Крістіан Мунджіу © Getty Images
Петро Катеринич
79-й Каннський кінофестиваль добіг кінця 23 травня, і рішення журі під проводом південнокорейського режисера Пак Чхан Ука постало ідентичним до загального політичного стану: безкомпромісним і таким, що не має легких відповідей.
«Золоту пальмову гілку» виборов «Фіорд» Крістіана Мунджіу — це вже друга найвища відзнака в доробку румунського кінематографіста за 19 років. Ґран-прі, друга за значущістю нагорода фестивалю, дісталася «Мінотавру» Андрія Звягінцева — росіянина, котрий за дев’ять років в еміграції зняв свій перший фільм, присвятивши його темі російської мобілізації. Жодна українська художня стрічка цього року до змагання не потрапила.
Канни-2026 слід розглядати не за стислим переліком переможців, а в ширшому розрізі: хто був присутній у залі, чиї голоси звучали зі сцени, які проєкти дісталися до набережної Круазет і за чий рахунок.
ZN.UA заглядає за лаштунки фестивалю, який знову засвідчив, що кіно не існує поза політикою.
«Фіорд»: французька «пальма» — румунському митцю за фільм про Норвегію
«Фіорд» — це велика копродукція шести країн на чолі з Румунією та Норвегією. Фабула концентрується на румунській євангелістській родині, яка переїжджає до невеличкого норвезького міста. Після заяви на фізичні покарання дітей родина опиняється в жорсткому конфлікті зі шкільною та опікунською системами.
Ключові ролі виконали Себастьян Стен («Месники», «Учень. Історія Трампа») і норвежка Ренате Рейнсве («Сентиментальна цінність»). Мунджіу будує свій фільм як відсторонене, майже клінічне вивчення прірви між прогресивним і традиційним поглядами на сім’ю, виховання та свободу. Це територія, де емпатія до однієї сторони миттєво затьмарює тебе щодо іншої.
Для режисера це вже друга «Золота пальмова гілка» (першу він отримав 2007-го за драму «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» — фільм про нелегальний аборт у Румунії часів Чаушеску). Його авторський вектор незмінний: Мунджіу аналізує державу, котра брутально втручається в найінтимніший простір людини, і фіксує ціну, яку за це втручання сплачують конкретні люди. Тріумф «Фіорда» розколов критиків: одні вважають стрічку хірургічно вивіреною й точною, інші ж дорікають їй надмірну, ледь не лабораторну холодність.
Румунський режисер Крістіан Мунджіу (в центрі) з головною нагородою Канн за стрічку «Фіорд». Поруч із ним — виконавці ключових ролей у фільмі — норвежка Ренате Рейнсве та Себастьян СтенGetty Images
Цікава деталь криється і за кулісами прокату. Права на фільм американська компанія NEON придбала ще до початку фестивалю. І це вже сьомий рік поспіль, коли вона безпомилково робить ставку на майбутнього володаря головної відзнаки. Сім влучань поспіль на випадковість не списати. NEON постійно купує хіти авторського кіно, перетворюючи перемогу в Каннах на потужний розгін для оскарівської кампанії. Саме такі угоди найкраще демонструють реальні механізми функціонування сучасного ринку фестивального кіно.
Що показували в Каннах: квір, класики та всеосяжна тривога
«Палмарес» (офіційний перелік усіх переможців і нагороджених) — це тільки верхівка фестивалю. Основний конкурс зібрав цього року майже всіх живих класиків авторського кіно. Японець Рюсуке Хамаґучі презентував драму «Раптом», за яку акторські нагороди здобули Віржині Ефірі й Тао Окамото; Педро Альмодовар привіз «Гірке Різдво»; Хірокадзу Корееда — «Баранчика у ящику»; іранець Асґар Фархаді показав «Паралельні історії», а американець Джеймс Ґрей — «Паперового тигра» (про родину, котра потрапляє в тенета російської мафії) зі Скарлетт Йоганссон і Адамом Драйвером.
