Вважається, що переклади літературних творів потребують оновлення приблизно раз на 25 років. Це пов’язано зі змінами в мові, суспільно-політичному контексті та лінгвоментальності читацької аудиторії. Коли перекладний твір періодично публікується в нових редакціях, йдеться вже про повторний переклад — складний і вимогливий жанр перекладацького мистецтва.
На перший погляд, повторні переклади українською мовою здаються хаотичними: деякі тексти перекладаються багато разів, тоді як інші лише перевидаються. Відсутність системної критики перекладів подекуди посилює відчуття розгубленості як щодо видавничих стратегій, так і щодо окремих перекладацьких робіт. Ми поспілкувалися з українськими видавцями та колегами з України, Німеччини та Франції, щоб зазирнути за лаштунки створення нових перекладів уже перекладених творів.
Світлана Андрющенко
Головна редакторка видавництва «Ще одну сторінку».
На вибір видань до портфеля видавництва впливають літературні вподобання, але це не єдиний вирішальний фактор. Щодо перевидань перекладів, то перш за все ми прагнемо зберегти перекладацький канон. Українська перекладацька школа є надзвичайно потужною, а якісні класичні переклади слугують взірцем майстерності та прикладом для наслідування молодим перекладачам. Також це спосіб вшанувати перекладачів, зберегти пам’ять про репресованих колег.
Рішення про просте перевидання чи створення нового перекладу ухвалюється після аналізу наявних перекладів та консультацій з фахівцями й читачами.
Зазвичай достатньо попрацювати з уже опублікованим перекладом: відновити відповідність оригіналу, доповнити пропущені фрагменти, осучаснити лексику, подати текст за чинним правописом — це дає перекладу нове дихання. Так ми опрацювали переклад роману «Плющ» Ґрації Деледди від Леоніда Пахаревського та готуємо до друку переклад «Повісті про двоє міст» Чарльза Дікенса у перекладі Миколи Сагарди.
Проте іноді, з різних причин (навіть технічних чи юридичних, а не через поганий переклад), доводиться перекладати твір повторно. Це велика відповідальність і виклик. Вибір перекладача має величезне значення: ми намагаємося підбирати досвідчених, сміливих фахівців, адже не кожен наважиться перекласти те, що вже було перекладено.
Наше видавництво ще молоде, повторні переклади перебувають у роботі, тому оцінок саме цих текстів ми ще не отримували. Однак маємо відгуки на наші переклади загалом, які нас надихають, а конструктивну критику ми сприймаємо як можливість ставати кращими.
Олексій Абраменко
11 років у професії, перекладає з англійської та французької. Серед перекладів «Літак без неї» та «Змарновані мрії» Мішеля Бюссі, «Як я вбив Плутон» Майкла Брауна, «Коббл-Гілл» Сесілі фон Зіґсар, «Мобі Дік» Германа Мелвілла (у співавторстві з Олександрою Яциною).
Коли нам з Олександрою Яциною запропонували «Мобі Діка», я тільки починав шлях у художньому перекладі. Книжковий ринок в Україні тільки-но виходив з тіні московії, перед ним стояло безліч завдань. Формування програми перекладів — це правильний підхід для нормального літературного процесу, але в Україні це поки що, на жаль, не відбулося. Втім, проєкт видавництва «Книголав» «Золота полиця» був розрахований на поступове закриття прогалин та повторний переклад класичних текстів.
Я здогадувався про існування інших перекладів «Мобі Діка», але принципово вирішив не зазирати в них. На щастя, зараз простіше знайти тлумачення американських істориків літератури, які пояснюють відсилки чи тогочасні реалії, без яких складно вловити сенс між рядків. Зрозуміло, що переклади, зроблені в радянські часи, не мали доступу до іншої культурної специфіки та не могли передати «буржуазні» думки автора, оминаючи цензуру.
