця триває роками. Для мене така тяглість надзвичайно важлива.
У колекції багато стрічок, китиць, котильйонів із бісеру, склярусу та скла. Як народжувалися ці деталі та яку роль вони відіграють у загальній історії колекції?
Аксесуари завжди займають у моїх колекціях окреме місце, тому що в українській культурі вони ніколи не були другорядними.
У «Опора/Опір» ми, зокрема, працювали зі стрічковими ґерданами й повторювали в них той самий орнамент, який з’являється на сорочках. Мені хотілося показати, як один візуальний код може переходити з вишивки на одяг, а далі — в сучасний аксесуар. Окрема історія — котильйони. Історично ця традиція прийшла в Україну із Заходу й набула тут власного значення. На західноукраїнських землях дівчата виготовляли бісерні котильйони й дарували їх хлопцям як знак вибору, пам’яті й прихильності. У час визвольного руху такі речі могли ставати ще й оберегами для вояків УПА, нагадуванням про близьку людину та знаком приналежності. Для колекції «Опора/Опір» ця історія виявилася дуже точною. Ми взяли орнамент із вишивки сорочки й перенесли його в котильйон. Так історичний жест отримав сучасне прочитання — як знак пам’яті, близькості й опору.
Чи є в цій колекції річ, яка виявилася особливо складною у створенні? Що саме в ній вимагало найбільше часу, ручної роботи чи кількох спроб?
Мені складно виокремити лише одну річ, тому що найбільше часу тут вимагала сама система роботи з ручною вишивкою. Вона дуже щільна, практично килимова, майже без вільного простору між хрестиками. До того ж один орнамент може складатися з дванадцяти-п’ятнадцяти кольорів. Іноді заради одного-єдиного хрестика потрібно змінити нитку, заново заправити голку — і таких моментів тисячі.
Окремим викликом була й робота зі старовинними конструкціями. Частину кроїв спочатку потрібно було буквально зрозуміти: розкласти оригінальну сорочку, побачити логіку кожного трикутника чи прямокутника, а потім знайти спосіб перенести її на сучасне тіло, не втративши характеру першоджерела.
Про роботу під час війни та підготовку до показу
Ваше виробництво розташоване у Львові. Як періоди відключень світла, обстріли та загальна нестабільність впливали на роботу команди й підготовку колекції?
Найскладнішим сьогодні є саме відчуття постійної нестабільності. Люди змінюють свої життєві обставини, хтось виїжджає з України, хтось змушений залишити роботу. І я ставлюся до цього з абсолютним розумінням, тому що зараз на першому місці для кожного — життя і безпека власної родини. Водночас мені дуже пощастило з людьми, з якими я працюю. Значна частина команди й майстрів поруч зі мною багато років, і саме ця сталість дозволяє нам продовжувати роботу навіть у ситуації, коли навколо дуже мало передбачуваності. Ми продовжуємо створювати колекції тут, в Україні. Для мене саме це сьогодні теж є формою опору.
Чи доводилося через воєнні реалії оперативно змінювати виробничі процеси, терміни або навіть дизайн-рішення щодо самих речей?
Сьогодні весь процес у принципі вимагає значно більшої гнучкості. Неможливо сприймати команду чи виробничий графік як щось незмінне, тому що за кожним процесом стоять живі люди і їхні обставини. Але мені важливо, щоб зовнішня нестабільність не змушувала нас спрощувати саму суть роботи. Навпаки, ми все одно залишаємо дуже складну ручну вишивку, працюємо з великою кількістю декору, досліджуємо конструкції. Можливо, саме зараз особливо важливо не відмовлятися від цієї складності й часу, вкладеного в речі.
Від колекції — до подіуму
Перетворення колекції на шоу — це окремий творчий процес. З чого для вас починається розробка концепції самого показу?
Для мене колекція ніколи не закінчується самим одягом. Ще на етапі її створення в голові формується ціла картина: яким має бути простір, музика, світло, ритм виходів, якою має бути жінка в цьому одязі. Саме тому показ для мене — продовження колекції. Музика тут має особливе значення. Це один із найсильніших способів доторкнутися до емоцій глядача. Уже з перших нот можна задати стан, увести людину в історію й поступово вибудувати драматургію від першого до останнього образу.
Примірки перед показом — це завжди найінтенсивніший етап залаштунків. Чи збираються образи одразу так, як ви їх задумували, чи остаточні рішення народжуються вже на моделях під час фінальних примірок?