Тао Окамото та Віржині Ефіра, котрим дісталися акторські нагороди за ролі у драмі японського класика Рюсуке Хамаґуті «Раптом»Getty Images
Справжньою несподіванкою стала квір-мелодрама «Чорна куля» іспанського дуету й пари Хав’єра Кальво та Хав’єра Амбросі. Після майже двадцятихвилинної овації розгорнулася справжня дистриб’юторська війна за стрічку, яка цілком заслужено принесла авторам приз за режисуру — нарівні з «Батьківщиною» поляка Павела Павліковського.
«Батьківщина» — перший за вісім років фільм Павліковського, автора «Іди» та «Холодної війни». Режисер, як завжди, знімає в чорно-білій гамі, а дію переносить у 1949 рік: нобелівський лауреат Томас Манн (Ганс Цішлер) повертається з багаторічної еміграції до розділеної повоєнної Німеччини, і його донька Еріка (Сандра Гюллер, «Анатомія падіння») супроводжує батька в цій мандрівці. Хоч це історія сімдесятирічної давнини, Павліковський явно говорить про сьогодення: фільм застерігає, що повоєнний імунітет до фашизму слабшає, а його уроки забуваються.
Польський режисер Павел Павліковський, автор стрічки «Батьківщина». Його перший за вісім років фільм приніс автору приз за режисуруGetty Images
Крізь це розмаїття імен проглядає наскрізний мотив сезону. Європейське кіно масово рефлексує про велику систему, котра безжально вторгається в особисте життя людини. Це й норвезька опіка у «Фіорді», й російський військкомат у «Мінотаврі», й іранська несвобода у «Фархаді» та документальних «Репетиціях для революції».
Інша виразна лінія — квір-оптика остаточно перемістилася з фестивального маргінесу в його центр, і це засвідчили одразу декілька гучних прем’єр.
«Чорна куля» відштовхується від п’єси, яку Федеріко Ґарсіа Лорка не встиг дописати, — його вбили франкісти 1936 року — і сплітає долі трьох чоловіків-геїв від 1930-х років до 2017-го, розповідаючи про переслідування забороненого кохання впродовж століття іспанської історії; сама назва відсилає до чорної кулі, якою на таємному голосуванні відхиляли небажаних.
Іспанський режисерський дует Хав’єр Кальво і Хав’єр Амбросі. Їхня квір-мелодрама «Чорна куля» зірвала двадцятихвилинні овації та принесла авторам приз за режисуруGetty Images
«Боягуз» Лукаса Донта переносить тему в окопи Першої світової — це історія кохання двох бельгійських солдатів, що принесла акторський приз одразу двом виконавцям — Еммануелю Маччіа та Валентену Кампаню. Додає ваги й окрема нагорода Queer Palm. Показово, що обидва фільми розповідають про почуття, затиснуті великими системами — армією, війною, режимом. Так чи інакше велика інституція проти приватного життя — ось що поєднало найгучніші прем’єри.
Еммануель Маччіа та Валентен Кампань. Історія кохання двох бельгійських солдатів у фільмі Лукаса Донта «Боягуз» принесла акторський приз одразу двом виконавцямGetty Images
Справа «Мінотавра»: ілюзія розриву з імперією
Найбільш дискусійним сюжетом фестивалю стало Ґран-прі для «Мінотавра» Андрія Звягінцева. Це його перша повнометражна робота після «Нелюбові» (2017) і перша, знята за межами Росії: формально фільм є копродукцією Франції, Латвії та Німеччини.
Російський режисер-емігрант Андрій Звягінцев. Його стрічка «Мінотавр», присвячена темі російської мобілізації, здобула Ґран-прі — другу за вагою нагороду фестивалюGetty Images
Сценарій, написаний спільно із Семеном Ляшенком, вільно відштовхуючись від «Невірної дружини» Клода Шаброля 1969 року, зосереджується на бездушному власнику судноплавної компанії. Переживаючи глибоку сімейну кризу, герой водночас змушений скласти для місцевих чиновників перелік працівників, котрі підлягають мобілізації. Війна в «Мінотаврі» є своєрідним лакмусом, що проявляє справжню природу персонажа.
Безсмертя пана Лазареску. Як виникла «румунська нова хвиля» й чому не вийшло в Україні
Той факт, що фільм російського режисера про російське вторгнення здобуває другу за значущістю нагороду одного з найбільших кінофестивалів саме тоді, коли українське кіно залишається поза конкурсом, закономірно викликав обурення. Перша реакція зрозуміла — реверанс у бік Москви. Та правда не вкладається ні в це прочитання, ні в протилежне, заспокійливе.
