Незабаром Національний театр імені Івана Франка представить нову виставу режисера Івана Уривського «Одіссея ~ Меотида», створену у співпраці з першим корпусом НГУ «Азов». У ній поєднано переосмислення відомої поеми Гомера та історії оборонців Маріуполя в контексті сучасної повномасштабної російсько-української війни. Ми поспілкувалися з виконавицею ролі Пенелопи — акторкою Дарʼєю Легейдою. Для неї ця робота стала чимось значно більшим, ніж просто черговим художнім викликом.
Про надвідповідальність перед оборонцями Маріуполя, повну довіру режисеру, неприкриту чесність у соцмережах, власний досвід війни та про те, чому віра без дії сьогодні втрачає сенс, — у нашому відвертому інтервʼю.
Роль Пенелопи в «Одіссеї ~ Меотиді» — наскільки вона виявилася вам близькою? Що у цій героїні ви відчули особливо гостро?
Роль Пенелопи виявилася для мене дуже близькою — насамперед через те, наскільки сьогодні актуальною є тема очікування близьких з війни. Найгостріше я відчула весь спектр почуттів, які переживає жінка, коли її чоловік, батько чи інша рідна людина йде на війну. Це і відчуття несправедливості, і спроба примиритися з реальністю, і усвідомлення її невідворотності, і прийняття.
Ці емоції проживаються не один раз — вони повертаються по другому, по третьому, по четвертому колу. І, мабуть, найсильніше в Пенелопі я відчула саме її внутрішню силу.
Ви — дружина і донька військовослужбовців. Чи змінив цей особистий досвід ваше ставлення до матеріалу вистави? Що було найважчим емоційно?
Думаю, дуже багато я беру саме зі свого досвіду. Але найважче — художньо відтворити весь той спектр почуттів, який переживаєш у реальному житті. Інколи його надзвичайно складно зіграти.
Цей досвід потрібно заново прожити, знайти для нього художню форму й передати глядачеві. Для мене це досі непросто. І, думаю, ще довго буде непросто, тому що я все ще перебуваю в пошуку.
Який момент репетицій став для вас найбільшим викликом? А що, навпаки, принесло найбільше радості й професійного задоволення?
Насправді я не можу назвати якийсь один момент. Увесь процес став великим викликом. Матеріал, із яким ми працюємо, — це величезна відповідальність. Як і те, про що ми хочемо говорити зі сцени. Саме тому під час репетицій постійно виникали різні нюанси — акторські, людські, моральні. Але це не про страх чи відчуття, що я на межі. Навпаки, я приймаю цей виклик із великою вдячністю.
І абсолютно щиро можу сказати: хоч би як складно було, найбільшу радість і професійне задоволення мені приносить робота з режисером і моїми дивовижними колегами. У цьому процесі найбільший виклик і найбільша насолода існують одночасно.
Чекання чоловіка з війни в часи Гомера і сьогодні — це різні досвіди чи все ж є щось спільне?
Я не чекала чоловіка за часів Гомера, тому не можу порівнювати ці досвіди. Можу говорити лише про те, що відбувається зараз, і тільки уявляти, як це могло бути тоді.
Але мені здається, саме в цьому й краса нашої вистави. Ми не ставимо гомерівську «Одіссею». Ми беремо міф як основу і показуємо, наскільки історії, створені тисячі років тому, сьогодні знову стали болісно актуальними через війну, очікування і боротьбу, які переживає наша країна.
Розуміння того, що виставу дивитимуться справжні оборонці Маріуполя та їхні родини, додає відповідальності?
Безперечно. Я б навіть сказала, що це вже не просто відповідальність, а надвідповідальність. Саме тому ми не робимо документальну виставу. Ми намагаємося художньо говорити про війну. Ми не претендуємо на документальне відтворення подій, тому що нас там не було і ми не можемо знати всього, що пережили люди.
У кожного з нас є власний досвід війни, але це не означає, що ми маємо право говорити від імені інших. Саме тому цей матеріал потребує максимальної делікатності й обережності.
Іван Уривський сьогодні — один із найвпливовіших режисерів українського театру. Як вам працюється з ним і чим його репетиційний процес відрізняється?
Я мріяла працювати з Іваном, мабуть, відтоді, як побачила його першу виставу в нашому театрі. Я взагалі намагаюся не заходити в роботу з очікуваннями, тому прийшла в цей проєкт із відкритим серцем. І, мабуть, найголовніше в роботі з Іваном — це повністю йому довіритися. З ним я готова сумніватися, шукати, визнавати, що чогось не знаю чи не розумію. Готова помилятись і знаходити відповіді.
Іноді мені достатньо просто зробити так, як він просить, щоб згодом зрозуміти, навіщо це було потрібно і як це працює. Він перевіряє — і я потім теж перевіряю. Саме ця повна довіра, із відкритим серцем, для мене є найважливішою частиною роботи з ним.