Навіть вдалі переклади слід періодично «оновлювати», бо змінюється читач і світ, з’являються нові тлумачення оригіналу. Жодна спроба не є абсолютно досконалою, завжди є що покращувати чи пропонувати нове бачення.
Хотілося б бачити більше ініціативи від видавництв щодо фахових розборів перекладів, обміну досвідом між перекладачами, пошуку шляхів розвитку перекладацької справи. Елементом цього процесу міг би стати аналіз того, що вже перекладено, чого бракує з обов’язкових текстів, що варто перекласти повторно (і чому). Це додало б системності та об’єктивності. Хоча це, здається, мрія для майбутніх поколінь.
Гєник Бєляков
11 років у професії, перекладає з англійської. Серед перекладів «Пам’ять про відбуття» Абдулразака Ґурни, «В дорозі» та «Волоцюги дгарми» Джека Керуака, «Тропік рака» Генрі Міллера, «Осина фабрика» Ієна Бенкса, «Затьмарення» Філіпа К. Діка.
Я мріяв перекласти «On the Road» ще студентом, але тоді вийшов перший український переклад («На дорозі», 2010, «Основи», Богдана Павличко), а за кілька років — другий («У дорозі», 2014, «Фоліо», Марія Козлова). Тому я відкинув цю ідею, аж поки видавництво «Комубук» не вирішило видати кілька книжок Джека Керуака. Це була робота на замовлення, але з текстами, які мені подобалися і які я давно досліджував. Перед перекладом «On the Road» я вивчив масив творів Керуака, його біографії, статті, чернетки, оригінальний нецензурований текст роману, а також українські переклади, зокрема складні фрагменти. Під час роботи я не заглиблювався в українські переклади, щоб краще витримати власну манеру передачі стилю автора. У моєму перекладі, що вийшов у «Комубук», я додав примітки, які пояснюють контекст або допомагають зрозуміти алюзії.
Усі повторювані вислови, ключові терміни, метафори в моїх перекладах Керуака (а це чотири тексти, два з яких готуються до друку) передані однаково, що свідчить про системність.
Неля Ваховська
12 років у професії, перекладає з німецької. Серед перекладів твори Йозефа Вінклера, Арно Шмідта, Франца Голлера, Гайнріха Бьолля.
Кожен з нас, читаючи, хоч раз думав: «Цю книжку треба перекладати інакше». Або що пояснення реалій, вбудовані в текст чи виноски, застаріли, і пояснювати варто щось інше або по-іншому. Для мене це була б основна мотивація перекладати щось повторно — не через погану якість першого перекладу (хоча таке трапляється), а тому, що з часом змінюються наш кругозір і спосіб прочитання творів.
Наприклад, Кафку спершу сприймали як загадково-комічного автора, потім як преекзистенціаліста чи жертву психоаналітичного конфлікту з батьком. Свіжий переклад має синтезувати історію рецепції, зберігаючи вірність оригіналу. Вальтер Беньямін у «Завданні перекладача» писав про «після-життя» твору, його актуалізацію та визрівання через вдумливі повторні переклади.
У цьому важливі два аспекти: наскільки високо встановив планку перший переклад (за ним оцінюватимуть тебе) і для кого ти перекладаєш.
«Лускунчика» я перекладала після Євгена Поповича. Як і він, я щільно йшла за оригіналом, уникла кількох купюр радянського видання, сучасніше заримувала віршики, можливо, виправила неточності. Мій переклад, як і Поповичів, зроблено для дітей: пом’якшено сцену забою худоби, додано фемінітиви, виструнчено описи придворних ієрархій, щоб не заплутувати юне читацтво. Це має сенс у рамках певної видавничої практики.
Однак, чесно кажучи, я мрію про академічний переклад Гофмана, який би не згладжував недоліки оригіналу, його спонтанність та неврівноваженість, характерні для романтиків. Мені б хотілося, щоб Гофмана знову читали як автора для дорослої аудиторії. І щоб перекладали не лише «Лускунчика».
