27-30 жовтня в Полтаві відбувся воркшоп «Зав’язь» для культурних менеджерів Полтавщини та Харківщини, організований культурною агенцією «Терени». Його мета — сприяти децентралізації культури та допомогти менеджерам громад розбудовувати сильні локальні проєкти. Серед спікерів були Тетяна Пилипчук, Тетяна Пушнова, Євгенія Нестерович, Юлія Аленіна, Марʼяна Максимʼяк, Катерина Семенюк, Інна Підлуська, Альона Гончаренко, Артур Ароян, Вікторія Гончар. Захід відбувся за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
«Читомо» відвідало воркшоп і поспілкувалося зі спікерами про особливості роботи з локальними культурними проєктами, виклики та специфіку децентралізації в культурі.
Радянський спадок: звідки взявся розподіл на культуру центру й регіонів
Говорячи про культуру України, ми досі перебуваємо в радянській системі мислення, вимірюючи успішність культурних проєктів масштабом залів та різнячи культуру центру й регіонів.
«Розділення на культуру центру та регіонів є штучним, воно сформоване пострадянською надмірною урбанізацією України та уявленням, що щось варте уваги може відбутися лише у великому місті. Якщо хочеш досягти успіху – треба їхати в Київ, у крайньому разі в Харків. Я не думаю, що цей поділ є адекватним», – зазначає культурна менеджерка та керівниця Post Bellum Україна Євгенія Нестерович.
«Коли ми говоримо про “провінційність”, її джерело – не в географії. Це радше стан, досі пов’язаний із радянською оптикою: відчуттям другорядності, обмеженості, залежності від центру. І саме від цього нам і потрібно відмовлятися», – додає директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. На її думку, фокусуючись на питанні, як працювати з культурою в регіонах, ми намагаємося втекти від реального завдання: як позбутися радянського дизайну культурної системи.
Яким може бути якісний культурний проєкт у містечку/селищі
Імперська схема творення культури в центрі призводить до того, що часто культурні проєкти мисляться їхніми масштабами. Складається ілюзія, що великий фестиваль, який відвідають тисячі людей, вагоміший за невеликий культурний проєкт у селі. Проте це питання до нашої дефініції культури.
«Якщо культура – це спосіб життя, то вона стосується всіх: чи мають люди поруч із домом простір зібратися, почитати разом, обговорити прочитане, чи мають доступ до кінотеатру, культурних послуг для дітей тощо», – говорить Євгенія Нестерович.
Вона також зазначає, що пострадянський спадок полягає у применшенні ролі маленьких містечок. Нам довго нав’язували думку, що реалізуватися можна лише у великому місті, адже там легше русифікувати та контролювати людину, відірвавши її від громади. Це сприяло відчуттю меншовартості, створивши ілюзію, що культура можлива лише там, де є 300 тисяч мешканців, оперний театр і масштабні заходи.
Проте, якщо вимірювати культуру ефектом впливу на середовище, коефіцієнтом її присутності в житті конкретних людей – маленькі локальні ініціативи можуть бути набагато ефективнішими за великі міські фестивалі.
Говорячи про Харківський літературний музей, Тетяна Пилипчук наголошує, що за своєю суттю це регіональний музей, який займається локальною культурою. Водночас його проєкти – виставка «Антитекст», музичний проєкт «SKOVORODANCE» та інші – заторкують широку аудиторію, а сам музей є прикладом новаторського підходу. «Ми працюємо так, щоб локальна культура мала ширшу цінність, ніж тільки для локальних форматів. Вона має цінність для ширшого українського контексту й, можливо, навіть для світу», – зауважує Пилипчук.
Чи може «гостьовий» проєкт спрацювати для громади?
Подекуди ми спостерігаємо, що в місті ще немає активних діячів, які б рухали культуру регіону. Чи можуть цю нішу зайняти представники інших регіонів? Євгенія Нестерович переконана, що такі діячі не можуть бути повністю чужими місту та його мешканцям: «Якщо людина справді цікавиться місцем, її запросили або вона сама зацікавилася, вона має провести там час, познайомитися з людьми, заприятелювати настільки, щоб те, що вона робить, було їм цікаво й важливо. І тоді вона вже не чужа. В іншому разі це залишається антрепризою: гастролі, фестиваль, який приїде й поїде – без тривалого ефекту. Можна привезти якусь зірку – головне заплатити. Ми бачимо, як депутати таке регулярно роблять на День міста. Але це не культура».
Мистецтво та змістовні речі не можна створювати, відірвавшись від місцевого контексту. Важливо зануритися в нього.
Розповідаючи про приклад такої роботи, Нестерович згадує британський проєкт Walk the Plank: «Вони займаються партисипативними міськими подіями. Їх запрошують: “Зробіть нам День міста”. Вони приїжджають за два місяці, селяться в містечку, перші тижні просто знайомляться з людьми, спостерігають, де вони проводять час. І лише потім думають над форматом. Не про видовищність, а про відповідність настроям і бажанням спільноти».
Як працювати з культурою під час війни
Повномасштабна війна змінила роль культурних інституцій: частину з них вона позбавила можливості повноцінно експонувати колекції, водночас підштовхнувши до пошуку нових, актуальних і чутливіших форматів взаємодії з аудиторіями та породивши запит на проєкти меморіалізації.
Переосмислюючи роль музею, Тетяна Пилипчук транслює парадоксальну для традиційної музейної справи думку: «Музей — це про майбутнє, а не минуле». В умовах неможливості повноцінного експонування музейних фондів Тетяна повертає нас до основи – до людей, які творять культуру:
«Краще зберігається не те, що просто охороняють, а те, чим користуються постійно».
Саме тому збереження творчого середовища в Харкові – це також частина музейної місії. Партнерства та фінансова підтримка йдуть не на стіни музею, а на майбутні твори, які ці стіни наповнюватимуть сенсом. На думку Пилипчук, одна з основних місій музею – дати громаді відчуття причетності та відповідальності, створити відчуття суб’єктності. Тут важливою стає партисипація – участь громади у творенні музею та міста.
Окремий пласт культурного менеджменту країни у війні – це робота з меморіальними проєктами, які, навпаки, мають більше шансів бути реалізованими на локальному рівні: «Меморіальні проєкти – це завжди про діалог. Важливо, що на місцях швидше налагоджується взаємодія з владою, бо всі знаходяться буквально ближче – і фізично, і ментально. Реалізовані проєкти у громадах Київщини – саме результат цього близького контакту та можливості ефективніше взаємодіяти. Менший масштаб громади створює передумови для швидшого узгодження та реалізації», – говорить Катерина Семенюк, культурна менеджерка, кураторка та співзасновниця платформи культури памʼяті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».
Чимало людей мислить меморіалізацію як розміщення меморіальних дощок і перейменування вулиць. А коли справа доходить до створення інших проєктів, діячі продовжують перебувати в пострадянській парадигмі, чекаючи універсальних рішень і методичок від, скажімо, Українського інституту національної пам’яті.
«Але ситуації в Ірпені, Києві, Харкові чи Львові кардинально різні. Чим більш локально ми будемо дивитися на кожен кейс, тим кращими будуть рішення», – каже Семенюк. Творцями цих альтернативних рішень мають бути журналісти та діячі культури. Зрештою, створення літературної премії, відкриття книгарні чи видання книги теж може бути таким актом меморіалізації.