Коли Крістофер Нолан анонсував, що його наступним проєктом після “Оппенгеймера” стане “Одіссея” – адаптація епосу Гомера, деякі були здивовані: навіщо режисеру, який славиться маніпуляціями з часом, простором, фізикою та технологіями, повертатися до історії, якій майже 2700 років? І ось, насолодившись попкорном перед великим екраном під час перегляду “Одіссеї”, ми можемо стверджувати, що бачили не просто пригоди, а відображення перших спроб людства пояснити внутрішній світ душі через зовнішні мандри – тобто через міфологію.
Реклама.
Коли міф перетворюється на психологію
Давні міфи, на перший погляд, схожі на релігійні алегорії або світські плітки. Можливо, тисячоліття тому Афінами мандрувала Катерина Осадчакіс у дотепній тіарі, а місцеві мудреці та торговці жваво обговорювали, хто з ким проводив час цього сезону. Як би там не було, задовго до появи психоаналізу стародавні греки помітили, що люди схильні повторювати певні моделі поведінки: бунтівник, спокусниця, мандрівник, мудрець, воїтелька, і так далі. У XX столітті Карл Юнг охрестив ці образи архетипами.
Архетипи: сценарії, які ми проживаємо
Архетипічний персонаж – це не конкретна людина, а радше сукупність стабільних дій, реакцій, навичок та шаблонів поведінки. Іншими словами… це сценарій. Людина може виступати в ролі Нарциса на роботі, Трикстера в соціальному житті, Вічного Юнака у стосунках. Архетипи рідко існують у чистому вигляді. Вони взаємодіють, конфліктують, виходять на перший план у різні етапи життя. Саме тому ми впізнаємо себе одночасно в декількох персонажах – адже в життєвих історіях та під час психотерапії люди ніколи не бувають абсолютно “добрими” чи “злими”. Юнг зауважив дивовижну закономірність: люди з різних культур, які ніколи не мали контакту між собою, створювали надзвичайно схожі оповіді. У них постійно з’являлися мудрі наставники, величні матері, герої, трикстери, чудовиська, подорожі до “царства мертвих” та мотиви смерті й відродження. Він припустив, що ці образи не є випадковими. Вони походять з того, що він назвав колективним несвідомим – спільного для людства рівня психіки, який формувався протягом усієї історії нашого виду. Але розглянемо тепер архетипи, які представив нам Нолан.
Одіссей: Герой, який повертається зміненим
Розпочнемо з Одіссея. Він – класичний юнгіанський Герой, який не просто долає монстрів. Він трансформується через випробування, накопичуючи новий досвід. У фільмі Одіссей повертається додому вже іншою людиною, ніж та, що залишила Ітаку: він травмований війною, обтяжений провиною за свої дії під Троєю. Саме на цьому аспекті наголошують огляди: стрічка показує героя, який не хизується своєю перемогою, а несе її як тягар. А який зворушливий момент його пошуку нового “Я” після років, проведених на острові з Каліпсо! Мовою Юнга, Одіссей – це людина, яка повинна інтегрувати власну Тінь (насильство, гординю, обман), перш ніж зможе досягти цілісності – символічно втіленої в домі та дружині. До речі, про дружину…
Пенелопа: Велика Мати чи майстриня контролю?
Попри всю повагу до любовного сюжету фільму, Пенелопа розкривається в архетипі Великої Матері. І ні, я говорю не про Телемаха (сина Пенелопи), а, власне, про Одіссея. Вона зберігає “тиху гавань”, підтримує в ній стабільність і живе своїм життям не як самостійна доросла особистість, а як тепле лоно, до якого Одіссей може повернутися. І Телемах, і Одіссей зробили те, що мусить зробити кожен чоловік, аби знайти власну сутність: відокремилися від Пенелопи, самостійно вирушивши у великий світ, сповнений викликів і небезпек. Архетипова мати має як світлу, так і темну сторону – недарма залицяльники погрожували Телемаху та вважали його “маминим синочком”. Опіка Пенелопи може спочатку здаватися вірністю Одіссею, але згодом ми бачимо, що її поведінка свідчить радше про прагнення контролювати ситуацію – і власного сина.
