Актор Роберт де Ніро з режисером Мартіном Скорсезе на знімальному майданчику фільму «Таксист», приблизно 1976 рік © Getty Images
Софія Росовецька
Пів століття тому стрічка Мартіна Скорсезе «Таксист» стала подією на Каннському кінофестивалі. А Тревіс Бікл у неперевершеній ролі Роберта де Ніро — першим антигероєм без романтичного флеру, який по-справжньому лякає глядача.
Першим і, можливо, єдиним. Попри велику кількість екранних «поганих хлопців», Тревіс Бікл залишається в кіно незрівнянним антигероєм. Спробуймо розібратися, чому сьогодні такий персонаж неможливий.
Ляпас Старому Голлівуду
1976 року «Таксист» отримав «Золоту пальмову гілку» — найвищу нагороду фестивалю. Це було надзвичайно спірне рішення. Коли голова журі — видатний драматург Теннессі Вільямс — оголосив «Таксиста» переможцем зі сцени в Каннах, у залі пролунав несхвальний гул та свист.
Стрічка обійшла дуже сильних конкурентів. Наприклад, глибока екзистенційна драма іспанця Карлоса Саури «Вигодуй ворона» здобула лише Гран-прі. А два беззаперечні шедеври залишилися зовсім без нагород: сюрреалістичний трилер Романа Поланського «Мешканець» і «Мосьє Кляйн» Джозефа Лоузі, що досліджує тему двійників та ідентичності під час окупації й Голокосту.
Цікаво, що Теннессі Вільямс буквально ненавидів фільм Скорсезе та всіляко опирався його тріумфу. Глибокий психолог, який у своїх п’єсах ретельно досліджував найтонші розлади людської душі, був приголомшений рівнем жорстокості в «Таксисті» й наляканий моральним посилом картини. Драматург навіть порівняв перегляд «Таксиста» з кривавою розвагою гладіаторів у римському Великому цирку. Цікаво, що би сказав старий щодо «Скажених псів», якби дожив до тріумфу Квентіна Тарантіно?
Мартін Скорсезе озвучить персонажа у фільмі “Мандалорець і Ґроґу”: вийшов новий трейлер
Двома головними прихильниками фільму Скорсезе стали знаменитий греко-французький режисер Коста-Гаврас і британська акторка та модель Шарлотта Ремплінг.
Майстер політичного кіно Коста-Гаврас, автор низки класичних фільмів про диктатури й терор, добре розумів природу політичного насильства. Він побачив у «Таксисті» не безглузду різанину, а дослідження того, як суспільство ігнорує зламану людину, поки та не візьметься за пістолет.
А Шарлотта Ремплінг завжди тяжіла до складного, провокаційного та безстрашного кіно: лише за кілька років до цього вона знялась у скандальному «Нічному портьє» Ліліани Кавані. Поміж іншого, акторка особливо оцінила феноменальну роботу Роберта де Ніро.
Звісно, був і політичний аспект. Окрім чеснот роботи Скорсезе, де Ніро та оператора Майкла Чапмена, Канни нагородили Новий Голлівуд, який поставив точний діагноз сучасній Америці. Нагадаємо, що героєм фільму став травмований ветеран В’єтнаму, звідки лише рік тому вивели війська США. «Таксист» показав, що американське суспільство саме породжує своїх монстрів, а потім підносить їх як героїв, тож «Золота пальмова гілка» стала своєрідним ляпасом класичному Голлівуду.
До речі, щодо Тарантіно. У книзі «Кіноспекуляції» він доводить, що Тревіс Бікл не воював у В’єтнамі, а лише вдає з себе ветерана. Військове братерство стирало суперечності між чорними та білими американцями, а герой де Ніро, поміж інших численних вад, — расист.
Бути Тревісом Біклом
До 1976 року кіно вчило глядачів співчувати «поганим хлопцям»: десятиліттями міський антигерой був романтичною фігурою. «Таксист» став чи не першим фільмом, який настільки безкомпромісно занурив глядача у свідомість соціопата, що змусив по-справжньому боятися антигероя.
“Це найкращий фільм Спілберга за 20 років”: перші реакції на “День істини”
Тревіс Бікл став першим протагоністом, позбавленим будь-якої привабливості. Він просто жалюгідний: ніяково почувається з жінками, страждає на ПТСР і глибоку соціальну ізоляцію. Його самотність — це не стильний вибір одинака, а клінічна патологія. Щоденникові записи Бікла в закадровому озвученні сповнені порожніх банальностей, що лише підкреслює його інтелектуальну та емоційну порожнечу.
