Історія Українського пресового бюро: як світ дізнавався про Україну та Голодомор
Як світ дізнавався про події в Україні, зокрема про Голодомор, у першій половині XX століття? В умовах залежності від радянської влади отримати окремий голос на міжнародній арені було непросто. Однак, чимало українців, які вже мешкали в різних країнах, не забували про свою батьківщину, що призводило до різноманітних культурних ініціатив, рухів та інституцій. Однією з таких інституцій було Українське пресове бюро, засноване у березні 1931 року у Великій Британії і діяло до травня 1940 року.
Засновником бюро став промотор і меценат, колишній емігрант із Галичини, громадянин США Яків Макогін. Маючи філії у Женеві та Празі, бюро виконувало роль своєрідного українського посольства, яке ознайомлювало західний світ з невирішеним «українським питанням». Окрім цього, бюро видавало книжки, співпрацювало з іноземними журналістами, британськими парламентарями та створювало проєкти, спрямовані на захист українських спільнот у світі.
Доктор філологічних наук, професор і дослідник історії українського книговидання Микола Тимошик, який опрацював архів Українського пресового бюро, розповідає про внесок цієї організації.
Несподівана знахідка в Лондоні: невідомий архів
Українське пресове бюро в Лондоні часів 30-х років минулого століття – це досі маловідомий осередок українського духу у Великій Британії. Здавалося, час зробив усе, щоб ця цінна сторінка інформаційної діяльності наших земляків за кордоном, спрямована на промоцію «українського питання» в Європі та світі, ніколи не була написана.
Однак, сталося наукове відкриття, що нагадує сенсацію. Авторові цих рядків під час наукового стажування у Великій Британії вдалося не лише знайти сліди архіву Українського пресового бюро в Лондоні, але й першим з-поміж українських і зарубіжних дослідників опрацювати його. Несподіванкою стало те, що протягом майже 80 років кілька частин цього архіву зберігалися не у відомій бібліотеці чи архіві, а в приватному Польському інституті та музеї ім. Сікорського в Лондоні.
Польський Інститут і музей ім. Сікорського у Лондоні
Обсяг і тематична структура архіву
Колекція українських документів в Архіві Сікорського зберігається під номером 433 і міститься у понад півтори сотні тек, обсягом від 20 до 200 сторінок кожна.
Рукописні та машинописні документи, що стосуються історії створення та діяльності Бюро (довідки, звіти, огляди, відозви, звернення, офіційне листування, фотографії) займають 127 сторінок. Ця тека має назву: Biura Ukrainskie: Zalozenia i Sprawozdania z Dziatalnosci. 1931-1939. Kolekcia 433/2. Strony 1-107+ str 108-127.
За останні півтора року лише від пана Макогона на банківський рахунок Бюро надійшло 7000 американських доларів. Ці кошти йшли на виробничі та господарські потреби. Витрати на заробітну плату, поїздки керуючого, матеріальну допомогу громадським інституціям на еміграції, благодійні проєкти та представницькі витрати сплачувалися окремо і покривалися паном Макогоном.
Окремі теки містять офіційне листування Бюро з відомими українськими діячами. Цінність цієї частини архіву полягає в тому, що до оригіналів листів-звернень прикріплені копії відповідей бюро з датами. Найбільш повними в цих теках є листування з Євгеном Онацьким (60 сторінок) та Софією Русовою (56 сторінок). Серед інших відомих постатей української історії, чиї листи до Українського пресового бюро в Лондоні та відповіді на них збереглися, можна виділити: Михайло Грушевський, Євген Коновалець, Володимир Кубійович, Євген Онацький, Софія Русова, Ісак Мазепа, Роман Смаль-Стоцький, Олена Кисілевська, Василь Королів-Старий, Юрій Пеленський, Ігор Кедровський, Олександр Колесса, Млада Липовецька. Окрема тека документів має назву «Гетьман Скоропадський».
Передумови створення Бюро та його засновник
Офіційною датою початку роботи Українського пресового бюро в Лондоні вважається 25 березня 1931 року. Завдяки добрим особистим контактам з офіційним Лондоном, Якову Макогону вдалося швидко розв’язати питання з придбанням приміщення в центральній частині міста за адресою: 40 Grosvenor Place, London, s. w. 1, England.
У листопаді 1931 року Яків Макогін заснував філію Українського бюро в Женеві, а з 1 січня 1932 року – аналогічну філію в Празі.
