У проєкті "Герої" Vogue Ukraine висловлює повагу військовим, лікарям, митцям, енергетикам, параатлетам — загиблим і тим, хто нині з нами, — доблесним українцям, котрі щоденною роботою підтримують державу в найскрутніші моменти. 42-річний Павло Казарін, головний сержант батальйону безпілотних систем, знаний журналіст, ділиться думками про армію, війну та сподівання. З ним ексклюзивно для Vogue Ukraine поспілкувалася журналістка і культурна менеджерка Тетяна Терен.
Реклама.
23 лютого 2022 року ми зустрілись із Павлом на вечері в Києві. Стисло обговорили новини та погодились, що війна, розпочата Росією 2014-го, не розповсюдиться вглиб країни. Можливо, це була оборонна реакція, але того вечора ми будували плани. Я поділилась, що вже багато років хочу переїхати в інший район Києва; Казарін зізнався, що ще пів року тому вирішив придбати нову автівку й вже зробив перший внесок. Показав знімки червоного авто, а я типово зазначила, що чоловіки вибирають машини яскравих відтінків через кризу середнього віку.
Через кілька годин, коли в Києві пролунали перші вибухи, ми обмінялись короткими повідомленнями — у кого яка ситуація. Пожартували, що, здається, і переїзд, і червона автівка, і криза середнього віку відкладаються.
До повномасштабного вторгнення Павло Казарін був відомим журналістом: вів проєкти на телебаченні й радіо — ранкові етери на каналі ICTV, суспільно-політичні токшоу “Зворотний відлік” на Суспільному та “Подвійні стандарти” на Радіо NV. Щотижня друкував аналітичні статті в головних медіа. За журналістську діяльність отримав майже всі найважливіші професійні відзнаки країни, зокрема “Високі стандарти журналістики” та Премію імені Георгія Ґонґадзе. Для багатьох він був тим потрібним голосом зрілої людини, який розкладав і пояснював наші неспокійні часи, впорядковуючи — за його ж визначенням — хаос до стану сенсів.
Для багатьох Казарін був тим потрібним голосом зрілої людини, який розкладав і пояснював наші неспокійні часи, впорядковуючи, за його ж визначенням, хаос до стану сенсів
2021 року вийшла перша Павлова книжка “Дикий Захід Східної Європи”. Збірка публіцистичних праць охопила сім років від початку окупації Криму. У ній автор вивчає пошуки Україною (і ним самим) своєї ідентичності, підсумовуючи ті важливі питання і виклики, з якими наше суспільство зіткнулося після 2014-го. Перед нами показовий Казарін: стислий стиль, обдумані слова, чіткі формулювання, які розбирають на цитати. Мав бути тур українськими містами, але він встиг презентувати книгу тільки в Маріуполі. “2022-й я бачив як час, коли зможу нарешті сповільнитись, — згадує Павло. — На початку року я одночасно працював на п’яти роботах. Відтоді як переїхав до Києва у 2014-му, я жив у режимі відкладеного життя. Велика частина моїх намірів була підпорядкована програмі мінімум покоління міленіалів: зібрати гроші на квартиру, зробити ремонт, придбати авто й мати “запас міцності”. Наприкінці 2021-го я нарешті розрахувався з боргами. Тож можна було перепочити, не брати всі проєкти, почати більше подорожувати”.
25 лютого 2022 року Казарін пішов до військкомату. “Якщо ти довго публічно проголошуєш певні цінності, маєш бути готовим доводити їх діями, — розмірковує він. — Коли не робиш цього в момент Х, усе сказане досі виявляється балаканиною”. Перші півтора року в ЗСУ Павло був у складі армійської медіагрупи, створеної командуванням сил ТрО, — висвітлював бої на різних відрізках фронту. Згодом перевівся до роти ударних БпЛА 104-ї бригади ТрО й невдовзі став головним сержантом підрозділу. Разом із товаришами брав участь у боях на Запоріжжі, Харківщині, Сумщині; зараз служить на Донеччині.
Запитую, як його змінила армія. “Не думаю, що став іншою людиною. Якщо ти чекаєш, що я скажу, ніби був наївним і в чомусь недосвідченим, а ось тепер, навпаки, отримав нові здібності та знання, — то ні, не скажу. Армія багато чого мене навчила, багато чого роз’яснила, цей досвід дуже важливий, але водночас у мене є сильний внутрішній попит не впускати армійські правила всередину себе. Працювати не через емоційне перетворення, а в стратегії “я в запропонованих обставинах”, якщо використовувати термінологію акторських шкіл. Я не хочу, щоб ці правила мене захопили”.
Але я бачу: до багатьох речей він став більш нетерпимим, може різко відреагувати на невчасний жарт, часто зіставляє армійську й тилову дійсність. І щоразу, коли ми розмовляємо, помічаю в ньому все більше втоми. На моє питання, що допомагає триматися, звучить відповідь, близька сьогодні кожному з нас: “Наша війна настільки однозначна в етичній системі координат — завжди є відчуття, що ти на світлій стороні історії. Це й підтримує”.
