© Фото, надане інтерв’юйованим
Олег Супруненко
Двадцять років тому на той час ще паперових сторінках ZN.UA з’явилося інтерв’ю з перекладачем японської літератури Ігорем Дубінським, яке мало промовисту назву «Переклад з японської — дороге хобі». На той момент ситуація з перекладами українською книжок з країни, «яка за кількістю видаваних щороку книг входить до п’ятірки провідних держав світу й випускає 6% світового потоку художньої літератури», була жалюгідною.
Чи зазнало щось змін за такі складні десятиліття?
Про різні аспекти перекладу японських художніх творів ми поспілкувалися з паном Дубінським — одним із небагатьох перекладачів літератури, яку він категорично відмовляється вважати екзотичною, перш за все через оцінку 6% внеску у світовий фонд (нині в Японії випускають близько 75 000 найменувань книжок щорік).
— Пане Ігорю, як ви прийшли до такої непростої справи, як художній переклад з японської? Вивчали мову у вищих навчальних закладах чи самостійно? Якою була перша перекладена книжка, чи важко було її опублікувати?
— Я почав вивчати японську на п’ятому курсі КПІ. Мене залишили працювати на кафедрі інженером-дослідником, і тема була відома. Виявилося, що відсотків 20–25 публікацій — японською мовою. Вирішив вивчати «понад план» — це не було вперше, просто перед тим це були позапрограмні розділи математики та фізики.
Японську в Україні у вищих навчальних закладах не викладали, був гурток при бібліотеці, а згодом курси. З 1980 року систематично й багато перекладав з японської, але то був виключно науково-технічний переклад. 1985-го мені порадили звернутися до журналу «Всесвіт», бо перекладачів з японської майже не було. Спочатку я перекладав короткі фантастичні оповідання: редактор виправляв, я доопрацьовував і вдосконалювався. А 1988 року поїхав на міжнародну книжкову виставку-ярмарок і домовився про один із найновіших романів Кендзабуро Ое. Перекладав майже рік, він вийшов у «Всесвіті», і навіть не в журнальному форматі, а без скорочень.
Згодом я сумлінно обійшов усі три видавництва художньої літератури в Києві. Скрізь мені сказали, що без японців набагато простіше, а туди, де мені відмовили, я вдруге не звертався. 1991-го вийшов Юкіо Місіма — але це вже інша історія.
— Що є у вашому списку завершених перекладів на сьогодні? І найголовніше — що з цього було видано?
— У журналі «Всесвіт» друком вийшли оповідання Сіньїті Хосі, роман Кендзабуро Ое «Історія М+Т і лісового дива», повість Юкіо Місіми «Сповідь маски» та його ж драма «Маркіза де Сад». Окремими виданнями побачили світ збірка оповідань Кендзі Міядзави «Ресторан, де виконують побажання» (видавництво «Кальварія») і п’ять книжок у «Астролябії»: романи Дзюньїтіро Танідзакі «Чорне біле», «На любов і смак», «Ламаний хрест» та Ясусі Іноуе «Вітер, ліс, вогонь, гора» й «Щоденник ченця на ім’я Просвітлення Первобутне». Сподіваюся, Танідзакі матиме продовження наступного року. Ще один історичний роман іншого японського автора з’явиться у найближчі місяці.
— Зізнаюся, названих вами авторів я не можу назвати знайомими. Можу припустити, що й багатьом іншим поціновувачам світової літератури вони не скажуть багато. Ймовірно, не надто помилюся, якщо зазначу, що більшість асоціює японську літературу з такими іменами, як Кобо Абе (якого в нас перекладено доволі мало, та це окрема тема), Ясунарі Кавабата, ну й, звісно, куди ж без Харукі Муракамі. А кого б ви порекомендували читачам, аби розширити уявлення про японську літературу?
— За останні два роки в Україні відбулося неймовірне: поки всюдисущого Харукі Муракамі «поставили на паузу», з’явилося чимало нових перекладів японської модерної класики ХХ століття. Не поодинокі «курйози», не перевидання радянської спадщини (Кавабата, Акутаґава), а Дзюньїтіро Танідзакі, Осаму Дадзай, нові твори Сосекі Нацуме та Юкіо Місіми. Їх би я й порадив. Це автори, без яких годі зрозуміти японський модернізм, ба навіть логіку світової літератури минулого століття.
Дивує мовчанка критики та літературних оглядачів, які в інших випадках пильно відстежують дрібніші події. Що, без японців і досі простіше? Як на мене, це культурна короткозорість. Адже японська проза ХХ століття — не екзотика, а повноцінна частина світового модерністського досвіду. Нацуме осмислює кризу суб’єкта не менш радикально, ніж Джойс чи Музіль; Танідзакі веде складний діалог із традицією, тілесністю й модерністю, який чудово читається поруч із Прустом чи Манном; Дадзай формулює екзистенційну безвихідь повоєнної людини так само гостро, як Камю.
Я розумію видавців: вони орієнтуються на знайоме чи популярне в англомовному світі. Але ж критика охоче говорить про деколонізацію, вихід з імперських ієрархій, перегляд канонів, а відтворює ту саму модель: Європа та її американські похідні як центр, решта світу — як вторинна периферія. Японська класика — лакмусовий папірець: її можна не помічати роками й залишатися впевненим, що ти «в курсі світової літератури». Ніхто не зобов’язаний хвалити кожен переклад (надто що вони помітно відрізняються якістю) або радіти кожній книжці, а от зміни кута зору хотілося б.
Почати осмислювати літературу як дійсно всесвітню — означає визнати, що модерн, криза, експеримент і канон притаманні не лише англійській, французькій чи німецькій. Якщо українська культура прагне бути відкритою й несателітною, то, можливо, не варто дозволяти собі вибіркову сліпоту. Навіть — а може, насамперед — тоді, коли йдеться про Японію.
До речі, про начебто екзотичність. Це вже проходили американці 70 років тому. Переклади 1950-х років посприяли формуванню в США образу повоєнної Японії як екзотизованої, естетизованої й до найглибшої суті чужої країни. То була протилежність довоєнному образу войовничої та питомо небезпечної потуги. «Екзотичність», за словами певного дослідника, визначали як «миттєво впізнаваний шарм незнаного… за умови, що екзотичне десь якнайдалі».
Досвід видавців у США та їхніх послідовників у Європі показав, що прихильників екзотики небагато: японська література стала нішевою й залишалася такою десятиліттями. Замкнулося хибне коло — малі наклади не приносять грошей на рекламу, без реклами книжки не продаються. Припускаю, те саме й у нас. Єдине, чим можна зарадити, — вибирати книжки настільки гарні, щоб японське прізвище автора чи антураж були другорядними. Так я обрав Танідзакі — за універсальну цінність, а не за «японськість». Його «Ламаний хрест» і «Ключ» екранізували «близько до тексту», й не заважало, що дію перенесли до Європи. Ймовірно, так Мирон Федоришин, один із небагатьох українських перекладачів з японської (поруч з Іваном Дзюбою), обрав для перекладу Ясунарі Кавабату — не «сповненого японської краси», а гротескного («Сплячі красуні»).
Між «заводним» і «механічним»: світ Ентоні Берджеса, не обмежений апельсином
— А які автори були цікаві для перекладу особисто вам?
— Мені було і є цікаво відкривати. Юкіо Місіми не було — я його «проштовхнув» ще за радянської влади. Японських п’єс у театрі не було — Місіму в моєму перекладі ставили в Києві, Харкові, Львові. Кендзабуро Ое до мене був один оповідання — я переклав роман, що його п’ять років по тому згадав у прес-релізі Нобелівський комітет. Дзюньїтіро Танідзакі (а це один із трьох стовпів канону японської літератури середини ХХ століття в уявленні Заходу; два інші — Кавабата й Місіма) було одне оповідання в університетській хрестоматії — нині ж три книжки вийшли, будуть іще. Історичної белетристики не було — вже два короткі романи вийшли, а третій, на 650 сторінок, готується. Літературної казки до мене не було — я переклав Кендзі Міядзаву.
— Як щодо вже згаданого Кобо Абе, зважаючи на те, що він представлений у нас лише кількома творами, які, ймовірно, не становлять і чверті його творчого доробку?
— Абе належить до канону японської літератури кінця ХХ століття (у західному розумінні; ще два «стовпи» — Кендзабуро Ое (два його ранні романи видані в Україні окремою книжкою) та Сюсаку Ендо, якого українською не перекладали). Дуже шкода, що переклади Абе українською нині мало кому доступні, адже останній масовий тираж був 1988 року. Ще більше шкода, що його твори 1980-х — початку 1990-х так і не видали українською. Як на мене, чимало з того, про що він тоді писав, ми несподівано пережили на власному досвіді протягом останніх десяти років. Це не Кафка з метафізичними чи містичними й принципово незрозумілими причинами абсурду — Абе наочно демонструє, як абсурд влаштований і задокументований, і це моторошно. Це не Орвелл із лиходійською вертикаллю влади — у Абе гніт горизонтальний, кожен грає за правилами й тим самим чинить злочини. Він навчає, що робити, коли тебе вже затягнуло в «систему»: розберешся, де в неї який гвинтик, — дивись, і залишишся при здоровому глузді, замість адаптуватися до божевілля. Можливо, хтось ризикне видати; щоправда, не знаю, хто спромігся б перекласти.
Джозеф Конрад та Одкровення в Серці пітьми
— Яким ви бачите український переклад японської літератури в найближчій перспективі?
— Хотів би завершити на мажорній ноті. 20 років тому я був практично переконаний, що на мені художній переклад з японської в Україні закінчиться. Але ось за останні кілька років по одній-дві книжки видали кількадесят молодих перекладачів художньої прози. Кілька, на мою думку, мають добрі перспективи — за умови, що з ними, як багато років тому зі мною, працюватимуть мудрі редактори. Мені близьке те, що почали вони з легких романів і невибагливих детективів: сам «набивав руку» на відносно нескладному, перш ніж братися до серйозного. Навряд чи я побачу справжній «корпус японської літератури» українською мовою, але тепер хоч сподіваюся, що колись він таки з’явиться.