Серб Володимир Паповіч, подорожуючи на власному човні, першим серед іноземців пройшов Дніпром до Києва, а звідти Прип’яттю дістався Білорусі. Володимир втілює свою дитячу мрію – пройти найбільшими європейськими річками. Історією своєї подорожі Україною він поділився з «Мандрами».
Звідки я прийшов
Я народився в місті Новий Сад, столиці автономного краю Воєводина в Сербії. До речі, тут живе чимало українців, є щоденні телепередачі українською мовою. Новий Сад розташований на Дунаї, звідки й розпочалася моя подорож на 5-метровому човні під назвою «Севдах», що перекладається як «балканський блюз». Я пройшов Сербію, Угорщину, Румунію і в районі міста Рені перетнув український кордон.
Україна. Від Дунаю до Дніпра
У Рені я вперше зустрівся з українськими прикордонниками. Спочатку здалося, що мені тут не надто раді. Але в процесі спілкування (дехто з них володів англійською на базовому рівні) виявилося, що це зовсім не так: хлопці доволі дружні й допитливі. Просто були здивовані моїм прибуттям. Ми обмінялися телефонами, від них я отримав інструкцію – йти в Ізмаїл, де мені зможуть оформити документи про перетин кордону.
Перед заходом до Ізмаїла потрібно було зв’язатися з місцевим агентом, який детально пояснить процедуру входу в країну.
В Ізмаїлі я зв’язався з агентом www.trf.com.ua (його порадили на березі), який допоміг оформити необхідні папери. Послуги агента коштували 37 доларів. Агент також порадив, де можна недорого придбати пальне, їжу та картки для мобільних телефонів.
Цікаво, що інша агентська контора запросила за ту ж саму послугу вдесятеро більше!
І ось я в Україні вже легально! Перше приємне враження: на одній із заправок мені подарували 60 літрів бензину!
Місцевих рибалок можна впізнати за характерними чорними човнами. Незважаючи на свій доволі загрозливий вигляд, насправді рибалки виявилися добрими й милосердними людьми. І пригостили свіжою рибою – оселедцем.
Я, у свою чергу, подарував їм невеликі сувеніри – гачки й волосінь.
У дельті Дунаю живуть старовіри-липовани. Вони оселилися тут, тікаючи від репресій російських царів у XVII столітті. Деякі з них і досі дотримуються своєї віри.
Дельта Дунаю просто казкова: безліч островів, багата флора й фауна, надзвичайні люди…
Проходячи повз берег, я нерідко помічав виразні жести, що означали бажання випити алкоголю – характерне постукування пальцями по горлу (сонній артерії). Якось я вирішив прийняти цей виклик.
У Кілії я потоваришував з двома рибалками, липованами Миколайовичем і Михайловичем, як вони себе називали. Вони запросили мене на свою дачу на Дунаї.
Ми влаштували барбекю, пили місцеве вино «новак», яке пахне суницею. А на ранок мені влаштували екскурсію в місті Кілія.
У Вилковому майже кожен будинок має свій канал, де стоять човни.
Мені пощастило потоваришувати з чудовою жінкою, яку я називав Йовановіч. Вона власниця туристичної садиби, де часто зупиняються не тільки українські туристи, а й гості з Німеччини, Польщі та інших європейських країн.
Разом із Йовановіч ми досліджували дельту Дунаю.
З Дунаю я вийшов у Чорне море. Мій човен обладнаний двома підвісними двигунами. Він може безпечно рухатися при швидкості вітру до 10 м/с. Я йшов на відстані приблизно 400 метрів від берега, були ввімкнені радіостанція і телефон.
У мене був постійний контакт з ізмаїльськими прикордонниками, які щовечора зв’язувалися зі мною телефоном (вони знали мій номер), цікавлячись місцезнаходженням і планами на майбутнє. Це ще одне застаріле правило з часів СРСР. Але в цьому є й позитив: в екстремальному випадку вони знатимуть, де ви перебуваєте, і зможуть допомогти.
