© Кадр із серіалу «Чудовиська: Історія Лайла й Еріка Менендесів»
Петро Катеринич
Джеффрі Дамер просвердлює дірку в черепі ще живої людини, прагнучи перетворити її на покірну маріонетку. Брати Менендес незворушно розстрілюють батьків у вітальні розкішного палацу, а потім купують годинники вартістю тисячі доларів і відпочивають у басейні.
Кадр із серіалу «Чудовисько: Історія Джеффрі Дамера»
Ед Ґін зшиває костюм із людської шкіри, аби хоч на мить знову відчути присутність померлої матері. Завдяки індустрії розваг ці втілення реальних осіб стали протагоністами нашого вечірнього відпочинку.
Кадр із серіалу «Чудовисько: Історія Еда Ґіна»
Від документальної трагедії ми легко переходимо до вигадки, де зло отримує ще більш переконливе обґрунтування. Ось Оз Коббл, знаний як Пінгвін, стоїть під поіржавілим мостом у серці Ґотем-Сіті. Він щойно скоїв чергову підлість, однак ми сприймаємо його як людину, яка надто довго терпіла зневагу й врешті-решт вирішила спалити цей світ, аби просто зігрітися.
Як глядачі ми розшукуємо в цих діях обґрунтування, травму, пояснення. Ми прагнемо, щоб персонаж вистояв. Це дивне, майже мазохістське захоплення покидьком – ключовий культурний знак середини 2020-х. Шляхетні герої без вагань і сумнівів нині сприймаються як фальш, а чеснота — як розкіш, яку ми не можемо собі дозволити.
ZN.UA розповідає про те, як сфера розваг здійснила значний поворот до темряви.
Зразковий герой — це бездоганний продукт епохи класичного Голлівуду. Ми вступили в еру, коли харизма соціопата сприймається ліпше, ніж самопожертва праведника. Якщо на зорі 2000-х глядачі захоплювалися Тоні Сопрано («Клан Сопрано») або Волтером Вайтом («У всі тяжкі»), бо вони були «багатогранними» чоловіками, які балансували між родиною та криміналом, то теперішні ідоли — Оз Коббл з «Пінгвіна», Гарпер Стерн з «Індустрії» або родина Роїв зі «Спадкоємців».
Кадр із серіалу «Пінгвін»
Науковці провели аналіз популярних телесеріалів і попросили глядачів оцінити основних персонажів. Респонденти вибирали дізнаватися більше про вчинки та досвід людей, які порушують загальноприйняті моральні принципи — обманюють, маніпулюють, вбивають, крадуть, переступають через інших заради власної вигоди, — як реальних, так і вигаданих. Попри це, учасники самі визнавали: це вимагає більших зусиль, порівняно з позитивними героями.
Аналіз засвідчує, що сплески зацікавлення до неоднозначних антигероїв є прямою відповіддю на почуття системної несправедливості та зневіри, притаманної для часів значних фінансових чи соціальних потрясінь. Психологічна основа такої симпатії, за даними Американської психологічної асоціації, нерідко ґрунтується на принципі подібності: глядачі з вищими показниками макіавеллізму та психопатії схильні сильніше ідентифікувати себе з деструктивними персонажами, сприймаючи їхню логіку як відображення власного погляду на світ.
Кадр із серіалу «Індустрія»
Чому глядачі полюбили харизматичних маніпуляторів? Відповідь міститься на перетині нейробіології та глибинної психології. Карл Юнг твердив, що кожна людина має Тінь — сукупність витіснених прагнень. Антигерой на екрані стає законним каналом для вивільнення. Дослідження, оприлюднене у Psychological Science, стверджує, що ми симпатизуємо вигаданим злочинцям тоді, коли вони мають спільні з нами риси, але водночас вільні від суспільних обмежень.