«Співай, Лоло» — одна з ваших перших театральних робіт. Ви граєте цю виставу вже багато років. Як змінилася ваша героїня разом із вами? У чому ці зміни відчуваються найсильніше? Чи змінився за цей час глядач і його реакція на виставу?
Насправді однією з моїх перших театральних робіт була вистава Станіслава Мойсеєва «Всі мої сини», де я грала роль Енн. Я й досі дуже пишаюся цією роботою, тому що сьогодні вона звучить надзвичайно актуально. Майже сто років тому Артур Міллер написав п’єсу про війну, про матерів, які чекають своїх синів, про наречених, яким доводиться жити далі після втрат. І сьогодні вона відгукується по-особливому.
А «Співай, Лоло, співай» з’явилася в моєму житті вже пізніше. Я граю цю виставу багато років, і мені важко сказати, як саме змінюється моя героїня. Напевно, про це краще запитати глядачів — вони бачать ці зміни збоку.
Безумовно, вона змінюється разом зі мною. Якісь речі з часом відкриваються глибше й гостріше, а якісь, навпаки, перестають здаватися настільки важливими. І тоді розумієш, що їх уже не потрібно проживати так різко чи так яскраво.
Ваш чоловік — актор і військовослужбовець. Чи радилися ви з ним щодо ролі Пенелопи? Чи ви з тих, хто намагається не приносити роботу додому?
Якщо чесно, ні, я не радилася з чоловіком щодо ролі Пенелопи. Мені є звідки черпати цей матеріал. І я зараз говорю не лише про власний досвід, а й про людей поруч.
На превеликий жаль, серед моїх подруг є вдови, чоловіки яких загинули на цій війні. Є подруга, чоловік якої вже четвертий рік вважається зниклим безвісти. Я постійно живу в контексті війни. Так, у мене є своє життя, робота, побут. Але війна завжди поруч.
Від початку повномасштабної війни ви дуже відверто говорите в Instagram про власні переживання, розчарування й усвідомлення. Чи став цей публічний діалог для вас певною формою терапії?
Напевно, так. Хоча, можливо, я навіть не усвідомлювала цього. Для мене важливо змінювати наше світосприйняття, наше взаєморозуміння й повагу одне до одного. Мені здається, ми маємо бути достатньо сміливими, щоб чесно проживати цей досвід. Є теми, про які потрібно говорити відкрито, не боячись осуду. Бо якщо ми показуватимемо лише красиве й щасливе життя, якого насправді не існує, то житимемо в ілюзії. Це не реальність. І я не дуже розумію, навіщо вона нам.
Можливо, саме тому те, що я роблю, і стало для мене певною формою терапії.
Який відгук отримуєте найчастіше?
Загалом у мене дуже спокійна аудиторія. Але хейт теж трапляється. Найбільше його було тоді, коли я говорила про мобілізацію та про Перший центр рекрутингу як альтернативу примусовій мобілізації. Я лише хотіла донести до людей, що існує можливість добровільно обрати своє місце у війську або працювати для війська. Попри це, на мене вилилося багато агресії.
Зараз я ставлюся до цього значно спокійніше. Розумію, що кожен реагує зі свого досвіду, своїх страхів і свого болю.
Чи пишуть вам дружини військових? Чи відчуваєте ви існування спільноти взаємопідтримки між тими, хто чекає?
Так, пишуть. Я знаю, що сьогодні існують різні спільноти для дружин військових, для жінок, чиї чоловіки зникли безвісти, для тих, чиї близькі воюють із перших днів повномасштабної війни й майже не бувають удома. І мені здається, найбільшу підтримку жінці може дати інша жінка, яка справді її розуміє.
У кожної з нас свій досвід. Саме тому так важливо, коли люди зі схожими історіями можуть знайти одна одну й підтримати. Є люди, яким потрібно прожити щось особисто, щоб зрозуміти іншого. А є ті, у кого дуже розвинена емпатія. Вони здатні відчути чужий біль, навіть якщо самі не проходили через подібне.
Мені хочеться вірити, що я належу до других. Але водночас я ніколи не дозволяю собі думати, що знаю, як правильно комусь проживати власний досвід. Це завжди дуже особиста історія.
Для Пенелопи віра й надія залишаються головними. Чи вдається вам сьогодні не втрачати віри у світло?
Останнім часом я часто повторюю: віра без дії — ніщо. Тому просто вірити у світле майбутнє для мене недостатньо. Світло потрібно створювати власними вчинками.
У нас є тільки сьогодні. Учора вже минуло. А завтра може й не настати. І якщо ми просто сидітимемо й чекатимемо змін, нічого не зміниться. Мені здається, кожному з нас варто чесно запитати себе: Що для мене є світлом сьогодні? І що я можу зробити, щоб цей день став хоч трохи кращим? Починати потрібно із себе. Бо лише змінюючись самим, ми поступово змінюємо світ навколо. Не тому, що намагаємося змінити когось іншого, а тому, що змінюється наше ставлення, наші вчинки, наша відповідальність. Саме так, мені здається, і народжуються справжні зміни.