З Бьоллем було інакше. У «Втраченій честі Катаріни Блум» автор балансує на межі: вкладає в чотириповерховий синтаксис іронію, наскрізні мотиви, омонімію, політичні випади та іноді просто недбалості. Це перекладацьке пекло. Мій попередник вибрався з нього, «залукашивши» трохи необароковий, фразеологічний.
Мені цей текст прочитався інакше. Я намагалася максимально зберегти синтаксис і контрастність стилістик (поліцейський протокол, інвестигативна публіцистика, заголовки жовтої преси, живе мовлення тощо) та підкреслити Бьоллівську лукавість і політичну ангажованість, адже це текст-памфлет, а не «література про тяжку жіночу долю». Тому мій переклад, ймовірно, більш ризикований, стриманий і, можливо, жорсткіший.
Через складність цього тексту я не просто переглянула, як до нього підійшов Петро Соколовський. Завершивши свою чернетку, я пореченнєво звірила наші переклади з оригіналом, щоб зрозуміти, де локальні помилки, де версії розходяться за змістом чи інтонацією і як краще вчинити.
Чи страшно робити повторний переклад? Безумовно.
Не лише тому, що перед тобою був Попович (і бути другою в хороводі повторних перекладів — це вразлива позиція). А й тому, що для повторного перекладання зазвичай обирають найвартісніші тексти, тож схибити тут було б украй боляче. Чи достатньо платять за цю інтелектуальну каторгу? Звісно, ні. Але я не жалкую, бо це неймовірний досвід. Дякую нашому українсько-німецькому перекладацькому колу за фідбек. І вклоняюся своїм попередникам, з якими вже не можу познайомитися наживо: про такий спаринг можна лише мріяти.
Франк Гайберт
Німецький перекладач, автор і музикант, перекладає з англійської, французької, італійської, португальської, іспанської. Серед перекладів твори Вільяма Фолкнера, Дона Делілло, Марка Твена, Бориса Віана, Ясміни Рези, Альдо Бузі.
Кожен твір перебуває у певному культурному та часовому контексті, що впливає на мовно-стилістичні особливості, спосіб мислення та світогляд. Наскільки вирішальною є часова віддаленість, як поводитися з нею при повторному перекладі? Я розглядаю попередні варіанти: у чому їхні сильні й слабкі сторони, чи інтерпретую я твір інакше?
Який принцип має керувати повторним перекладом? Грубо кажучи, є два шляхи. Якщо я хочу дати читачам можливість подорожі в минуле, я намагатимуся відтворити німецьку того часу, коли виник твір, «патинаю» стиль, створюючи атмосферу костюмованого фільму. Цей підхід пасує до текстів, яким понад 100 років. Зузанне Ланґе зразково втілила його у 2008 році в перекладі «Дона Кіхота» Сервантеса, зробивши його таким же стилістично багатим німецькою, як іспанський оригінал, черпаючи прийоми з традиції цільової мови.
Якщо ж я відчуваю, що, попри заглибленість у свій час, оригінал із дивовижною безпосередністю промовляє до сучасності, його теми й конфлікти видаються універсальними та сьогоденними — тоді мій підхід полягатиме в тому, щоб «здмухнути пил» із тексту, зробити його свіжим і позірно позачасовим. (Позірно, бо скільки б я не намагався позбавити текст знаків часу, за десять років його сприйматимуть як «типовий переклад 2020-х»). Свіжість і безпосередність часто вдається створити за рахунок синтаксису. Обережна модернізація майже ніколи не видається анахронічною, на відміну від лексики чи ідіоматики. Я уникатиму формулювань, яких не було в час виникнення тексту, але й тих, які невдовзі зникли. Це може вимагати великих зусиль при роботі з розмовним мовленням, гумором, лайкою, але це того варте.