Кадр із серіалу «Пінгвін»
Анатомія темної тріади
Антропологи говорять про феномен темної тріади, де нарцисизм, макіавеллізм і психопатія стають ознаками сильного лідера у часи хаосу. Згадаймо хоча б Патріота (Homelander) із «Хлопаків» — цей нестійкий нарцис із комплексом бога ідеально ілюструє, як абсолютна сила й обіцянка захисту змушують натовп узаконювати будь-яку жорстокість. Еволюційно безжальність ватажка гарантувала виживання племені. Сьогодні, у світі перманентної кризи, цей механізм знову активується.
Наші дзеркальні нейрони змушують нас співчувати болю персонажа, а сценаристи це вправно використовують. Вони дають антигерою травму, як-от кульгавість Оза Коббла («Пінгвін»), розлучення батьків і депресія матері (Джеффрі Дамер), релігійний фанатизм (Ед Ґін), або ж дитячі приниження Кендалла Роя («Спадкоємці»).
Кадр із серіалу «Спадкоємці»
За інформацією лабораторії нейроекономіки Пола Зака, коли ми бачимо страждання персонажа, мозок виділяє окситоцин — гормон довіри. Це створює моральну анестезію, блокуючи критичне оцінювання дій героя. Ми починаємо виправдовувати вбивство чи зраду, тому що йому теж було боляче.
Визнаний американо-канадський психолог українського походження Альберт Бандура описав цей феномен ще 1999 року. Серед найефективніших стратегій гуманізації — використання родинних відносин для виправдання вчинків. Ми пробачаємо Озу розчленований труп у багажнику, бо хвилиною раніше він ніжно поправляв ковдру старенькій матері.
На Netflix серіал про серійного вбивцю Джеффрі Дамера зібрав понад мільярд годин перегляду за 60 днів — лише третій проєкт платформи, який перетнув цю позначку, після «Гри в кальмара» і четвертого сезону «Дивних див». Цей феномен має назву гібристофілія — підсвідомий потяг до тих, хто вчинив жахливі злочини. Коли вбивцю грає актор із зовнішністю моделі, спрацьовує ефект ореолу, і ми приписуємо йому позитивні риси. Зло стає фотогенічним, а жертви зникають із поля зору. Спостереження за діями персонажів є і способом втечі від ще складнішої реальності.
Дослідження українських і австрійських психологів встановило: 40% українців виявляють знижений рівень психологічної стійкості зі схильністю до ескапізму — віддалення від реальності. Куди спрямований вектор, показують дані соціологів: у жовтні 2024 року Gradus Research зафіксував, що художні фільми та серіали стали основною категорією контенту для 79% українців, витіснивши новини.
Психологічна виснаженість породжує потребу в ескапізмі, медіапростір пропонує для нього готовий канал — дедалі темніший і складніший морально. Серіал про злочинця стає симптомом колективного виснаження. Вітчизняне виробництво вже реагує на цей запит — «Тиха Нава» позиціонується як перший український серіал у жанрі трукрайм, хоча і використовує вигадані імена, що формально виводить його за межі класичного — документального — відтворення подій цього жанру.
Це небезпечний перехід від «романтичного козацтва» до «прагматичного цинізму»: якщо раніше наш культурний код тримався на ідеалістичному самопожертвуванні, то тепер ми дедалі більше схиляємося до логіки антигероїв — світ несправедливий, тому я буду ефективно жорстоким.
Класична подорож героя, описана Джозефом Кемпбеллом, яка передбачала етапи «поклик — переродження — повернення з благом для суспільства», остаточно зруйнувалася. Сучасний антигерой змінюється лише для того, щоб позбутися залишків совісті й відростити луску, необхідну для виживання.
Кадр із серіалу «Пінгвін»
Хижаки у хмарочосах
Територія покидьків не обмежується закривавленими підвалами. У світі лондонського Сіті («Індустрія») чи медіаімперії Роїв («Спадкоємці») емпатія є скоріше ринковою вадою.