Від виходу з Дунаю до найближчого порту Затока – 83 км. По дорозі – безліч піщаних пляжів.
Після денного плавання і зустрічі з дельфінами прибуваю в Затоку, невелике туристичне місто неподалік Одеси. Одразу за мостом розташована марина «Причал 80», де я й зупинився.
Персонал молодий і люб’язний. У марині можна придбати денний тур – риболовлю, подорож у дельту Дунаю. Тут є заправка, супермаркети, сервіс для човнів.
В Одесу не заходив – залишив на наступний раз, бо мав пройти якомога більше кілометрів за день.
На ніч я кинув якір за островом Лейтенанта Шмідта в лимані біля Очакова. Поруч виднівся острів Першого травня, військово-морська база часів Радянського Союзу.
Від Херсона до Вишгорода
Вхід у дельту Дніпра добре промаркований спеціальними знаками. Як прикраса – два симпатичних маяки.
Для мене справжнім відкриттям стала чиста дніпровська вода. Такої я не бачив у жодній європейській річці.
Я кинув якір в одному з численних дніпровських рукавів на глибині два метри: вода була абсолютно прозора, немов в акваріумі! Було видно водорості й рибу.
Першим великим портом на Дніпрі був Херсон. До нього від гирла Дніпра приблизно 60 км.
Увесь цей шлях я спостерігав прибережні будинки різноманітної форми й розміру. Їх тут називають дачами.
Це стало для мене своєрідним Діснейлендом, який скрасив моє плавання.
Плавання вздовж берега дасть вам багато інформації про характер місцевих жителів.
У Новій Каховці я прибув у сучасний комплекс Maxim marine. Тут є все, чого можна забажати: люксовий готель, гарна марина, сервісний центр, тенісні корти, ресторани. Також є природне джерело з холодною питною водою, яка наповнює басейн.
У Новій Каховці розташований перший шлюз на Дніпрі. Ціни на проходження суден під іноземними прапорами можна побачити тут: www.ukrris.com.ua.
На жаль, ціна шлюзування для іноземців на порядок вища, аніж для місцевих: вартість проходження шлюзу в Новій Каховці становила близько 150 євро.
Але хлопці з Maxim marine знайшли альтернативний спосіб проходження шлюзів – на трейлері. Вони повантажили мого човна у себе в комплексі, а потім спустили його на воду вже в Каховському водосховищі.
Таке враження, що той, хто формував ці ціни, не знав, що вартість підйому човна, транспортування його евакуатором і спуску на наступне море коштує 20 євро, а за 300 євро в Україні можна купити вживаний трейлер.
Після дня плавання Каховським морем я зупинився поблизу села Золота Балка. Невдовзі до мене завітали місцеві рибалки й запросили на шашлик. Неймовірно доброзичливі, позитивні, відкриті й усміхнені. Як одна велика сім’я.
Вони запропонували мені рибу, фрукти, пиво, горілку, і разом ми провели незабутній вечір, обмінюючись історіями.
Наступного дня почався шторм, і я, використовуючи карти Google, знайшов укриття в селі Мар’янське, де й провів два дні.
У Мар’янському познайомився з дядьком Сергієм – власником туристичного комплексу, який будується. Він показав мені село, познайомив зі своїми планами будівництва комплексу і марини. Дядько Сергій пригостив обідом, звозив до церкви, дав на дорогу бекону і яєць, якими я харчувався кілька наступних днів.
У Нікополі добре організована марина. У клубі повно вітрильних яхт, багато хто з яхтсменів плавав у Хорватії та на Балтиці. Чимало говорить англійською.
Шлюз у Запоріжжі має один із найбільших перепадів води – майже 40 метрів.