Антіной: Тінь героя та архетип Трикстера
Про архетип Антіноя не можу нічого написати… Не тому, що моїх знань з психології для цього недостатньо, а тому, що на цю роль варто було б підібрати менш привабливого актора, ніж Роберт Паттінсон, аби я могла уважніше аналізувати кінострічку.
Але якщо відкинути жарти, то і в нього, і в Одіссея простежується архетип Трикстера (персонажа, що вправно обходить правила та діє за допомогою хитрощів). Обидва ці герої готові порушити встановлені правила гри, вдатися до обману та лукавства заради досягнення власної мети. Одіссей не раз діяв так, нібито будучи протагоністом, але, як свідчать його докори сумління, він не поспішає додавати до своїх чеснот винахід із троянським конем. Він неодноразово називався чужим ім’ям, лукавив про свої наміри як перед Цирцеєю, так і перед командою, і перед власним сином. Такий вже сценарій Трикстера. Можу припустити, що кожен хоча б раз у житті мав побачення з людиною цього архетипу.
Афіна: Голос внутрішньої мудрості
Єдиний у фільмі чистий архетип – це Афіна, або Провідниця. Вона – внутрішня мудрість, яка з’являється у слушний момент, щоб вказати шлях з глухого кута. Юнг би назвав це проєкцією Аніми – тієї жіночої частини психіки, яку герой ще не навчився чути в собі, тому вона змушена з’явитися йому ззовні – у вигляді богині. І в кожного чоловіка є ця частина, так само як у кожної жінки є Анімус – внутрішній наставник.
Чому міфи залишаються актуальними
Окрім “Одіссеї”, маємо ще один яскравий приклад того, як наші сучасники, окрім Крістофера Нолана, актуалізують історії, колись написані чорнилом на старому пергаменті. Минулого року Netflix переосмислив міф про Орфея та Еврідіку. Ну, як “переосмислив”. Серіал “KAOS” переніс усіх героїв міфу, а саме Зевса, Аїда, Посейдона та інших, у сучасність, де вони можуть відвідувати психотерапевта, носити Louis Vuitton, ходити в паби та на рок-концерти. При цьому суть їхніх персонажів залишається незмінною. Дозволю собі припустити, що людська психіка є набагато стабільнішою, ніж навколишній світ. Обставини не змінюють героїв – вони лише створюють новий фон для їхньої діяльності за архетиповими моделями.
Навіщо нам взагалі знати свої архетипи?
Подивилися фільм, написали про це кілька постів у соцмережах і далі живемо своїм життям. Архетипи – це своєрідні психологічні ярлики, за допомогою яких мозок швидко розпізнає знайомі шаблони поведінки. Саме тому ми іноді вже через п’ять хвилин знайомства можемо подумати: “О, це типовий Нарцис” або “Це ж класичний Трикстер”. Тоді наші очікування можуть краще відповідати реальності. Хіба можна очікувати від Пенелопи такої ж хитрості щодо Одіссея, на яку була здатна Каліпсо? Чи міг би Телемах не вирушити на пошуки батька, а просто сісти за стіл їсти-пити із залицяльниками?
Ми змінили декорації, але не сюжет
Людство вже багато тисячоліть розповідає одну й ту саму історію різними мовами. Спочатку це були міфи. Потім – трагедії, релігія, казки, лицарські романи, Таро, психоаналіз, кіно та серіали. Від Гомера до Netflix та Universal Pictures минули десятки століть. Ми змінили мову, політичні системи, технології та спосіб життя. Але не змінилися історії, які ми продовжуємо розповідати один про одного.
Зевс досі боїться втратити владу, як сотні людей, з якими ми живемо в одному місті.
Орфей досі намагається повернути кохану, як десятки чоловіків, яким сказали “Не роби так, бо стосункам кінець”.
Одіссей досі шукає дорогу додому, як тисячі клієнтів у психотерапевтичних кабінетах, що намагаються знайти себе наново.
Просто сьогодні вони живуть ні на Олімпі, ні в Афінах – вони живуть у серіалах, на сусідній вулиці та в наших власних внутрішніх роздумах. Ми змінили форму, але не суть. То, можливо, ми досі повертаємося до Гомера не тому, що нас цікавить Давня Греція, а тому, що нас досі цікавить стара добра людина.