© Кадр із фільму «Благодать»
Петро Катеринич
22 грудня 2025 року італійський президент Серджо Маттарелла скріпив підписом розпорядження про помилування 77-річного Франко Чіоні – чоловіка, чий відчайдушний вчинок опинився в епіцентрі загальнонаціональної полеміки про кордони співчуття. Чіоні зупинив муки своєї невиліковно хворої дружини, з якою пройшов п’ять десятиліть життя, обравши для неї “легку кончину”, а для себе – тягар провини. Дивовижно, що за рік до цього Паоло Соррентіно розпочав творити “Благодать” (La grazia), де уявний президент стикається з ідентичним питанням. ZN.UA розповідає про те, як реальність не тільки наздогнала кіно, а й запевнила у віщості режисера.
Виправдання зволікання
“Бюрократія повинна бути неквапливою. В цьому її суть: дати людям час на роздуми”. Дана фраза виринає на перших хвилинах фільму “Благодать” – і миттєво стає етичним тоном всієї кінострічки. Маріано Де Сантіс, уявний італійський президент у виконанні Тоні Сервілло, вимовляє її з такою конституційною м’якістю, що глядач майже не відчуває зухвалості. У світі, де політичні вердикти виносять за миті в Твіттері, а популісти суперничають у швидкості відповідей, Соррентіно висуває екранне виправдання зволікання. Це не слабкість, а позиція.
Кадр із фільму «Благодать»
Протягом останніх п’ятнадцяти років спілка Соррентіно—Сервілло вивчила всі грані італійської влади. У “Дивовижному” (Il Divo) 2008 року актор відтворив Джуліо Андреотті – семиразового прем’єра, чия діяльність переплелася з мафіозними вбивствами та політичними інтригами. У “Сільвіо та інші” (Loro) 2018-го він перетворився на Сільвіо Берлусконі – медіамагната, для якого корупція була схемою заробітку, а політика – продовженням шоу-бізнесу. Між ними – оскароносна “Велика краса” (La grande bellezza) – занепадницький фільм про римського журналіста, який розтринькав життя серед вечірок. Щоразу Сервілло грав чоловіків, які керують системою. Цього разу система управляє ним.
Маріано Де Сантіс – протилежність всіх попередніх героїв Сервілло. Він не продажний, не цинічний, не практичний до жорстокості. Його прізвисько – “Залізобетон” (Cemento armato) – президент, дуже схильний до обережності та роздумів. За пів року до закінчення семирічного терміну він стоїть перед рішеннями, які визначать його спадок. Паралельно прагне дізнатися, хто був коханцем його покійної дружини сорок років тому. Минуле не дає спокою навіть тим, хто має вплив на майбутнє.
Кадр із фільму «Благодать»
Цей сюжет міг би бути основою для телевізійної мелодрами. Але Соррентіно перетворює його на філософський трактат про природу рішень. Режисер, знаний своїм візуальним бароко – згадаймо оргіастичні вечірки “Великої краси” чи неаполітанський гедонізм “Партенопи”, – неочікувано обирає аскетизм. Оператор Дарія Д’Антоніо, яка співпрацювала з ним над трьома останніми фільмами, знімає коридори Квіринальського палацу (офіційна резиденція президентів Італії) так, наче це келії бенедиктинського монастиря. Кольорова гама – приглушена, майже рембрандтівська: теплі тіні, золотисте світло крізь важкі штори, сіре небо над Римом. Кадри навмисно статичні.
Тоні Сервілло, який вісім разів працював із Соррентіно, грає з мінімалістичною точністю, яка разюче відрізняється від його попередніх ролей. Андреотті був маскою – нерухомим обличчям, за яким таїлися десятиліття змов. Берлусконі – карикатурою, гротескним втіленням італійського егоїзму. Джеп Гамбарделла з “Великої краси” – занепадницьким фланером, який змарнував життя між коктейлями. Натомість Де Сантіс – стомлений від власної непохитності. На Венеційському кінофестивалі 2025 року Тоні Сервілло отримав Кубок Вольпі за цю роль.
Соррентіно проти Мелоні: як “Благодать” розлютила консерваторів і завоювала Венецію
Хоча Соррентіно заперечує будь-які прямі паралелі, для обізнаних в італійській політиці реальний прообраз головного героя є очевидним. Мова йде про Серджо Маттареллу – дванадцятого президента Італії, який очолює державу з 2015 року і є рекордсменом за тривалістю перебування при владі в історії республіки. Як і уявний Де Сантіс, він католик, юрист за освітою, вдівець із дочкою-юристом. Маттарелла – сицилієць із Палермо, випускник Римського університету Ла Сапʼєнца. Його брата Пʼєрсанті, який 1980 року займав посаду президента регіонального уряду Сицилії, застрелили на очах у сім’ї. Вбивство замовила мафія “Коза ностра”. Після цієї трагедії Маттарелла покинув академічну кар’єру юриста й пішов у політику. Ця біографічна травма непомітно, але відчутно відгукується у фільмі: Де Сантіс – також людина, яка прийшла до влади через втрату.
В Італії президент республіки – гарант конституції, посередник між гілками влади, символ національної єдності. Його повноваження переважно церемоніальні: приймати іноземних гостей, нагороджувати орденами, підписувати закони. Але в моменти політичних криз – а Італія переживає їх регулярно – саме президент стає арбітром. Він призначає прем’єр-міністра, розпускає парламент, має право накладати вето на законопроєкти. І має право грації (grazia). Це юридичний термін, що означає президентське помилування конкретної особи. Власне звідси назва фільму. Але grazia – це ще й “благодать” у релігійному розумінні. Подвійне значення – не випадковість, а ключ.
Кадр із фільму «Благодать»
Тема евтаназії в Італії – політичне мінне поле. 2022 року Конституційний суд відхилив референдум про легалізацію “смерті за згодою”, визнавши його несумісним із конституційним захистом людського життя. Водночас рішення 2019 року дозволило надавати медичну допомогу в суїциді за суворих умов. Опитування свідчать, що 74% італійців підтримують легалізацію евтаназії, і найактивніше цю ідею поділяє молодь. Але парламент не може прийняти закон: керівна коаліція Джорджі Мелоні, яку підтримують консервативні католицькі кола, блокує будь-які ініціативи.
Консерватори в дредах і ліберали в палацах
Соррентіно додає ще один рівень складності через дві справи про помилування. Крістіано Арпа – улюблений вчитель, який вбив дружину, що хворіла на деменцію і вже не впізнавала його. Іза Рокка – молода жінка, яка зарізала чоловіка-ґвалтівника уві сні після років побоїв. Обидві справи мають реальні аналоги.
Як президент вирішує, кого помилувати? Де пролягає межа між вбивством і позбавленням від страждань? Чи має значення стать жертви та злочинця? Чи є різниця між тим, хто вбиває з любові, і тим, хто вбиває захищаючись? Соррентіно не дає відповідей – він показує процес. Де Сантіс читає матеріали справ, відвідує ув’язнених, сперечається з дочкою Доротеєю (Анна Ферцетті), яка просуває закон про евтаназію. Одна зі сцен – візит Де Сантіса до в’язниці, де він сідає в загальній черзі відвідувачів, серед звичайних людей, які прийшли до своїх родичів. Ніхто не підводиться й не аплодує. Президент – просто ще один громадянин, який очікує.
Кадр із фільму «Благодать»
Соррентіно, автор серіалів “Молодий Папа” та “Новий Папа”, знову звертається до Ватикану – але цього разу підриває очікування радикально. Понтифік у “Благодаті” – темношкірий чоловік із сивим дредами та срібною сережкою, який пересувається садами Ватикану на моторолері. Івуарійсько-італійський актор Руфін До Зеєнуен грає його з таким спокійним авторитетом, що абсурдність образу перетворюється на духовну самоочевидність. “Брехня – для сільських священників”, – каже він. “Бог дає нам питання, а не відповіді”. А потім застерігає Де Сантіса від підписання закону про евтаназію. Цей Папа – консерватор у прогресивній обгортці.
У світі, де політики вирощують образи “модерності” заради електорального капіталу, Соррентіно нагадує: ідентичність – не ідеологія. Образ чорношкірого Папи з дредами – не утопія й не фантастика. Це інверсія очікувань, яка змушує глядача перевірити власні упередження. Чорношкірий Папа не є автоматично лібералом. Залізобетонний президент не є автоматично консерватором.
Окрему увагу варто приділити музичному рішенню. Де Сантіс – літній чоловік, який слухає італійський реп. Конкретно – треки репера Guè (Козімо Фіні), що з’являється у фільмі як камео. У сцені, яка балансує між смішним і зворушливим, президент вчить напам’ять текст пісні та декламує її кірасиру – елітному кавалеристові, що належить до особистої охорони глави держави. Де Сантіс шукає leggerezza – легкості, про яку говорить йому Папа. Він змучився від ваги власних рішень і знаходить полегшення в чужому ритмі.
Кадр із фільму «Благодать»
У фінальній сцені Де Сантіс погоджується на інтерв’ю для Vogue, яке відмовлявся давати на початку фільму. Журналістка запитує про його стиль, одяг, улюблені бренди. Але замість того, щоб говорити про себе, він описує гардероб покійної дружини Аврори – що вона носила, як виглядала в кожній сукні, чому він досі зберігає її речі. Це не сентиментальність, а благодать. Здатність бачити красу в тому, що вже минуло, й мужність визнати, що певні питання залишаються без відповідей.
Кадр із фільму «Благодать»
“Благодать – це краса сумніву”, – каже Де Сантіс в одному з монологів. Паоло Соррентіно міг би підписатися під цим визначенням. Він зняв фільм, який не боїться бути повільним, залишати глядача без катарсису або показувати політика як людину, а не функцію.
“Благодать” Паоло Соррентіно в кінотеатрах – від сьогодні.