Зважаючи на визначальну роль Якова Макогона у заснуванні та організації роботи маловідомого в українському інформаційному просторі осередку української еміграції, а також у проведенні за кордоном інших значущих акцій українців, варто коротко зупинитися на його біографічних даних. Це важливо ще й тому, що численні згадки про нього, опубліковані за кордоном як українцями, так і іноземцями, містять неповні й суперечливі дані.
Яків Макогін
Яків Макогін народився 27 вересня 1880 року в селі В’язова неподалік Жовкви. У 23-річному віці емігрував до Америки. Отримавши громадянство цієї країни, вступив до морської піхоти, де прослужив 15 років.
Після військової служби одружився з багатою американкою Сузанною Фаллон, донькою американського адмірала. Він зміг не лише зацікавити, але й захопити дружину українськими справами, що відіграло позитивну роль у реалізації ним низки благодійних проєктів для підтримки українських громад на еміграції.
Під час візитів до Румунії, Чехословаччини, Австрії та Польщі вони познайомилися з провідними українськими громадсько-політичними діячами, прихильниками УНР та ЗУНР. У 1930 році, в розпал конфлікту між поляками та українцями, а також під час великого голоду в Україні, вони здійснили кількатижневу поїздку підпільною Україною, зокрема Галичиною та Львовом.
Метою поїздки було зібрати ґрунтовний матеріал, зробити знімки та видати в Америці дві брошури з упорядкованими матеріалами про ситуацію в підпільній і підрадянській Україні.
Головним співробітником Бюро засновник обрав Володимира Кисілевського, уродженця Коломиї, який був на шістнадцять років молодшим від Макогона. Він емігрував до Канади у 1925 році. У роки УНР і ЗУНР воював у складі Української Галицької Армії. До еміграції написав і захистив докторську дисертацію у Віденському технічному університеті. У Канаді земляки спочатку знали його як сина відомої громадської діячки, письменниці та редакторки коломийського тижневика «Жіноча Доля», довголітньої депутатки від українців у польському сеймі Олени Кисілевської.
Особливості «Ukrainian Bureau Bulletin»
Головним друкованим органом, через який це інформаційне агентство прагнуло донести до західного світу актуальну інформацію щодо невирішеного «українського питання», став англомовний бюлетень «Ukrainian Bureau Bulletin». Перший випуск з’явився 11 квітня 1931 року, останній – 1 вересня 1939 року. Всього вийшло 116 чисел.
Логотипом слугував бланк UKRAINIAN BUREAU. Текст був машинописний і тиражувався літографічним способом. Обсяг чисел варіювався від двох сторінок (11 квітня та 10 жовтня 1931 року) до 9 сторінок (19 січня 1932 року).
Бюлетень був розрахований на англомовну аудиторію, яка цікавилася українським питанням. Це були переважно редакції англомовних газет та журналів, британські громадські, політичні, державні, наукові діячі, письменники та митці, прихильні до української справи.
Наклад не був стабільним і змінювався залежно від розширення адресата потенційно зацікавлених читачів. Редакція активно працювала над складанням такого списку, зокрема за допомогою друзів з інших країн. Наприклад, професор Євген Онацький з Рима у листі до керуючого бюро Володимира Кисілевського від 6 червня 1931 року надіслав розлогий список адрес в Італії, на які, на його думку, варто надсилати матеріали Бюро.
У перший рік існування наклад становив від 100 до 500 примірників. Наступного року останні випуски надсилалися вже на 1200 адрес.
Голодомор як провідна тема бюлетеня
У бюлетені чітко простежувалося висвітлення українського питання на всіх українських етнічних територіях, особливо в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Матеріали про сучасне життя українців були поділені на дві рубрики: «Україна під радянщиною» та «Україна під Польщею».
Постійними темами були:
- Голодомор 1932-1933 рр. у підрадянській Україні;
- Українське питання на засіданнях Ради Ліги Націй;
- Статус українців у Підкарпатській Русі у складі Чехословаччини.
Від 1932 року головною темою став штучно створений в Україні голодомор. Бюро ретельно фіксувало кожен факт цієї загальнонаціональної трагедії: перекази очевидців, що проникали через кордон СРСР до вільного світу. Різномовні європейці вперше зі сторінок цього бюлетеня дізнавалися про жахливі факти радянської дійсності: насильне вилучення останніх залишків зерна з українських господарств, виселення непокірних селян до Сибіру, заборону селянам залишати села, сотні й тисячі трупів.
