«Дні есеїстики» у Києві: есей як рефлексія, досвід і культурна пам’ять
У Києві відбувся сьомий фестиваль «Дні есеїстики», організований Українським ПЕН та Києво-Могилянською бізнес-школою (kmbs). Фестиваль зібрав українських авторів-есеїстів для обговорення ключових тем сучасності: культурної деколонізації, нової концепції глобальної доби та самобутності у мистецтві. Кураторкою події виступила перекладачка та культурна менеджерка Анна Вовченко.
В межах фестивалю в просторі Українського ПЕН відбулася дискусія «Письмо як емоційна пам’ять. Розмова про есеїстику безпосереднього досвіду». Письменниця, медіадослідниця Марія Титаренко разом із письменниками-військовими Глібом Бітюковим, Артемом Чехом, Дмитром Крапивенком та Богданом Коломійчуком обговорили значення сучасної есеїстики для української літератури та історії, а також межі між есеїстикою і художнім твором.
Зміст і форма, відповідальність і досвід есеїстики
Марія Титаренко поставила під сумнів тезу про есей як «наймолодший та найдоросліший» жанр, адже європейський есей виник наприкінці XVI століття, тоді як східні традиції сягають значно раніше. Вона звернулася до авторів з питанням, як вони бачать цей парадокс і що жанр дозволяє їм як митцям.
Дмитро Крапивенко вважає, що жанрові канони зникають, а есеїстика є демократичним жанром, який вибачає недоліки, але не відсутність досвіду. «Есей не пробачає «ноунеймів», — зазначив він. — Але коли є ім’я, то на певні недоліки «закривають очі».
Артем Чех заявив, що не ставить собі питання про жанрову приналежність тексту. «Пишучи будь-який артфікшн або загалом прозу нехудожню, я ніколи не задавався собі питанням: а що це за жанр? Чи це есеїстика в чистому вигляді, щоденникові записи, нариси? Ні, це просто текст, який виходить від того, що ти відчуваєш, що ти переживав», — пояснив він.
На запитання про обмеження у творчості, Чех відповів: «Обмеженим я себе відчував лише один раз, коли писав майже стовідсотково жанровий роман. А так – немає ніяких обмежень, я не ставлю собі літературних кордонів. Можу робити все, що завгодно: це мій текст, уява, фантазія, досвід та майстерність».
Гліб Бітюков підкреслив, що есей — це про досвід, зокрема про досвід війни. «Для мене есей – це можливість подивитися в минуле та згадати щось, через його призму зрозуміти, які ж ми маємо бути в майбутньому. Есей пробачає, скоріш за все, якісь технічні або літературні помилки. Але не пробачає відсутності відповідальності», — сказав він.
Богдан Коломійчук вважає есеїстику ідеальним жанром для сучасного українського суспільства. «Есеїстика дуже пластична, бо в межах однієї збірки есеїв авторові часто вдається маневрувати буквально між елементами, умовно, щоденникової прози й нарисами. Водночас вона – дуже суб’єктивний жанр, особистісна точка зору, аж до інтимності», — зазначив він, додавши, що обов’язковою умовою є щирість автора.
Чутливий контент: читати не можна приховати
Марія Титаренко підняла питання щодо маркування «18+» на книгах та доцільності використання терміну «sensitive content». Вона запитала, наскільки есеїстика повинна берегти читача від травматизації, а наскільки головною є правда.
Гліб Бітюков висловив думку, що не слід надмірно оберігати читача. «Скоріше навпаки, я б хотів, аби ми ставили нашим дітям відкриті запитання, на які вони самі мали знайти для себе відповідь. Бо світ, в якому ми живемо, не є випадковістю», — пояснив він.
Дмитро Крапивенко назвав маркування «sensitive content» і «18+» «ханжеством, нав’язаним нам суспільством». На його думку, українські автори не повинні намагатися сподобатися західній аудиторії, а мають бути вірними собі та правді.
Артем Чех додав, що в контексті чутливого контенту питання радше естетичне, ніж етичне. «Письменник не має зважати на думку читача в цьому питанні. Дуже багато матеріалу, починаючи з 2022 року, який вражав тим, наскільки це зроблено погано, нецікаво, штучно. І мені хотілося б, щоб цього було менше. Мені хотілося б бачити більше справжньої літератури. Для цього жодних обмежень не повинно бути», — підсумував він.
Емоційна пам’ять, сталеві зуби та увага до деталей
Обговорюючи тему «емоційної пам’яті», автори розповіли, як вони працюють з матеріалом. Богдан Коломійчук зазначив, що емоції потрібно не стримувати, а перебирати та класифікувати, виділяючи те, що найкраще лягає у вектор оповіді.
Артем Чех поділився своїм методом: «У мене є купа фотографій: побутових моментів, деталей. Я розумів, що я все викину зі своєї пам’яті, а мені треба про це написати. Також я ще користувався нотатником. Книжка, створена буквально за три тижні, але база була напрацьована за попередні півтора року війни». Він також додав, що іноді додає художні деталі, як-от дід зі сталевими зубами, аби «прикрасити картинку».
Дмитро Крапивенко розповів, що його книга була написана для дружини загиблого побратима, і він бачить у цьому меморіальну функцію есеїстики. «Ключовим моментом було написати історію тих людей, які поруч, щоб пам’ять про них збереглася», — сказав він. Він також зазначив, що після контузії почав забувати слова, що змусило його терміново записувати спогади.
Взаємна спроба емпатії, (не)порозуміння і Хвильовий
Наприкінці дискусії учасники обговорили, чи може есеїстика стати «містком» для порозуміння між людьми з різними досвідами, зокрема між тими, хто був на війні, і тими, хто ні.
Богдан Коломійчук провів паралель з концептом «докомунікаційного протоколу» з військової справи. Він вважає, що спілкуватися один з одним буде вкрай важко, і «все, що нам залишиться – це взаємна спроба емпатії, чулість».
Дмитро Крапивенко процитував Миколу Хвильового, підкресливши, що його публіцистика, хоч і не була широко відома, сформувала гасло «Геть від Москви!», яке стало актуальним через 100 років. «Тому, я думаю, що з цих чотирьох книжок, про які ми сьогодні говоримо, з цих кількох десятків книжок есеїстики, сформуються гасла, які ніхто з нас не написав, але вони передадуть і дух нашого часу, і наші сподівання, і наше намагання порозумітися і зберегти пам’ять», — підсумував він.
