Напередодні Дня Києва українські фотографи представили добірку особливих, особистих кадрів столиці. Це не обов’язково найвідоміші види, впізнавані панорами чи символи міста. Для когось Київ асоціюється з доглянутими квітниками, для когось — з краєвидом з вікна на Оболоні, лавкою у дворі чи польотом ворон над Лук’янівкою. На цих знімках відображено не ідеальний образ столиці, а місто, сповнене людьми та їхніми спогадами. Тут переплітаються воєнний досвід і довоєнна безтурботність, улюблені місця, випадкові моменти та ті деталі, які роблять місто неповторним для кожного.
Натюрморт із каштанами, 2025 рік
“Ці обрізані гілки каштана я підібрала після роботи міських служб, вважаючи це дарунком від міста. Серед усіх інших спогадів саме цей закарбувався на світлині. Я обожнюю Київ за все: за моє життя тут, за наше спільне життя, від дитячих ігор у козаки-розбійники серед багатоповерхівок лівого берега до нічних вечірок на Прорізній. Люблю Кирилівську церкву та фрески Врубеля. А ще — пішохідний міст на Труханів і заходи сонця з краєвидом на Дніпро та київські схили. Стежку під Парковою алеєю. Ти йдеш нею, ніби лісом, від Європейської площі до Арсенальної, і часто зовсім один. Алея гортензій у Покровському монастирі, куди я раніше приходила почитати”, — Василина Врублевська, @vasylyna.vrubel.
Реклама.
Прапор із квітів, липень 2022 року
“Мене завжди захоплює, як у найдрібніших міських проявах втілюється стійкість українського народу. Як швидко після обстрілів на Лук’янівці McDonald’s відновлює роботу, а поруч з ним спонтанно з’являється ринок, що ще позавчора повністю вигорів. Про незламність міста свідчать і ці дрібні прояви турботи: доглянуті клумби, прибрані вулиці, дерева, які знову висаджують після обстрілів. Ця фотографія була зроблена у липні 2022 року, коли війна ще не стала буденністю. І все ж саме ці старанно висаджені квіти здаються мені тим, що робить Україну унікальною у своєму завзятому прагненні до життя. Складається враження, що ця клумба у вигляді українського прапора завжди буде свіжо висаджена — за будь-яких умов і попри все”, — Вік Бакін, @vicbakin.
Статуя архангела Михаїла на Володимирській гірці, грудень 2022 року
“Цей знімок особливий для мене, адже він був зроблений першої зими повномасштабної війни, у грудні 2022-го, коли почалися перші відключення світла. Це був дуже темний період для мене в багатьох аспектах, і одного вечора, проходячи через парк, я побачила архангела. У парку не було вуличного освітлення, і його силует, ніби виділяючись на тлі дерев, постав на тлі вечірнього неба. Ця фотографія була й залишається для мене символом Києва. Вона для мене про те, як у найскладніші й найтемніші часи місто дарує віру та сили рухатися далі”, — Дарʼя Свертілова, @svertilova.
Автобус і каштани, 2023–2025 роки
“Верхнє фото зняте десь на Столичному шосе у 2023 році, дорогою з Витачева, а нижнє — у ботанічному саду на Печерську під час прогулянки з подругами у 2025-му. Це два образи, дуже знайомі для киян, які до того ж чудово виглядають разом. Я люблю Київ за те, що він став моїм домом, за його силу, невимушеність, безліч дерев, близьких людей і мільйони спогадів, що тут народилися”, — Аня Брудна, @aniabrudna.
Вид на Лук’янівку з вікна дев’ятиповерхівки, із серії “Відсутні-Присутні”, зима 2020–2021 років
“Цей знімок для мене дуже київський, адже мені подобається ця трохи дивна “невидима” будівля з хмарами та воронами, що кружляли навколо неї морозним ранком. І водночас він безтурботно мрійливий, з того Києва, який існував ще зовсім недавно”, — Поліна Полікарпова, @polinaxpolikarpova.
Мисткиня Ксенія Білик біля обеліска на могилі Невідомого солдата, 2022 рік
“Ця фотографія ніби проста, але парадоксальна, як сам Київ. На ній є те, що я люблю всім серцем: мої близькі київські люди, у цьому випадку Ксеня. І те, що зараз любити дивно: голодні радянські привиди, закарбовані в гранітну матерію. Міф заперечував сам себе вже за кілька хвилин ходи від Парку Слави — у номенклатурних дворах із тенісними кортами та іншими ознаками статусу, що показували, наскільки “успішно” впроваджувалася ідея рівності. Ці місця — початок мого київського життя і точка, до якої воно постійно повертається. У 2011 році я ще жила в Одесі, але мала віддалену роботу в Києві й регулярно сюди приїжджала. Увечері йшла з Лаврського провулку через оглядовий майданчик і на метро — з абсолютно перевантаженою враженнями та стресом головою. З того моменту тут сталася тисяча подій. У Києві завжди є відчуття, що з тобою відбувається щось незвичайне”, — Іра Лупу, @iralupu.
Київський двір
“Мені подобається цей знімок тим, що в ньому відчувається певний надлишок, навіть ідеалістичний спокій, попри те, що лавка стоїть і чекає. Для мене це фото також сумне, тому що лавки призначені для того, щоб на них хтось сидів. Бажано удвох або більше. Думаю, зараз багатьом із нас когось бракує. Проте це фото дає мені надію на те, що колись лавка буде зайнята”, — Владислав Андрієвський, @vladyslavandrievsky.
Оболонь, 2019 рік
“Це вид із вікна нашої квартири на Оболоні, де я жила разом із друзями. Об’єкт на фото мій друг Єгор знайшов на барахолці. Коли я дивлюся на цю світлину, то згадую час до війни — період, який тоді здавався звичайним, а тепер сприймається як щось дуже цінне. Для мене це фото про пам’ять і молодість. Це нагадування про дім і про людей, з якими я ділила повсякденність. Коли дивлюся на цей краєвид, згадую звичайні речі: розмови на кухні, плани на майбутнє, відчуття, що попереду ще дуже багато часу. Зараз це здається особливо цінним. Оболонь — недооцінений район. Більшість людей не вважають його особливим, але для мене це окремий світ”, — Аліна Прісіч, @alinaprisich.
Соня, парк “Наталка”, 2026 рік
“Цей кадр був зроблений у парку “Наталка” — одному з моїх улюблених місць у Києві. Я часто приходжу сюди гуляти й фотографувати. Київ для мене — це насамперед ситуації, люди та моменти, які хочеться зафіксувати”, — Анатолій Петченко, @tolik_petchenko.
Фоторедакторка: Еліза Прожейко