Старі переклади часто гірше працюють саме в цих аспектах, оскільки контекст часу їхнього створення — який не співпадає ані з часом появи оригіналу, ані з часом читання — стає мовною перешкодою. Якщо я сьогодні хочу насолодитися мовними феєрверками Реймонда Чандлера (1940/30-х років), то не буду читати німецькою 1970-х (тоді вийшов попередній переклад). До того ж, тоді ніхто не наважився відтворити нахабну відвертість його соковитих метафор, її згладили. У такому випадку я можу покращити старий переклад. Щось подібне було з численними алюзіями та грою слів у Раймона Кено, яких часто бракувало в першому перекладі.
Роман «1984» Джорджа Орвелла саме сьогодні набув гнітючої актуальності. Маніпулятивне поводження режиму з правдою та фактами сприймається як передбачення сьогоднішніх суспільств, від популістських до недемократичних.
Коли я переклав першу частину, намагаючись передати синтаксичне напруження, мені в тексті забракло грубої відвертості оригіналу.
Знаючи, що одночасно готуються сім інших перекладів німецькою (бо звільнилися права, минуло 70 років після смерті Орвелла), я надихнувся повторним перекладом французькою від Жозе Камун і переніс оповідь роману в теперішній час. Цей ризикований крок я зробив для створення шокового ефекту. Я міг дозволити собі таку відповідальність, бо паралельно створювалися інші повторні переклади. Якби я перекладав «1984» уперше, то, напевне, не наважився б зайти так далеко.
Сесіль Вайсброт
Французька письменниця, перекладачка й есеїстка. Серед перекладів «The Waves» Вірджинії Вулф.
Ще 1552 року Шарль Фонтен захоплювався можливістю заново перекласти текст — тоді йшлося про Овідія. Бо французька мова стала сильнішою, а різноманіття перекладів допомагає зрозуміти твір у його складності.
Попри це, у 1990-х роках повторні переклади французькою все ще не були звичним явищем і часто сприймалися скептично. Навіщо? Старий переклад, який ми всі знаємо, набагато кращий.
Досі повторні переклади стали трендом. За останні роки французькою були повторно перекладені Джойс, Орвелл, Вульф, Гарсія Лорка, Дос Пассос, Толкін… Переважно класики модерну. Коли творчість автора стає суспільним надбанням, обов’язково створюються нові переклади. Є комерційні причини: вільний копірайт дає видавництвам змогу включити відомий твір у каталоги. Буває, що перший переклад застарів через зміни в мові та культурному контексті. У перекладі роману Вірджинії Вулф «The Waves» («Хвилі», 1937) слово «toasts» (грінки) було перекладено як «rôties». Сьогодні ми кажемо просто «toasts». Через зміну оригінальної назви роману Агати Крісті через дискримінацію («And Then There Were None», «І не лишилось жодного» замість «Ten Little Indians», «Десять негренят») у повторному перекладі її також змінили («Ils étaient dix», «Їх було десять» замість «Dix petits nègres»).
Однак ми маємо бути пильними, бо так з’являється небезпека читати лише повторні переклади, забуваючи про власне відкриття. Просто забути, що переклад — це, насамперед, відкриття незвіданого…
Translators In Action (TIA) — це ініціативна група, що займається розвитком перекладацької спільноти та створює проєкти й інструменти для зміцнення та підвищення професійної захищеності українського книжкового перекладацтва. TIA інформує, підтримує, лобіює/адвокатує інтереси, навчає, сприяє взаємодії у спільноті, працюючи на стику культурної, активістської, дослідницької та освітньої сфер.
Серед завдань TIA: підвищення поінформованості перекладачів з юридичних питань, сприяння видимості та захищеності перекладачів у правовому полі, інформаційна, консультаційна та організаційна підтримка перекладацьких ініціатив, організація освітніх і культурних перекладацьких проєктів, лобіювання інтересів спільноти, проведення фахових опитувань і досліджень.