Софія Яблонська © Sofia Yablonska Foundation / facebook
Богдан Грушецький
Автомобільні переслідування, збройні сутички, розливи рік, уникнення гнівливого натовпу, мандрівки крізь джунглі, де все рясніє небезпечними та отруйними істотами… Схоже на фабулу нової частини бондіани чи «Індіани Джонса»! Проте це не вигаданий сюжет, а реальні епізоди з життя дивовижної особистості, яка століття тому об’їздила майже всі материки, — Софії Яблонської. Української дослідниці світу, кіноматографістки та романістки, котра випередила свою епоху. Якби вона жила в наш час, її, імовірно, величали б тревел-блогеркою з багатотисячною аудиторією. Однак Яблонська з’явилася на світ 1907 року — і все одно здобула своїх «прихильників»…
Ймовірно, Антону Птушкіну та Дмитру Комарову і не снилися ті випадки, які траплялися з їх старшою колегою! Адже в 1930-х роках світ був зовсім іншим, ніж нині, — менш інтегрованим, спільноти були більш закриті у своїй «шкаралупі», зосереджені на власній культурі. Але невситима Софія розкривала цей світ українцям, робила його доступнішим і зрозумілішим.
Донька галицького священнослужителя, вона перевернула уявлення не лише про традиційну долю «підопашної», а й про те, яким може бути буття жінки. З молодості її вабило все неординарне — вона випробовувала себе як артистка, мисткиня фотографії, модель для малювання, завідувала кінозалами та готелями, створювала проєкти будинків. Проте вічну славу їй принесли подорожі, зафіксовані та видані у формі романів-тревелогів. В чому ж полягав її ключ до успіху?
«Україна потребує не лише перемоги на полі бою, а й звитяги світла в серцях людей», — філософ, письменник, військовий капелан Андрій Зелінський
Звісно, перш за все це її вдача — відкрита до людей, вона легко знаходила спільну мову з ними та вміла налаштувати навіть підозрілих іноземців на прихильне ставлення. Без проблем могла почати розмову з марокканськими жінками, подарувавши їм бусинки та паперові квіти. Наполегливо чекала на повернення в’єтнамських селян з полів, щоб усмішкою та добрим словом умовити їх сфотографуватися. Це при тому, що камера, як вважали певні народи, «забирає» душу людини. Часом гуркіт камери викликав переляк серед аборигенів, але відвертість і доброзичливість Софії відкривали перед нею навіть ті місця, куди не часто навідувалися європейці. Яблонська подорожувала без провідників, на кораблях середнього класу чи вітрильниках, і наважувалася заходити туди, куди не завжди наважувалися й чоловіки. Вона була безстрашною — одного разу під час повені в одній з азійських країн не стала тікати, а сіла в невеличкий човен, щоб фільмувати наслідки лиха.
Sofia Yablonska Foundation / facebook
У Яблонської був дивовижний хист знаходити пригоди в екзотичних місцях, а потім захопливо їх описувати. Вже під час своєї першої поїздки до Марокко вона відвідала пустелю і гарем. У Китаї бачила на власні очі екзекуції, мало не купила дитину та навіть експериментувала з опіумом. Фотографувала жінок з Балі топлес, чим кидала виклик тогочасній моралі та європоцентризму. У далекій Полінезії відвідала володарку острова Таїті, від якої отримала ім’я «Теура» — «червоний птах», вочевидь, за свою яскраву натуру. Чи була тут частка художнього вимислу, можливо, але навіть строгі наукові дослідження вже не в змозі зруйнувати переказ, який про себе створила авторка.
Софія Яблонська на ТаїтіSofia Yablonska Foundation / facebook
А ще Яблонська чітко ідентифікувала свою українську приналежність і цільову аудиторію — а саме її земляків. Хоча всі обставини начебто були проти: батько-москвофіл, сім років юності в російській провінції, а потім усе життя в мандрах. «Чи знаєте ви, що я ніколи не вивчала українську мову?» — напише вона в одному з творів. Однак тяжітиме до України навіть із найбільш віддалених куточків світу.
Хоча більша частина України на той час була під радянською окупацією та переживала трагічні часи Голодомору і жахливого терору, на заході країни ще процвітав потужний осередок вільного українського слова. Тож саме у львівських газетах почали з’являтися її перші короткі листи-нотатки про подорожі. Вони були наповнені надзвичайною щирістю в поєднанні з тонким гумором. Неначе твоя найближча приятелька ділилася з тобою найпотаємнішими враженнями у листівці з далекої подорожі. Для українців і українок ці праці стали чи не першим віконцем у найбільш віддалені куточки світу — таким собі Discovery міжвоєнної епохи.