Радянська влада замовчувала голод та не надавала жодної допомоги. Відомості про голод, його масштаби та наслідки дійшли до Заходу із запізненням. Редакція «Ukrainian Bureau Bulletin» в Лондоні однією з перших почала бити на сполох, закликаючи світову спільноту звернути увагу на цю українську проблему.
Виникає запитання: якими каналами редакція отримувала інформацію про стан справ в Україні, звідки черпала свідчення очевидців Голодомору, перебуваючи далеко від радянських кордонів?
Аналіз публікацій дає підстави виділити кілька каналів отримання інформації:
- Повідомлення світових інформаційних агентств;
- Огляди преси провідних західних видань;
- Інформація уряду УНР в екзилі;
- Свідчення західних туристів, які відвідували радянську Україну;
- Власні, редакційні, джерела інформації.
Цінність таких матеріалів полягала ще й у тому, що вони були опубліковані невдовзі після розрекламованої поїздки французького радикала Е. Еріо до Радянського Союзу. Радянське керівництво, відкидаючи пропозиції західних країн щодо допомоги голодуючим, стверджувало, що інформація про голод поширюється ворогами СРСР. Москва запросила Еріо, який симпатизував радянській владі, і той написав серію матеріалів, що спростовували чутки про голод.
Конфуз із публікаціями Е. Еріо посилювався численними інтерв’ю іноземних туристів, які на власні очі бачили масштаби трагедії. Розповіді іноземним кореспондентам вразили західного читача.
Бюлетень відгукнувся на цю трагедію передруком з паризького журналу «Тризуб» вірша Олександра Олеся «Голод», який ніколи не друкувався в СРСР.
Ввечері голову вчора одрізала
Галі… дитині своїй,
Вдосвіта, вранці сьогодні поснідала
Що це я, що це я? Боженьку мій!..
…
Людоньки!.. (що це я – сплю?)
Вбила дитину свою!..
З холоду, з голоду я збожеволіла…
Людоньки!.. Що це я – сплю?
У 1933 році з вихідними даними Українського пресового бюро в Лондоні побачила світ англійською мовою брошура «Facts about Ukraine» («Факти про Україну»). В її основу були покладені найбільш актуальні вирізки із зарубіжної преси, що стосувалися українського питання загалом і голодомору зокрема.
«Посилаю Вам мій, не знаю, чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей…»
«…може, знайдете можливість її надрукувати в англійській пресі», – писала Софія Русова, колишня співробітниця Міністерства освіти уряду УНР, а на той час професорка Українського Вільного Університету в Празі, до творця лондонського бюлетеня В. Кисілевського.
Опинившись на еміграції, Софія Русова ще більше переймалася тим, що діялося в рідній Україні. Більшовицькі сатрапи вже так закатували українське селянство, що від голоду та недоїдання з 1932 року гинули сотні тисяч дітей. Знаючи про результативну діяльність Українського пресового Бюро в Лондоні, вона надіслала туди (з проханням опублікувати в англійській пресі) написаний «кров’ю серця» «Заклик на запомогу українських дітей» до чесних людей світу з проханням зупинити цю трагедію.
У листі міститься рішуча вимога підняти світову спільноту на порятунок майбутнього української нації – дітей.
Варто навести фрагмент із цього листа, щоб відчути душевний стан цієї жінки: «Посилаю Вам мій, не знаю чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей – може, знайдете можливість її надрукувати в англійській пресі. Я таку саму послала деінде, але якось завше мушу до Вас звернутися, бо дуже Вас шаную й радію, як Ви багато осягнули серед англійської преси. Але це усе не нагодує ні одну дитинку, не врятує від винищення. Я в такому розпачу перед «успіхами» Літвінова (тодішнього міністра закордонних справ СРСР – М. Т.), що не знаю вже куди йти. З щирою пошаною С. Русова».
Керівник Українського пресового бюро в Лондоні Володимир Кисілевський уважно поставився до цього звернення: поширив серед англійських друзів та офіційно передав на розгляд президії Міжнародного Товариства Охорони Дітей. Бюро, як член Комітету рятунку України, звернулося до британського парламенту з запитом щодо започаткування рятункової акції. Звідти отримали відповідь, що зроблять усе можливе та повідомлять про результати.