“У мене є внутрішній попит не впускати армійські правила всередину себе. Працювати не через емоційне перетворення, а в стратегії “я у запропонованих обставинах”
Людині в армії найбільше не вистачає двох речей — безпеки та свободи: “Тут немає понять “проспав”, “не подумав”, “забув”. Ніхто не зважатиме на непередбачені обставини, якщо ти не зміг виконати завдання. Такий підхід робить із тебе професійного панікера, що постійно має прораховувати негативні варіанти розвитку подій і готуватися до них”. До служби Павло був людиною, для якої цінність речей визначалася їхньою функціональністю: час від часу робив вдома ревізію, щоб позбутися непотрібного, і в цілому належить до тих, хто роками купує ту саму модель джинсів, якщо вона витримала випробування часом. Та, можливо, в його житті з’явилися якісь артефакти, з якими він не розлучається під час переміщень на нові місця дислокації? “Влітку 2022 року я замовив собі армійський медальйон — той, що іноді ще називають “смертником”, — відповідає Казарін. — Відтоді ношу його замість хрестика. Це мій символічний знак приналежності до Збройних Сил”.
Павло називає себе товстошкірим і на питання про особисте життя відповідає стримано. “Я знаю людей в армії, для яких кохання й родина — джерело сили. Але знаю й тих, чиї відносини зруйнувалися через відстань. Усім моїм стосункам передував тривалий етап зближення. Тут армія грає проти вас: зближення на відстані — дуже складна і не завжди реалістична стратегія”.
Через різницю пережитих досвідів багато друзів віддалилися, коло спілкування стає все меншим. “Я дуже ціную періоди свободи під назвою “відпустка”, тому заздалегідь планую, з ким хочу побачитися і куди поїхати. Солдат живе у просторі постійних обмежень, і коли хоч ненадовго отримує свободу, йому стає зрозуміло, хто досі важливий, а на кого він уже не готовий витрачати свій час”.
В армії Павло багато читає — переважно українську літературу. Останній рік звертається до творів письменників-військових, щоб дізнатися, як вони осягають свій досвід: “Люди у формі сьогодні найближчі мені на планеті — спільність пережитого створює відчуття братерства. Мені цікаво читати авторів, які стають колективним голосом спільноти”. Радить збірку коротких текстів “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня, добірку есеїв “Усе на три літери” Дмитра Крапивенка, прозу “Букурія” Богдана Журавля, “Ким ми були” Валерія Пузіка. А також роман свого близького друга Павла “Паштета” Белянського “Битися не можна відступати”, у якому Казарін з’являється другорядним персонажем: за сюжетом, вони з Паштетом уже як військові випадково зустрічаються у волонтерському центрі в Харкові. Здається, ця сцена була потрібна автору, щоб проговорити певні визначальні речі про вибір і відповідальність під час війни. Герой роману Пашка, “інтелектуал із зовнішністю кримінальника”, говорить друзям: “Якщо мене завтра запитають, що я робив під час війни, мені не буде соромно відповісти”.
Поряд із сучасними текстами Казарін заповнює прогалини в класиці: “Я виріс у Криму, наше уявлення про українську літературу було дуже примітивним. Мені захотілося знайти тих авторів, які говоритимуть зі мною мовою не етнографічної мандрівки, а спільного культурного досвіду”. Біля лінії фронту він відкрив для себе Домонтовича, Багряного й Підмогильного.
Запитую, про кого Павло думає перед сном. “Зазвичай ні про кого, інакше є ризик не заснути, — відбиває він мій пас. — Часом починаю мріяти про якогось чорного лебедя — подію, що позбавить ворога можливості вести війну такого масштабу й інтенсивності. Це плацебо, але інколи воно дозволяє трохи швидше заснути”.
“Є величезний попит на пошук внутрішніх ворогів і чвари одне з одним. Тому я не роблю свої тексти простором для гайпу, полювання на відьом і збільшення ентропії. Сьогодні можна легко зібрати підписників на торгівлі емоціями. Я цього не хочу”
Складно говорити про майбутнє, коли невідомо, скільки триватиме служба, коли завершиться війна і ким ми будемо після неї. Після демобілізації Павло хотів би повернутися в журналістику, але переконаний, що деякі навички доведеться освоювати заново: “Моє перебування в армії — це роки ненаписаних текстів. До служби я писав дві статті на тиждень, сьогодні — одну на місяць”. Звісно, на це вплинули нові умови життя й обов’язки. До нестачі часу й приватності додається самоцензура: “Ми дуже роздратоване, обпалене війною суспільство. Є величезний попит на пошук внутрішніх ворогів і чвари одне з одним. Тому я не роблю свої тексти простором для гайпу, полювання на відьом і збільшення ентропії. Сьогодні можна легко зібрати підписників на торгівлі емоціями. Я цього не хочу”.
Ще одне “не знаю” в нашій розмові — друга книжка. Видавці не раз зверталися до Казаріна з пропозицією видати збірку нових текстів. Зрештою, саме за публіцистику воєнної доби, опубліковану в “Українській правді”, він торік отримав найвищу відзнаку — Національну премію імені Тараса Шевченка. Але час іще не настав, каже Павло: “Матеріал для першої книжки я накопичував сім років. Не хочу похапцем писати другу, якщо її буде нецікаво читати за рік. Можливо, це буде спроба впорядкувати досвід війни, але поки що я не розумію, якою ця книжка має бути”.
Наприкінці розмови прошу його поглянути не у нереальне майбутнє після війни, а уявити день демобілізації. Що найпершим зробить Павло Казарін? Видалить Signal у смартфоні та спробує відучити себе перевіряти месенджери двічі на хвилину — в армії ціна вчасно не прочитаних повідомлень іноді дуже висока. Ще знадобиться час, щоб звикнути до свободи, до відчуття, що знову належиш собі, а не великій системі. “А взагалі-то, — додає він, — я чотири роки не був на морі”.
Фото: Iryna Lupu
Cтиль: Sonya Soltes
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko