© Getty Images
Алла Мосієвич
Напередодні Великодня в Україні здавна існувала дуже практична звичка — тотальне прибирання. Не тільки заради «краси». Адже достатньо лише не прибрати — і неодмінно щось поселиться. Не факт, що бажане.
Мили шибки. Вибивали килими. Виставляли на сонце перини. У селах ще й фарбували хати. Вапно розчиняли до молочної консистенції, брали макловицю — і вперед. Стіни ставали світлішими. І разом з тим зникало все, що тихо накопичувалося за зиму.
Побілка — взагалі відверта річ. Вона не запитує, чи готовий ти, чи ні. Вона просто наводить лад. І, ймовірно, саме тому її робили регулярно. Бо де не прибирають — там починається життя у своєму варіанті.
Але якщо подивитися уважніше, стає зрозуміло: зовнішнє прибирання — це лише частина роботи.
Тіло і правда
З тілом усе просто. Не помився — і швидко стає очевидно, що це було невірно.
Дивно: ми не вступаємо з тілом у суперечки. Не говоримо: «Це твоє трактування» або «Розглянемо питання глибше».
Є сморід — і є рішення. Вода. Тіло взагалі не полюбляє складних ідей. У нього своя арифметика: або охайно, або ні. І ніхто не сердиться на істину в цій ситуації. Бо вона очевидна.
Тілу не потрібен дозвіл, щоб щось «завелось». Досить невеликого нехтування — і процеси починаються самі.
З душею все важче. Там також щось збирається — але не смердить відразу. І тому ми можемо вдавати, ніби нічого не трапляється. Довше, ніж слід було б.
Великодній декор
На Великдень ми випікаємо паски. І майже завжди покриваємо їх білою глазур’ю. Такою охайною, світлою, майже ідеальною. Наче маленька побілка, тільки солодка.
Виглядає це дуже переконливо. Ще трохи — і здається, що цього вже достатньо. Бо зверху ясно. І ось що дивно: глазур лягає швидко. Декілька рухів — і вже гарно.
Зсередини так не працює. Тісто не підніметься від того, що його добре прикрасили. І якщо щось пішло не так — глазур цього не полагодить. Вона тільки зробить це менш помітним. І ми про це прекрасно знаємо. Але однаково любимо цей прийом. Трохи підсвітити згори. Трохи замаскувати. Щоб виглядало краще. Бо світло заспокоює.
Але інколи воно працює як нагадування. Не про те, що все вже добре, а про те, що ще є куди ставати світлішим.
Побілка душі
Будинки ми вже майже не білимо. А ось дерева — досі так. Навесні люди виходять із відрами та пензлями і проходяться по стовбурах білим. Не для краси. Хоча виглядає це теж симпатично. Причина давня і дуже практична: щоб шкідники не отримали переваги ще на початку. Щоб не під’їдали зсередини те, що має рости.
І тут ми діємо без зайвих роздумів. Не сперечаємось із комахами. Не шукаємо компромісу інтересів. Просто білимо.
Зі стовбурами все просто. А з життям — чомусь тягне на досліди.
Від біології до метафізики
Ми — люди сучасні. Нам важливо, щоб усе було доведено — із цифрами, з висновками, бажано в PDF. І це нормально. Але є нюанс: процеси, які псують життя, не чекають, поки ми їх остаточно сформулюємо. Вони просто починаються — тихенько й без дозволу. І поки ми уточнюємо формулювання, вони вже працюють. Тому інколи досить не мікроскопа, а чесного відчуття: щось тут не так.
Із деревами ж ми не сперечаємось. Беремо й білимо. Бо розуміємо: краще раніше, ніж потім із сокирою.
Із деревом життя — та сама історія. Просто тут ми чомусь вдаємо, що без рішення комісії нічого не коїться.
Хоча коїться.
Не тільки наукою
Поки ми розбираємося, що до чого, темрява час не марнує.
Є ще один спосіб навести порядок — не прибрати, а окреслити кордон.
Малевич це зробив дуже просто. Без пояснень. Він не «прибрав» темряву — він її обвів. Виніс у раму. Наче побілив по краю. І сталося важливе: вона перестала бути безмежною. Залишилось рівно стільки, скільки можливо витримати.
Арт-терапевти назвали б це рефреймінгом: темрява та ж сама, але вже не нескінченна. Вона в рамці. В полі зору. В межах, які витримує психіка.
І цим він зробив головне: відібрав у неї безкінечність. Залишив рівно стільки, скільки поміщається між чотирма «стінами».
І це, якщо відверто, більше схоже на мистецтво вчасно ставити кордон.
Як побілка. Не для краси. Щоб далі не лізло.
Людина і грядка
Науковці кажуть, що людський мозок — це космос. Але з космосом важко. Його гарно уявляти, але якось незручно обробляти щодня.
З грядкою простіше. Тут усе чесно: якщо нічого не садити — виросте будь-що. І зазвичай не те, що планували.
Бур’ян не потребує спонукання. Він вже в процесі.
І що дивно: ми не стоїмо над грядкою й не обговорюємо з нею «глибини наміру». Ми або сіємо — або потім дивимося, що виросло. І дуже дивуємося, чому це не капуста броколі.
Солодкість конфлікту
Є ще один спосіб нічого не прибирати — просто додавати зверху.
Штурхнути. Вколоти. Підпалити розмову — і відійти подивитися, що буде. І, якщо відверто, в цьому є щось привабливе. Це швидка енергія. Наче кинув сірник — і дивишся, як загоряється. Це гарно маскує безлад. Проблема в тому, що ця енергія недовговічна. І після неї залишається не тепло, а попіл, що, як і будь-який бруд, має властивість збиратися.
Скільки цього попелу ми готові називати нормою? І чи це єдина енергія, яку ми вміємо запускати систематично?
Генеральне прибирання
Поки наші оборонці та генерали виборюють для нас простір волі на фронті, в тилу теж є справа.
Оце саме тотальне прибирання, яке чомусь завжди відкладаємо «на потім». А потім раптом — Великдень вже близько.
І тут виявляється проста річ: якщо не прибрати — само якось не прибирається. Ні в домі. Ні в голові. Ні в необережних словах, які розкидаємо навкруги, наче шкарпетки по кімнаті.
І що дивно: навести порядок в чужій кімнаті завжди хочеться більше. Там усе видно відразу. У своїй якось важче. Очі звикають.
Але без цього тил довго не вистоїть. Не тому, що хтось «поганий». Просто будь-який безлад має неприємну особливість: він сам себе не прибирає.
Тому, здається, зараз у нас подвійна справа. На фронті тримають волю. У тилу варто хоча б не захаращувати того, що тримають.