Інформуючи про це пані Софію, Кисілевський додав: «Невеселі часи перебуває наша ненька Україна. Здається, від татарських лихоліть не знали ми такого гнету й такої біди. Бували важкі часи, але людоїдства ніхто не знав».
В іншому листі Софії Русової з Праги до Лондона йдеться про сотні й тисячі втікачів з України, які, завдяки симпатіям тодішнього президента Чехословаччини Томаша Масарика до українського руху за незалежність, знайшли тимчасовий прихисток. Її хвилювала доля української інтелігенції – еліти нації, яка в розквіті сил мусила нидіти на чужині.
У листі до Бюро від 18 вересня 1933 року вона висунула нову ідею: знайти багатих меценатів або організувати збірку серед емігрантів для придбання чи зведення будинку для українських науково-культурних працівників у Празі.
«Допоможіть двом юним українкам!»
У цьому листі Софія Русова просила співробітників Бюро в Лондоні знайти серед шановних лондонських «леді» тих, хто погодився б узяти до свого помешкання на літо двох юних українок (15-16 років) – доньку покійного Вакули та доньку Моралевича. Дівчата хворі, виснажені, потребують нормального харчування. «Дуже-дуже прохаю відповісти мені на все це».
Останній лист Володимира Кисілевського до Софії Русової від 7 березня 1939 року повідомляв, що подружжя Макогонів виявило інтерес до її проєктів і бажає зустрітися під час наступної поїздки до Праги. Незважаючи на те, що за вказівкою Якова Макогона Кисілевський почав згортати діяльність Бюро, цей лист сповнений надією. Остання фраза: «Нами, українцями, почав цікавитися світ. Коли б тільки те заінтересування мало для нас ще якісь практичні користі, то було б краще».
Англомовні книжки про Голодомор
Значний масив маловідомої інформації про голодомор в Україні, що був зосереджений у випусках «Ukrainian Bureau Bulletin», з новою силою вибухнув на початку 50-х років. Організована українська спільнота вирішила голосно заявити європейцям про невирішене «українське питання» з нагоди 20-річчя замовчуваного Москвою Голодомору в Україні 1933 року.
Восени 1953 року сотні активістів Спілки Української Молоді, знищеної в УРСР у 20-ті роки і відродженої на чужині, вийшли на вулиці міст Великої Британії з плакатами та транспарантами. Вони роздавали перехожим листівки англійською мовою про непокараний злочин Москви проти українського народу. У містечку Болтон до акції долучилися понад 1000 британців. За даними «Української Думки», було роздано понад 50 тисяч листівок.
Таким чином, молоді українські емігранти застерігали західний світ від намірів Москви поширювати свою гегемонію.
Карта поширення голоду в Україні
Про хід акції розповідала «Українська Думка». Число газети від 29 жовтня 1953 року вийшло з заголовком «Москва – кат України»: СУМ на чужині відзначає пам’ять жертв голоду 1933 року». Цій темі була присвячена вся перша шпальта та наступний розворот часопису.
Акція на відзначення роковин голодомору не закінчилася. Того ж року Крайовий комітет СУМу ініціював всебританську збірку коштів на видання серії популярних брошур про геноцид українського народу, ініційований Сталіним. Активісти вже мали підготовлені рукописи: «В дев’ятім крузі» Осипа Воропая, «Голод імени Сталіна: Україна в 1933 році» Ф. Пігідо-Правобережного та «Комунізм – ворог людства» О. Калинника. Книги вирішили видати окремими накладами двома мовами – англійською та українською.
Збірка коштів пройшла успішно. Того ж 1953 року заходами Крайового комітету СУМ побачили світ два перші видання проєкту.
Першою надрукували англійською мовою «В дев’ятім крузі» (The ninth circle). Епіграфом стала строфа Юрія Клена з поезії «Терцини»:
«Вважай на магію страшних чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел…
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг…»
З-під пера Осипа Воропая (Степового), маститого журналіста та письменника-публіциста, вийшла переконлива розповідь про те, що він бачив на власні очі в 1932-1933 роках на рідній Вінниччині, де працював дільничним агрономом. Підзаголовком до спогаду стали слова «Те, що я бачив власними очима».
Наведемо короткий уривок із побаченого автором:
«У травні почалися дощі. Дощі падали майже щодня і зелень буйно розвивалася. На необроблених городах, садах, понад дорогами – скрізь, де тільки можливо, росли величезні бур’яни… Люди, наївшись зелені, іноді навіть сирої, масово пухли і вмирали. В другій половині травня смертність була така велика, що колгоспна підвода, спеціально для цього призначена, щодня когось вивозила на цвинтар.