У Києві відкрилася фотовиставка Влади та Костянтина Ліберових “Останній рік”
І публіка віддячувала своїй «інфлюенсерці», адже на своїх творчих зустрічах під час відвідин Галичини у перервах між подорожами вона збирала натовпи прихильників.
Нотатки Софії Яблонської у популярному українському журналі «Жіноча доля» демонстрували, що доля ця зовсім не зводиться до рутини господарських справ, а може бути надзвичайно захопливою. Не дивно, що консервативні кола галицької еліти висловлювали невдоволення, що жінка, ще й без «належного супроводу», тиняється по світу, як якась бездомна. Яблонська, з одного боку, продовжила ідеї старшого покоління українських феміністок, які обстоювали право на освіту, вільний вибір професії та супутника життя. Але з іншого — Софія пішла своїм шляхом, втілюючи в життя власні прагнення, а не очікування з боку соціуму. Тому й не боялася критики. І, можливо, саме тому вона така близька сучасному поколінню, для якого власна самореалізація важливіша за будь-які заклики.
І, безперечно, поруч із Софією завжди були люди, готові її підтримати, навіть тоді, коли про молоду письменницю-початківицю ніхто й не чув. Видавчиня Олена Кисілевська почала публікувати мандрівні записи Софії у своєму часописі. Літературний критик Михайло Рудницький взяв на себе сміливість відредагувати збірку цих нарисів, та ще й вигадав незвичну назву — «Чар Марока». Художник-модерніст Роман Турин — друг романістки — намалював обкладинку першого видання, що дуже швидко стало популярним. Отже, Софія мала надзвичайний талант об’єднувати навколо себе найкращих і найвідданіших.
Не уникали колеги та шанувальники і частки критики. Найбільш болюче звучали слова письменниці Ірини Вільде, коли стало відомо, що Яблонська хоче на деякий час відійти від подорожей, щоб облаштувати новий дім і створити затишок для сім’ї. «Шкода Вас, Софіє, щоб Ви власноручно готували чоловікові обід, вишивали, садили квіти. Маєте для цього достатньо китайців», — категорично заявила Вільде.
А, втім, Друга світова війна розірвала ті міцні зв’язки, що були в Яблонської з Батьківщиною. Контакти між Азією, де з родиною перебувала Софія, та Європою вкрай ускладнилися. Львів переходив з рук в руки і врешті-решт опинився під радянською окупацією. Національно свідома й одночасно космополітична Яблонська не вписувалася в радянські ідеологічні рамки, і її ім’я надовго зникло з українського літературного процесу.
Навіть після отримання Україною незалежності її творчий доробок не відразу повернувся додому — перевагу тоді віддавали «ґрунтовним», драматичним авторам. Хоча «несерйозні» твори Яблонської не поступалися у своєму патріотизмі й епічності в поєднанні з надзвичайною людяністю та щирістю.
Книга письменниці Амеліної потрапила до рейтингу ВВС
Сама ж Яблонська після війни емігрувала до Франції, адже її улюблені Китай і В’єтнам теж «почервоніли» від комуністичних режимів. Але й тут, у мирній Європі, її невгамовна вдача не давала спокою — вона написала кілька нових робіт і професійно зайнялася оформленням будинків.
Навіть смерть застала її в дорозі: у лютому 1971 року 63-річна мандрівниця й романістка загинула за кермом власного автомобіля, коли везла новий рукопис до видавництва. Її творчу спадщину зберегли нащадки. Син Жак-Мірко Уден став сенатором Франції. Онука Наталі Уден нині очолює Фонд Софії Яблонської, який вивчає та популяризує спадок літераторки.
На жаль, ви не побачите документальних або художніх фільмів про Софію Яблонську, хоча така багата біографія варта того. Проте в інтернеті та книгарнях можна знайти її праці — «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії», а також фото, зроблені в різних куточках світу. І словом, і світлинами вона зберегла для нас світ сторічної давнини, який вже зник. А сама стала зразком того, що мрії здійснюються всупереч обставинам, варто лише мати палке бажання та невичерпну силу волі.