Зазвичай основні образи я знаю заздалегідь. Ще до показу приблизно розумію, яка модель у чому має вийти. Але фінальне рішення все одно народжується в день показу. Коли бачиш на дівчині готовий одяг, взуття, прикраси, волосся, макіяж, інколи розумієш, що потрібно щось переставити, забрати або, навпаки, додати. Мені важливо не боятися цих останніх змін. Саме під час фінальної примірки окремі речі остаточно стають образом.
Як ви вирішуєте, які саме образи відкриють показ, які стануть кульмінаційними та яким має бути фінальний вихід?
Я сприймаю порядок виходів як композицію. Для мене важливо, щоб послідовність розкривала колекцію поступово: через колір, конструкцію, щільність, декор, емоцію. Перший вихід задає інтонацію всій історії. Далі має наростати певна напруга, з’являтися нові конструктивні та кольорові акценти, а фінал повинен це все зібрати. Тому я дуже уважно працюю з модельним рядом і можу змінювати його навіть під час репетиції, особливо якщо відчуваю, що музика й образи мають інакше взаємодіяти між собою.
Наскільки ви особисто залучені до кастингу моделей, стилізації, музичного супроводу? Чи легко вам відпустити процес і довіритися команді?
Я залучена практично в усе — від початку до кінця. Особисто відбираю моделей, формую образи, одягаю їх, переглядаю макіяж і зачіски, працюю з послідовністю виходів і музикою. Для мене дуже важливо, щоб емоційно була співзвучною колекції. Я часто працюю з дівчатами, яких уже добре знаю, тому розумію їхню пластику, риси обличчя, волосся, будову тіла. Це допомагає точніше формувати образ.
Я прислухаюся до команди, але водночас досить чітко знаю, що хочу побачити у фіналі. Тому повністю відпустити цей процес мені, мабуть, складно.
Backstage
Backstage показу — це особлива атмосфера, де зустрічаються стилісти, візажисти, режисери та десятки моделей. Як вам вдається донести до всієї команди візуальну мову колекції, щоб бачення дизайнерки збіглося з тим, що глядач бачить на подіумі?
Ми обговорюємо референси, зачіски, макіяж, загальне відчуття образу, але для мене цього недостатньо — я все одно переглядаю кожну модель вже в процесі підготовки. Люди дуже різні: одна й та сама зачіска по-різному працює залежно від волосся, форми обличчя, проділу; той самий одяг має інакший вигляд на різній тілобудові. Тому я можу підійти до майстра й попросити щось змінити саме для конкретної дівчини.
У наших образах багато шарів, аксесуарів, стрічок, прикрас, тому за лаштунками дуже важлива увага до кожної деталі. Це момент, коли багато окремих людей мають почати працювати як один організм.
Чи є у вас особистий ритуал за кілька хвилин до початку показу?
Останні хвилини перед показом дуже емоційні, тому що ти розумієш: уже нічого кардинально не зміниш. Моделі одягнені, все готове, і залишається буквально кілька секунд до першого виходу. Я намагаюся в цей момент хоча б ненадовго зупинитися. Подякувати собі за виконану роботу, людям, які були поруч, усвідомити, що ця колекція вже існує. І просто зробити глибокий вдих і видих. Не бігти далі подумки, а хоча б секунду побути в тому, що вже відбулося.
Що ви відчуваєте в той момент, коли шоу завершилося і виходите до гостей?
Передусім — величезний емоційний вихід після кількох місяців роботи. Ти розумієш, що за десять хвилин показав те, над чим багато людей працювали місяцями, вкладаючи свій час, руки й серце. Потім уже приходять обійми, зустрічі, слова від друзів, клієнтів, людей, чия думка для мене важлива. Це дуже концентрований момент вдячності.
«Опора — земля, рід, пам’ять, дім, мова. Опір — право бути собою» — так ви описуєте свою нову колекцію. А що сьогодні є вашою особистою опорою — як дизайнерки та як українки?
Моя опора — це передусім люди. Ті, які залишаються в Україні, працюють, творять, виховують тут дітей. І ті, які сьогодні живуть у різних країнах світу, але продовжують підтримувати Україну, повертаються сюди, допомагають і дають нам відчуття, що ми не самі. Для мене це митці, друзі, мої клієнти, люди з різних сфер, які щодня своїми діями роблять щось для України. Я часто уявляю це як вінок єдності: кожен із нас є окремою частиною, але разом ми можемо триматися навіть тоді, коли дуже складно.
І, звісно, моя опора — це сама можливість залишатися тут і продовжувати працювати. Через одяг, культуру, музику, мистецтво ми теж можемо чинити опір. Це той спосіб боротьби, який доступний нам, і сьогодні я відчуваю в ньому особливу відповідальність.