Проходження шлюзу оцінили в 150 євро. Але місцеві знову виручили й перевезли мого човна на трейлері безкоштовно. Запорізьке телебачення зробило про мене сюжет у випуску новин. А готель Рейкарц Запоріжжя надав мені безкоштовне житло www.reikartz.com/en/hotels/zaporozhye/rest/
Запорізьке водосховище виявилося набагато спокійнішим за Каховське, з численними бухтами, де можна заховатися від шторму.
Береги штучного моря подекуди скелясті. На підході до міста Дніпра узбережжя стало приємнішим.
Місто-мільйонник Дніпро має розвинену інфраструктуру для яхтингу. Тут є кілька яхт-клубів, найбільший із них – Бартоломео.
Кам’янське (Дніпродзержинськ) має брудну металургійну промисловість, і єдина втіха для очей – це Дніпро.
Проходження шлюзу коштує 40 доларів, але місцевий клуб допоміг перемістити мій човен у наступне море на трейлері безкоштовно.
На цьому водосховищі також є затоки і бухти, але їх менше, ніж на двох попередніх.
У селі Правобережному я був вражений красивим гранітним берегом, на горі якого височів кам’яний будинок.
Наступною зупинкою стало село Бородаївка. Місцевий хлопець Юра пришвартував мене на своєму причалі, дав притулок на ніч, а зранку почастував сніданком.
У Кременчуці познайомився з охоронцями одного з яхт-клубів. Вони виявилися гарними людьми і запросили мене до себе в гості.
Наступного дня я проходив шлюз. На підході до нього звернувся по радіо до диспетчера. І диво – диспетчер відповіла мені англійською. Я зашвартувався в шлюзі, мені організували поїздку в банк, де я заплатив за шлюзування.
Перед Кременчуцьким водосховищем я трохи переживав, бо Google показував обмаль бухт, де можна було б перечекати негоду.
Неподалік Черкас я кинув якір і переночував. А наступного дня прибув до міста. Тут є великий хвилелом, за яким причаїлася добре декорована марина з безліччю різноманітних човнів. Серед черкащан багато прихильників активного способу життя, зокрема на воді.
Зранку я прибув до Канева. Тут можна зашвартуватися в гавані і зробити покупки у навколишніх магазинах. Неподалік – невеликий національний парк, де розташований готель із цікавими скульптурами.
При проходженні шлюзу я спілкувався з диспетчером по радіо. Він допоміг мені провести всі процедури, а на прощання дав прогноз погоди.
Канівське море красиве, з високими берегами, однак улітку тут повно водоростей, які весь час намагалися «піймати» мій човен.
У селі Балико-Щучинка, неподалік від меморіального комплексу «Букринський плацдарм», місцевий рибалка почастував мене рибою – свіжою та копченою, яйцями та супом. Разом ми пили горілку і загалом провели чудовий вечір.
Біля Українки Дніпро звужується, з’являється безліч острівців, бухт, заповнених човнами і відпочивальниками; береги забудовані віллами і палацами; здається, їхні господарі змагаються між собою у розкоші.
Нарешті я в Києві, столиці України. Тут є кілька марин, де можна знайти все необхідне. Рекомендую зупинитися в річковому порту, залишити човна й піднятися крутими схилами до центру міста. Повірте, тут є що побачити!
Я завершив свою мандрівку у Вишгородському яхт-клубі «Оріяна». Дружні й усміхнені співробітники «Оріяни» здатні виконати будь-яку забаганку: і по ремонту двигунів, і човнів, і навіть можуть пошити вітрила. Є тут і заправка, і нові понтони для стоянки. Якщо ви хочете побачити Україну з кращого боку – рекомендую цей яхт-клуб. За шість років моїх подорожей світом я нарешті знайшов місце, яке мені сподобалося найбільше: тут надзвичайно приязні люди, які уособлюють справжню Україну.
Цей затишний клуб має свою таверну, завішану прапорцями різних країн. Тепер тут з’явився і прапор моєї Сербії.