Захисники рішення наводять три аргументи. По-перше, Звягінцев — не представник держави, а емігрант і її опонент. По-друге, зі сцени церемонії він російською мовою закликав Владіміра Путіна зупинити «м’ясорубку», а на пресконференції публічно висловив сором за дії Росії. По-третє, це непоодинокий випадок: «Двотижневик режисерів» відкривався «Варенням з метеликів» Кантеміра Балагова, який також покинув РФ і працює у французькому продакшені.
Логіка Канн полягає в тому, щоб проводити розподіл не за націями, а між державною машиною та її дезертирами. Аргумент виглядає послідовним — тим важливіше перевірити його на міцність.
Слово «розрив» у цьому контексті варто брати в лапки. Біографія Звягінцева занадто складна для чорно-білої схеми «дисидент проти держави». Культовий «Левіафан» 2014 року він почасти створював коштом російського Міністерства культури — тієї самої машини, яку тепер критикує. Тобто розрив стався порівняно недавно.
Каннська промова теж залишила гіркий присмак: режисер говорив про страждання «з обох боків лінії зіткнення», фактично поставивши знак рівності між агресором і жертвою і прибравши слово «Україна» як суб’єкт. А в самому «Мінотаврі» Україна залишається розмитим тлом — місцем, куди відправляють солдатів, поки глядач знову спостерігає за моральним колапсом росіянина крізь призму імперії.
Фестивальна увага — ресурс обмежений і глибоко політичний. Друга статуетка, обкладинки фахових видань, місце в конкурсі дістаються комусь одному. Захід у дискурсі про війну, свідомо чи несвідомо, знову обрав головним голосом росіянина.
Для українських кінематографістів це конкуренція за ту саму увагу й ті самі шпальти. Звісно, антивоєнне мистецтво емігрантів розхитує режим зсередини, й тотальний бойкот тих, хто з ним порвав, заводить у глухий кут. Та «Мінотавр» не доводить безпечність російської культури; він укотре нагадує, що навіть у найбільш критичному російському кіно Україні відведено роль тла. І жодні правильні слова на сцені цього не скасовують.
Україна в Каннах
Відсутність українських стрічок в основному конкурсі легко сприйняти як поразку — і це буде передчасним висновком. Головне для нас відбувалося поза червоною доріжкою: у робочих павільйонах, копродукційних секціях і журі. Там Канни виявилися для України вдалими.
Найбільш відчутний результат — історична перша нагорода Build Your Dream від компаній BYD і Mediawan (40 тисяч євро) для дебютного повного метра Жанни Озірної «Медовий місяць». Цей камерний і напружений трилер про подружжя, котре опиняється замкненим у квартирі під Києвом у перші дні повномасштабного вторгнення (фільм уперше показали на Венеційському фестивалі 2024 року), отримав майже одностайне схвалення журі під проводом китайця Ченя Кайге. Ця премія стане бюджетною підтримкою для наступного проєкту режисерки.
У межах програми Special Screenings презентували «Весну» Ростислава Кирпиченка — пронизливу копродукцію Литви, України та Франції. Режисер народився в Литві, виріс у Дніпрі й навчався у французькій кіношколі La Fémis. Його дебют, що змагався за приз «Золота камера», розповідає про окуповані українські території і про те, як окупація руйнує саму тканину людяності. Це був єдиний проєкт за участю України в офіційній селекції.
Не менш помітною була присутність українців у журі. Харків’янин Мстислав Чернов, оператор, режисер і лауреат «Оскара» за «20 днів у Маріуполі», очолив журі престижної нагороди за документалістику L’Œil d’or («Золоте око»). Приз дістався іранській стрічці «Репетиції для революції» Пеґах Аханґарані.
Важливо, що під час оголошення переможця артдиректор фестивалю Тьєррі Фремо відкрито заявив, що Україна не програє цю війну, а Путін її не виграє. Це формулювання, якого, наприклад, Берлінале вже давно собі не дозволяє.
