У фінській Лапландії, що за Полярним колом, є не лише Санта-Клаус, а й можливість покататися на гірських лижах. Хоча гори тут невисокі, катання тут має особливий шарм.
Заполярний Юлляс. Сауна на підйомнику
Гірськолижний курорт Юлляс – найбільший у Фінляндії. До вершини гори, що сягає 719 метрів, курсують гондольні підйомники. Підйом триває близько 15 хвилин.
Проте, через сильний вітер гондольний підйомник тимчасово не працює. Доводиться обирати інший спосіб підйому – автобус-ратрак.
Ця незграбна на вигляд машина на широких гусеницях може вмістити до 14 пасажирів у своїй кабіні.
До появи гондольного підйомника це був єдиний спосіб дістатися до вершини (окрім як пішки). Ратрак, випускаючи клуби сизого диму в кришталево чисте повітря, реве й неквапливо повзе вгору.
Кабіна, окрім сидінь, обладнана столиками. Тож за приблизно 20 хвилин підйому можна встигнути випити й перекусити. Вартість підйому та спуску на ратраці становить 350 євро за всю компанію.
На вершині гори дме сильний вітер. Навколо, на 360 градусів, простягаються ліси, перемежовані замерзлими озерами.
Цей краєвид не схожий ні на що інше, окрім самої Лапландії – землі, що лежить за Полярним колом.
І хоча це гірськолижний курорт, навколо не видно жодної гори (на відміну від альпійських країн).
На східному горизонті червоніє вузька смуга. На годиннику – пів на десяту ранку, і сонце тільки починає сходити. Воно повільно й нерішуче підіймається в небо, освітлюючи навколишні землі в незвичні для мешканців південних країв кольори.
Яскраві барви тут відсутні. Лише приглушені, пастельні відтінки рожевого та помаранчевого змішуються з сіро-синіми тонами вечірнього неба.
Складається враження, ніби спостерігаєш за всім крізь затемнене скло автомобіля, і весь час хочеться опустити його…
Ще місяць тому сонце тут зовсім не з’являлося – тривала полярна ніч.
Тим часом підйомник запрацював, і на горі з’являються перші лижники. Однак вони не поспішають спускатися, а прямують до єдиного на горі ресторану.
Які ж особливості Юлляса?
Перш за все – це сауна просто в гондолі. На верхній станції гондольного підйомника розташоване кафе та невеликий SPA-комплекс, що включає вуличну сауну та джакузі.
Процедура отримання задоволення виглядає так: відвідувачі заходять до сауни на верхній станції, добре нагріваються, а потім, обмотавшись рушником, швидко біжать до підйомника та сідають у гондолу-сауну.
Тут можна продовжувати паритися, одночасно насолоджуючись зміною краєвидів за вікном. Приблизно за двадцять хвилин гондола-сауна робить повне коло і повертається на гору. Вистрибнувши, можна повернутися до SPA-комплексу. Таку процедуру можна повторювати, обмеженою лише грошима та самопочуттям.
Важливо не переплутати кабінки: температура у звичайній гондолі така ж, як і на вулиці – мінус 20!
Для тих, хто прагне відчути себе особливим навіть у кабінці гірськолижного підйомника, передбачена спеціальна VIP-гондола.
Вона розрахована на чотирьох осіб (замість восьми у звичайній), пофарбована зовні у вишуканий чорний колір і, найголовніше, має власний міні-бар. У вас є вісім хвилин, щоб отримати максимальне задоволення!
Траси тут широкі, сніг досить пухкий, а крутизна спусків різна. Нижня частина гори ідеально підходить для новачків. Дві сині траси дозволять навіть початківцям почуватися впевнено.
На Юллясі функціонує гірськолижна школа як для дітей, так і для дорослих. Також є можливість найняти індивідуального інструктора.
Вартість скіпасу на один день становить 42-46 євро, на 5 днів – 154-180 євро.
Більше інформації про курорт: https://www.yllas.fi/en/home-page.html
Снігоходи. Падіння і злети
Кожному учаснику видають комбінезон (який одягається поверх власного одягу), чоботи на товстій підошві (додатково пропонуються вовняні шкарпетки), теплі рукавиці та шоломи.
Звичайні люди в такому спорядженні виглядають як полярні льотчики перед бойовим завданням.
Далі – короткий інструктаж. Біля правої ручки – газ, біля лівої – гальмо. Ручки мають підігрів, температуру якого можна регулювати кнопкою.
«Снігоходи застраховані, – попереджає гід. – Але якщо ви вріжетеся в дерево чи сусіда, франшиза становитиме 650 євро».
Вмикаємо фари, опускаємо забрала на шоломах. Рушаймо!
Їдемо за гідом колоною, яку замикає другий гід.