Навіть кривавий хрестовий похід заради порятунку малолітньої повії — це не акт альтруїзму. Це відчайдушна спроба соціопата знайти хоч якесь виправдання своїй жадобі насильства та самоствердитись у світі, який його не помічає.
Getty Images
Стрічка Скорсезе досліджує токсичну маскулінність, що прикривається героїзмом. Найгіркіша іронія фіналу полягає в тому, що суспільство, яке прагне простих рішень, охоче сприймає за подвиг криваву різанину, влаштовану соціопатом.
Такий антигерой був можливий лише в певний період і в належному місці. Пів століття потому вже не можна ігнорувати той факт, що образ травмованої людини з натовпу, яка вирішує по-своєму змінити світ із револьвером у руках, дав потужний імпульс цілій галереї антигероїв у реальному житті. Тревіс Бікл — прародитель епідемії стрілянини, що породив таких монстрів, як Андерс Брейвік.
Є й суто практичні причини того, що сьогодні такий антигерой на екрані неможливий. Це за часів Нового Голлівуду вміння вивести глядача із зони комфорту було показником успіху для режисера. А сучасний Голлівуд — це насамперед гігантська корпоративна машина з управління ризиками.
Справжній, безкомпромісний антигерой — колосальна загроза для бізнес-моделі. Про такого персонажа, як Тревіс Бікл, неможливо зняти три сиквели, спін-офф і серіал для стрімінгу: божевілля та екзистенційна порожнеча погано масштабуються. Про сувенірну продукцію одразу можна забути.
На каннському кінофестивалі вручили Palm Dog Award: нагородили собаку Yuri
До того ж пересічний глядач прагне емпатії, але в герої Роберта де Ніро немає нічого, із чим він хотів би себе асоціювати. Ніхто при здоровому глузді не хоче бути Тревісом Біклом!
Коли кіно було великим
Тому можна сказати, що Тревіс Бікл став досконалим антигероєм, єдиним і неповторним в одній особі. Його «наступників» на кіноекрані можна перелічити на пальцях однієї руки. І з великим відривом тут лідирує Лу Блум із фільму «Стерв’ятник» (або «Нічний репортер», 2014) режисера Дена Гілроя.
Мабуть, це найдосконаліший і наймоторошніший антигерой у кіно XXI століття та найкраща роль Джейка Джилленгола: від його присутності в кадрі стає фізично незручно. Та якщо нью-йоркський таксист — це монстр, породжений повоєнною травмою та міським занепадом 1970-х років, то лос-анджелеський стрінгер (репортер, який працює в гарячих точках або зонах стихійного лиха і продає матеріали інформаційним агентствам) — продукт епохи пізнього капіталізму та цілодобових новин. Людина, готова буквально на все заради ефектного новинного сюжету.
Джейк Джилленгол ідеально втілив людину, яка взагалі не відчуває емпатії, а внутрішню порожнечу заповнює мотиваційними слоганами з Інтернету та бізнес-тренінгів. Він мислить виключно кліше корпоративної культури, тож сучасна медіасистема буквально створена для таких, як він.
Проте фільм Дена Гілроя — радше виняток. Індустрія більше не здатна випустити на екран складного, моторошного й неоднозначного персонажа без того, щоб негайно виправдати його важкою дитячою травмою чи соціальною несправедливістю. Справжня, невмотивована міська темрява та екзистенційна порожнеча зникли з екранів.
Людина понад усе: “Золотий глобус” дискваліфікуватиме фільми за приховане використання ШІ
До того ж незворотно змінився культурний ландшафт. Якщо «Таксист» увійшов до умовного «золотого фонду» культури, то «Стерв’ятник» (хоч і здобув культовий статус серед синефілів та номінацію на «Оскар» за сценарій) навіть близько не спричинив такого суспільного резонансу.
Getty Images
Усе просто: кіно перестало бути дзеркалом суспільства, як 50 років тому, коли глядачі не просто ототожнювали себе з героями фільмів, а й використовували їх як приклади для наслідування — а самі фільми відповідали на найважливіші питання буття. Від моменту виходу «Стерв’ятника» минуло 12 років, і за цей час кіно остаточно втратило здатність впливати на розуми і якщо не формувати, то хоча б пояснювати навколишню дійсність.
З кінця 1990-х естафету досліджень складних, неоднозначних персонажів перехопило телебачення, ставши безпечною гаванню для антигероїв, чиї характери побудовані на потужній моральній амбівалентності. Йдеться про серіали на кшталт «Клану Сопрано» й «Пуститися берега». А такі шоу, як торішній Pluribus («Одна з багатьох»), порушують перед глядачами непрості філософські й етичні питання. Але це вже, як то кажуть, зовсім інша історія.