Від нашого Чорнобиля до білоруського Бреста
Прип’ять є колискою слов’ян, як я колись вчив у шостому класі. Тому подорож до цієї колиски була моїм нестримним бажанням. Нарешті я отримав дозвіл іти в Білорусь по Прип’яті, українські митники і прикордонники оформили всі необхідні документи.
З Києва до Страхолісся мене супроводжували прикордонники. На вході до річки Прип’ять вони передали мене поліції із чорнобильської зони.
– Він нормальний? – вказавши на мене, запитав поліцейський начальник у прикордонників.
Вони ще раз глянули на мене й відповіли: «Так, він виглядає нормальним».
Після цієї зустрічі шлях до Білорусі для мене став відкритим.
Я переночував на Київському морі біля бази «Нептун», припнувши свого човна до прибережної верби, а з самого ранку вирушив уперед.
Десь через 3 км почалася Чорнобильська зона. Було тихо й спокійно, а навколишні пейзажі нагадували Дніпро між Українкою і Києвом. У місті Чорнобилі я побачив кількох людей: троє з них рибалили на березі, один набирав воду в алюмінієвий бідон, ще п’ятеро ловили рибу з заякореного човна.
Через високі береги Прип’яті мені практично нічого не було видно, лише кілька разів у бінокль бачив саркофаг на ЧАЕС.
За другим мостом почалося місто Прип’ять. Бачив лише одного чоловіка, що рибалив на березі. Річка тут гарна, течія не сильна.
Перетнувши кордон з Білоруссю, я помітив, що навігаційних знаків стало більше. Зайшовши приблизно на 15 кілометрів углиб Білорусі, я зупинився на ніч біля маленького острівця.
Білорусь така дика! Другий день я не зустрічаю тут жодної живої душі. Мені здається, що Білорусь постраждала від аварії більше за Україну.
Бачив тільки закинуті бази без будь-яких слідів перебування людей. Я сподівався зустріти зубрів, лисів і ведмедів. Але мені траплялися лише птахи, бобри та олені, які перепливали річку.
Якби не було навігаційних знаків, така подорож могла б бути небезпечною. Але бакени вказували правильний напрямок.
Наприкінці дня я досяг прикордонного пункту Конотоп, де білоруські стражі перевірили мої документи й відпустили на нічну стоянку біля Конотопа. Наступного дня досяг Мозиря.
Місцеві власті зажадали від мене 350 доларів за оформлення документів, я сторгувався за 40. Начальник порту виглядав трохи збентеженим, адже це він хотів грошей. Прикордонники й митники не питали нічого.
Зрештою начальник повіз у місто, купив мені бензин і страховку. Так що, як на мене, Білорусь відкрита для туристичних яхт.
Найбільшою проблемою в подорожі було отримання дозволу на прохід чорнобильської зони.
Навіщо йти в Білорусь? Тому що тут незаймана природа, є чудові місця, де можна зупинитися: етно-село «Панський сад» (неподалік Мозиря), марина біля вілли Лукашенка, кілька сучасних готелів. Але найголовніше – це річка Прип’ять, яка веде до слов’янських коренів, до тих місць, де жили наші предки.
Де в дубових лісах ми молилися ще в дохристиянські часи. Я відчув, що тут жили мої прабатьки. Інколи місцевість навколо ріки виглядала як Африка в центрі Європи.
Сподіваюся, що з часом багато українців і білорусів попливуть на човнах у гості одне до одного, а кордони стануть умовними.
І це все надихне європейських туристів прийти сюди на своїх яхтах.
Далі я пройшов каналом Дніпро – Буг, на якому збудовані сучасні шлюзи. Вони безкоштовні й працюють цілодобово.
На жаль, потрапити водою в Польщу мені не пощастило – знову через пострадянські формальності. Довелося вантажити мій «Севдах» на трейлер і так переїжджати через кордон.
Сподіваюся, що в майбутньому ніякі формальні бар’єри не виникнуть на шляху водних туристів.