Мертві тіла звалювали без трун по кілька в одну яму і присипали землею без будь-яких звичаєвих чи релігійних обрядів. Це був час, коли приниження людської гідності було доведене до карних меж». Воропай Осип. В дев’ятім крузі. Лондон: СУМ, 1953. С. 10.
Тираж англомовного варіанту книги склав 3000 примірників.
Цікаво, як видавці розпорядилися ним?
Завдяки газетній публікації це можна встановити. Для території Великої Британії залишили половину накладу. Решту 1500 надіслали за кордон: 750 – як подарунок до бібліотек різних країн світу, здебільшого англомовних, а решту оформили для продажу за два шилінги за примірник.
На видання та розсилання накладів цієї книги використали пожертви, зібрані в таких містах Великої Британії: Болтон, Драдфорд, Галіфакс, Бері, Рочдейл, Лондон, Ковентрі, Сток-он-Трент, Міддлтон і Гудерсфілд.
Інформація з книги Ф. Пігідо-Правобережного також є свідченням з перших рук. Автор пережив голод на Харківщині і зміг вирватися на Захід, несучи спогади про ті страшні часи. Книга має відмінності від попередньої: вдвічі більша за обсягом (72 сторінки); спогади доповнюють 11 промовистих документальних фотознімків; переднє слово написала англійка Мойра Робертс.
Третя книга із задуманої серії («Що несе з собою комунізм» Олекси Килинника) побачила світ пізніше: 1954 року – український варіант, 1955-го – англійський. Вона відрізняється тим, що в її основі – зібрані автором з різних джерел документи про російсько-комуністичний терор в Україні: владні директиви, протоколи, судово-слідчі справи, таємні документи ГПУ про колективізацію, заготівлі хліба, розкуркулення. Структурно складається з 14 розділів.
Про неминуще значення чи не першого оприлюднення на Заході таких документів прозірливо сказано в передмові: «Пройдуть роки та десятиліття. У пам’яті людській зітреться жах комуністичного режиму, але ця книга з надрукованими в ній автентичними документами залишиться голосно-промовляючим свідком епохи, свідченням, писаним руками самого окупанта-злочинця або руками його жертви…».
Цінне з погляду історичного та виховного видання цього трикнижжя про голодомор в Україні 1921-1933 років – не єдиний епізод активності СУМ на українознавчому видавничому полі.
Замість висновків
Не буде перебільшенням ствердити, що інтенсивна, широка та тривала діяльність Українського пресового бюро в Лондоні винесла гостроту давнього й невирішеного українського питання на загальноєвропейський рівень, не дала можливості ворогам України зробити його внутрішньою справою Росії чи Польщі.
Відозви, заклики, звернення бюро ставали предметом розгляду та обговорень в урядових і політичних колах Великої Британії. Брошури, бюлетені та інші інформаційні матеріали поширювалися в засобах масової інформації, політичних, наукових, культурологічних колах як серед чужинців, так і серед своїх; низка публікацій передруковувалася або на них робилися посилання.
Цим самим цілій Європі була переконливо показана рішучість українців боротися за втілення давньої мрії – здобути соборну та незалежну Українську державу, звільнити її від радянських, польських та румунських загарбників.
Позитивні оцінки діяльності Українського пресового бюро під керівництвом патріота Якова Макогона, як і весь описаний вище фактологічний матеріал, не потребують коментарів. Вони ставлять крапку в надуманих опонентами та поширюваних через пресу інсинуаціях, наклепах і припущеннях щодо діяльності Бюро.
Прикро, що часто вдавалися до цього не лише відкриті вороги українства, а й свої. У боротьбі за здобуття влади, задоволення власних амбіцій, вони збурювали громадську думку, послаблювали єдність українського руху. Це замість того, щоб спробувати зробити для загальної справи, та ще й власним коштом, хоча б дещицю того, чого досягнув Яків Макогін і зібраний ним колектив однодумців у Лондонському пресовому бюро та його офіційних представництвах у Женеві й Празі.
Українське бюро в Лондоні майже десять років виконувало роль українського посольства, незмінно промоціювало українське питання й підняло його на небувалу височінь.
Це рідкісний приклад того, як можуть допомагати загальнонаціональній справі заможні бізнесмени сучасної України.