За легендою, той, хто зустріне схід сонця на горі Мойсея в Єгипті, отримає відпущення всіх гріхів. Зацікавлений такою перспективою, кореспондент “Мандрів” на власному досвіді переконався, що спокутувати гріхи в такий спосіб зовсім не легко.
О третій годині ночі, під величезними південними зорями, які мерехтіли у морозному повітрі (у лютому тут було мінус три градуси), представники різних рас і народів зібралися, аби за дві години подолати сім кілометрів і досягти вершини – висотою 2285 метрів.
– Верблюд! Верблюд! – пропозиції доїхати до вершини на “кораблі пустелі” сипалися з усіх боків.
Кожна група “альпіністів” озброїлася ліхтариками і отримала свого гіда-бедуїна. Нам дістався Хусейн – він провів у цих краях усе життя і знав кожен камінчик на шляху.
Який же схід сонця з таким натовпом на горі?
– Хусейн, давай усіх обганяти, бо на вершині нічого не побачимо!
Хусейн слухняно не просто пришвидшив крок, а практично перейшов на біг. Ми не відставали, обганяли і верблюдів, і людей.
– Обережно! – хтось крикнув мені, але вже було запізно: я перечепився і впав прямо під копита верблюду.
Піднявшись, озирнувся – позаду пливла вогняна ріка: грішники освітлювали стежку до Бога ліхтариками.
Піт котився градом, а наше сходження все більше нагадувало армійський марш-кидок.
Нарешті останній привал. До вершини, за версією Хусейна, лишалося 15 хвилин розміреним кроком. Пронизливий вітер перетворював піт на сіль і видував із тіла залишки тепла.
Ми заховалися в наметі, який дивом тримався на горі. Усередині – гасова лампа, гори верблюжих ковдр, грубі лави та домоткані рядна на долівці.
Але комфортнішого місця годі було й шукати! А який смачний каркаде!
Після короткого перепочинку ми продовжили рух до вершини. Та виявилося, що попередній шлях – то була прогулянка печерськими пагорбами у Києві.
Останні сотні метрів сходження перетворилися на альпінізм, бо стежка закінчилася і почалися сходи, видовбані в скелі. Тут залишилися й верблюди, оскільки далі могли йти лише люди та віслюки.
У заглибинах, то тут, то там, відпочивали “альпіністи”, укрившись ковдрами. Вітер посилився і збивав з ніг; щоб утриматися, доводилося руками чіплятися за каміння. У якусь мить навіть охопив відчай – кінцівки відмовлялися слухатися. Але мрія про відпущення гріхів додавала сили.
…На вершині вже було повно людей. Очевидно, йшли сюди ще з обіду, щоб зайняти кращі місця.
Дехто спав на матрацах, решта вовтузилася, ледь не скидаючи одне одного в провалля. Налаштовували телефони й фотоапарати.
Зоряне небо помітно світлішало, і нарешті на горизонті з’явилася червонувата цятка, яка стрімко збільшувалася, ставала яскравішою, а з нею – і все навколо.
Заклепали фотоапарати, хоча знімки давалися важко: закоцюблі від холоду пальці ледве натискали на кнопку.
Ураз почався новий день, стало зовсім видно і навіть жарко. Вдосталь надивившись красот синайських гір, увесь цей вавилонський натовп посунув униз, на землю.
Втомлені, щасливі і поки що безгрішні.