Поза екраном український контекст відчувався постійно: працював національний стенд за підтримки Мінкульту та Держкіно, українські продюсери просували проєкти (зокрема документальний «Пересікаючи Окс») на Producers Network і Cannes Docs. Окрема фотовиставка вшанувала пам’ять журналістів, поранених чи загиблих під час висвітлення війни.
На особливу увагу заслуговує Європейський фонд солідарності для українського кіно (ESFUF) — спільний механізм національних кіноагенцій Європи під координацією французького Центру кіно (CNC), що співфінансує українські копродукції. Створений 2023 року як розрахована на рік тимчасова ініціатива, 2024-го фонд перетворився на програму підтримки кіновиробництва, а цьогоріч вийшов на бюджет у 1,5 млн євро; загалом він видав 70 грантів на суму близько 4,3 млн євро. Саме такі інфраструктурні ініціативи згодом і народжують конкурсні стрічки.
Канни, які не прикидалися аполітичними
Канни давно перестали вдавати, що існують лише заради мистецтва. Десятки впливових кінодіячів — серед яких Хав’єр Бардем, Марк Руффало і Кен Лоуч — підписали петицію проти французького медіамагната Венсана Болоре, вбачаючи в його монополії загрозу незалежній журналістиці.
Болоре контролює значну частину французького медіапростору — телеканал новин CNews, радіо Europe 1, газету Journal du Dimanche, низку журналів і книжкових видавництв, — і критики звинувачують його у зсуві цих редакцій до жорсткого правого курсу. У відповідь на петицію Canal+ — головний кінофінансист країни з тієї самої бізнес-імперії — пригрозив розірвати співпрацю з усіма, хто підписав звернення.
Голландські журналісти зняли фільм на окупованих українських територіях у руслі російської пропаганди
Найбільш гучним голосом цього політичного фестивалю став Хав’єр Бардем, який приїхав представляти стрічку The Beloved («Кохана людина») Родріґо Сорогоєна. На пресконференції він відкрито назвав події в Газі геноцидом. Бардем визнав кар’єрні ризики, але наголосив, що потрібно діяти попри страх, щоб бути у згоді з власною совістю. Він також спрогнозував оприлюднення голлівудського «чорного списку» митців.
Окремо актор торкнувся теми, котра безпосередньо стосується України. Відповідаючи на запитання про «токсичну маскулінність» (центральний мотив його ролі), Бардем поставив в один ряд Дональда Трампа, Владіміра Путіна та Беньяміна Нетаньягу як уособлення типажу, котрий живить збройні конфлікти — зокрема й війну в Україні. Також він застеріг щодо концентрації медіа (на прикладі злиття Paramount і Warner Bros.), наголосивши на важливості питання «хто контролює наратив».
Для українського кіно в цьому приховано суворий практичний урок. Західний фестивальний рух сьогодні веде власні бої на багатьох фронтах. Українським митцям доводиться торувати шлях у надзвичайно щільному конкурентному середовищі. Самої лише наявності болючої теми війни вже недостатньо — для перемоги в боротьбі за увагу потрібне бездоганне художнє висловлювання, потрібен фільм.
Що Канни-2026 означають для українського кіно
Які висновки український кіноцех має винести із 79-х Канн? Їх щонайменше три.
Перший: сезон мав чіткий тематичний нерв — протистояння великої системи й окремої людини. Саме цей конфлікт досліджують обидва головні призери. У цьому збігу відчувається глибока тривога сьогоднішньої Європи через межу між державним контролем і особистою свободою.
Другий: Канни підтвердили свою стратегію роботи з російською культурою — відмежування лояльних до влади митців від опонентів режиму. Ми можемо не погоджуватися з цією моделлю, і випадок «Мінотавра» демонструє її вразливість. Проте культурну дипломатію доведеться будувати з урахуванням цих реалій, доводячи свою правоту не лише заявами, а й конкурентними фільмами.
Третій і головний: Україна програла цьогорічний конкурс, але виграла стратегічну присутність. Премія «Медовому місяцю», «Весна» в селекції, робота Чернова в журі, національний стенд і гранти ESFUF доводять, що українське кіно інституційно закріпилося в каннській екосистемі.
Підсумок 79-х Канн для України звучить прозаїчно: місце в залі ми вже маємо. Залишилося найскладніше — те, що ми покажемо на екрані.