Швидкість – 30 км на годину. Керувати снігоходом виявляється не так просто, як здається. Він постійно норовить з’їхати зі стежки до найближчого дерева. Але думка про 650 євро змушує руки працювати міцно та вправно. А підігрів ручок рятує від холоду. Навіть навпаки…
Через десять хвилин руки вже просто печуть. Перемикаю кнопку температури туди-сюди, але стає лише гарячіше.
Руки палають, а з рукавиць іде пара. Хто б міг подумати, що катання на снігоході може призвести до опіків! Соромно сказати про це гідові – подумає, що я нездара. Їду й мучуся…
Стежка стає вужчою, а швидкість зростає. Об’їжджаючи чергову невисоку березу, ліва лижа занурюється в сніг, снігохід нахиляється і падає разом з нами на бік.
Глушу двигун, до нас підбігає розгублений фіна.
– Все добре?
– Так, все гаразд, – видихаємо ми з напарником, вибираючись з-під «залізного коня».
Перевертаємо снігохід, і стається диво – підігрів вимкнувся!
Під’їжджаємо до берега засніженого озера. З-під метрового шару снігу видніється корма човна, трохи далі стоїть дерев’яна хатина.
Усередині хатини темно й пахне згарищем. Гіди швидко розпалюють вогнище, ставлять на вогонь чайник, роздають усім по великій апетитній сосисці.
Наколюємо сосиски на палички, смажимо, з’їдаємо майже сирими, потім повторюємо. Стає ситно й тепло. Хочеться спати…
Вечір плавно переходить у ніч. Вгорі запалюються перші зорі, і настає час повертатися додому.
Назад їдемо значно швидше. Снігохід носить по стежці, лижа знову занурюється в сніг, я даю газу, і снігохід вистрибує вперед, немов запущений із катапульти.
Не перекинулися!
На базі до мене підійшов гід і показав великий палець:
– Я бачив, як ти його приборкав. Діло буде!
Оленяча ферма. Саам собі господар
З чим асоціюється Лапландія? Звісно ж, із Санта-Клаусом, який їде на санях, запряжених оленями.
Зараз кінець зими, і Санта відпочиває після новорічних свят. А олені працюють, катаючи туристів. Це ми й перевірили, відвідавши оленячу ферму у Венеярві.
На в’їзді до ферми нас зустрічає молодик середнього зросту в яскравому одязі та головному уборі з великою червоною китицею.
– Славік?! – я не вірю своїм очам! Це ж мій сусід Славік!
– Лаппі Тієнсуу, – відрекомендувався «Славік».
Чоловік, який надзвичайно схожий на мого сусіда, виявився представником народу саамі та власником оленячої ферми.
На фермі Лаппі живе близько 200 оленів різного віку та статі, а також дружина Лаппі, його донька й мама.
На початку Лаппі продемонстрував традиційне саамське житло – чум, укритий оленячими шкурами. Посередині чуму – місце для вогнища, угорі – отвір для диму.
Площа такого житла – близько п’ятнадцяти квадратних метрів. У чумах саами жили приблизно сто років тому, а потім почали будувати будинки з дерева.
У такий будинок ми й зайшли. Підлога з товстих дощок, задимлена піч, низька стеля. Навколо – предмети побуту та старі фотографії. Саамський варіант етнографічного музею.
Після короткого знайомства з побутом – знайомство з оленями. Дружина Лаппі виносить поліетиленовий мішок, розриває його і роздає… мох. Виявляється, з мохом у Лапландії проблеми, тому його заготовляють південніше, у фінській тайзі, а потім пакують і продають власникам оленів.
Щойно олені почули запах моху – кинулися наввипередки, збиваючи одне одного й нас, вириваючи шматки моху з рук.
Перекусивши й переконавшись, що мох скінчився, олені розбіглися.
А потім оленям довелося відпрацьовувати свій ланч. Кілька з них дружина Лаппі відловила, швидко впрягла в сани.
Потім у ці ж сани вмостили й нас, дбайливо вкривши кожухами. І ми поїхали в зимовий ліс. Як на мене, нічого особливого, крім того, що тебе везуть олені.
Після півторакілометрової поїздки ми знову опинилися в саамській хаті-музеї.
На таці лежали апетитні бутерброди з копченою олениною і парував гарячий чай.
Саам «Славік» розповідав про свій оленячий бізнес, пропонував купити оленячу ковбасу та шкури.
А я давився бутербродом і думав: «Саамський «Славік» заробляє 3000-5000 євро на місяць, не має вищої освіти, зате має паспорт громадянина Євросоюзу. А справжній Славік – мій сусід – навіть ВНЗ закінчив. Та заробляє вдесятеро менше. Все-таки фіни молодці!»