Дослідження психолога Кевіна Даттона, автора книги «Мудрість психопатів. Уроки життя від святих, шпигунів і серійних убивць», свідчать, що серед топменеджерів відсоток людей із рисами «темної тріади» (нарцисизм, макіавеллізм, психопатія) у декілька разів вищий, ніж у середньому в популяції. Психопати переважно обирають кар’єру в структурованих ієрархіях (бізнес, держслужба), де можливо отримати владу та контроль, або у сферах, які вимагають емоційної відстороненості та готовності до ризику (хірургія, поліція). Натомість вони уникають професій, де основою є емпатія, чуйність і безпосередня допомога людям.
Чому ми вболіваємо за тих, хто знищує одне одного заради премій? По-перше, через «радикальну відвертість». Антигерої «Індустрії» показують нам світ без прикрас, де людина людині — ресурс, а успіх вимірюється здатністю зрадити першим. По-друге, це антропологія гладіаторських поєдинків. Ми дивимося на Роїв не тому, що хочемо бути ними, а тому, що вони є жертвами системи, яку самі ж і очолюють. Це трагедія привілеїв. Антропологи зазначають, що спостереження за муками вищих за статусом спричиняє в аудиторії складну суміш зі зловтіхи й емпатії.
Кадр із серіалу «Спадкоємці»
Чому добро стало нецікавим?
Відродження інтересу до радикального зла з’явилося там, де витончений цинізм офісів поступається місцем фізіології вбивства. Антологія Раяна Мерфі «Чудовиська» для стримінгової платформи Netflix є масштабною деконструкцією резонансних кримінальних справ США, яка зосереджена на патопсихології найвідоміших убивць ХХ століття.
Перший сезон проєкту детально відтворює злочини Джеффрі Дамера в Мілвокі, який у період із 1978 до 1991 року вбив 17 осіб, практикуючи канібалізм і знущання над живими жертвами.
Другий етап антології присвячений справі Лайла й Еріка Менендесів, які 1989 року в Беверлі-Гіллз впритул розстріляли батьків із двох дробовиків 12 калібру. Це спричинило тривалу суспільну дискусію щодо реального мотиву — жадоби спадку в 14,5 млн доларів чи превентивної помсти за систематичне насильство (зі слів самих братів).
Остання частина трилогії фокусується на постаті Еда Ґіна, чия діяльність у 1950-х роках включала не лише вбивства, а й ексгумацію тіл для виготовлення предметів інтер’єру з людської шкіри, що згодом стало фундаментом для образів у світовому горорі.
Споживання такого контенту спричиняє розвиток «синдрому зловісного світу», за якого глядачі схильні переоцінювати реальну небезпеку, попри об’єктивне зниження рівня злочинності. Згідно з опитуваннями, понад 60% аудиторії переконані, що криміногенна ситуація погіршується, і це співвідноситься з ефектом телевізійної жорсткості. Нейрофізіологічний вплив серіалу зумовлений інтенсивною активацією симпатичної нервової системи, оскільки мозок запускає реакцію «бий або тікай» навіть під час перегляду вигадки.
Кадр із серіалу «Пінгвін»
Дослідження в журналі Dreaming підтверджують, що споживання насильницького або тривожного контенту перед сном у 13 разів збільшує ймовірність виникнення нічних кошмарів, пов’язаних із побаченим. Водночас вчені з’ясували, що шанувальники горорів виявилися психологічно стійкішими в період пандемії, бо вигаданий жах тренує навички саморегуляції.
Подібний механізм виявили в дослідженні British Journal of Psychology (2025): глядачі жанру трукрайм мають вищі показники емоційної витривалості, що співвідноситься зі здатністю зберігати спокій і функціональність під час реальних загроз. Цікаво, що ядро аудиторії таких серіалів на 80% складається з жінок.
Ми обираємо антигероїв, тому що в їхній покаліченій логіці вбачаємо єдину доступну сьогодні форму щирості. Але варто пам’ятати: коли ми занадто довго вдивляємося в Тінь, головне — не згаяти момент, коли вона почне вдивлятися в нас.