Професійний мандрівник і туристичний гід Євген Рафаловський зустрів Новий рік у Бразилії, Різдво – в Аргентині, а Водохрещу в Чилі.
А в Ріо-де-Жанейро побував за один місяць аж чотири рази.
Цю поїздку я запланував ще в липні, коли долар коштував 12 гривень, і це здавалося дуже багато. Купив авіаквитки на всі відрізки маршруту: Київ – Барселона – Ріо-де-Жанейро – Ігуаcу – Ріо-де-Жанейро – Буенос-Айрес – Патагонія – Буенос-Айрес – Ріо-де-Жанейро – Мадрид – Барселона – Київ.
За всі квитки платив у гривнях, на той час це було менше 2-х тисяч доларів.
Вдалося здешевити перельоти, бо я сам підшуковував рейси, робив стикування і, найголовніше, усе придбав за півроку до поїздки. Наприклад, переліт Ріо – Ігуасу (водоспад на річці Парана, де сходяться кордони Бразилії, Аргентини і Парагваю) обійшовся мені в 200 доларів в обидва кінці; це така ж ціна, як на квитки на автобус, який лише в один бік іде добу.
До Ріо ми прилетіли з дружиною за два дні до Нового року. Новий рік в Ріо-де-Жанейро – дуже дорога річ: за хостел (в кімнаті по 6–8 ліжок) беруть 1000 гривень за ніч з людини! Але на booking.com були якісь шалені знижки і гарний 4-зірковий готель «ОК» у центрі Ріо обійшовся нам в 10 тисяч гривень за 4 дні, включаючи сніданки.
Обідали ми в чудових ресторанах, що об’єднуються під назвою «One kilo», в них страви продаються на вагу: кілограм будь-якої їжі коштує 10 доларів. Ти можеш набрати хоч салатів, хоч м’яса, хоч хліба, а платиш однаково. Звісно, ми брали тільки м’ясо різних видів і трішки гарніру.
Це був найекономніший варіант харчування, бо Бразилія – недешева країна. За проїзд у транспорті треба сплатити більше долара. І всі платять, бо вхід до салону – через передні двері, де сидить кондуктор. Пиво коштує долар і більше. А пива бразильці п’ють немало – 6–8 бокалів за вечір – це норма, овочі і фрукти тут дорожчі за наші. Кіло бананів – майже 2 долари, хлібина – долар!
Новий рік ми зустрічали на знаменитому пляжі Капокабана з купою місцевих: у морі були встановлені баржі, з яких у нічне небо Південної півкулі запускали сотні фейєрверків – 20 хвилин неймовірного салюту! Пляж був переповнений народом, і ми почувалися на ньому оселедцями.
Удень ми також вибиралися на Капокабану. Я навіть фотографував. Пишу «навіть», тому що брати з собою фотоапарат чи якусь іншу техніку на Капокабану дуже ризиковано.
На пляжі повно «поганих хлопців», справжніх бандитів, які за допомогою ножа і доброго слова легко позбавлять туриста від зайвого тягаря.
Фотоапарат на шиї в туриста – те ж саме, що прозорий мішечок, набитий грошима, двома-трьома тисячами доларів. Не забрати його може лише лінивий. Мені ж просто пощастило, хоча екстрім ще той.
Пройдеш разок по пляжу, і за тобою місцеві йдуть, як бджілки за медом. Тільки і чекають нагоди. Я бачив багато таких хлопців на пляжі, а вони – мене. Марихуанна, алкоголь і обличчя, радісні, які так і кличуть: «Гей, туристо, ходи до нас!»
До слова, поліція працює дуже жорстко, але не скрізь. Поліцаї озброєні кийками і пістолетами. Кийки пускають у хід при необхідності без зайвих вагань.
А ще Ріо мені здався містом із своєрідною пуританською атмосферою. Попри велику кількість оголошень про послуги жінок легкої поведінки, жодній дівчині не спаде на думку засмагати на пляжі топлес! Інша річ, показати дупу, тут нічого поганого немає. Майже кожна її демонструє, навіть якщо це матрона за 100 кіло з целюлітом.
Ще ми піднімалися на гору Корковадо, де стоїть знаменита статуя Христа. Щоб зекономити 20 доларів (стільки коштує підйом на фунікулері з людини), подалися угору пішки.
Навіть мені, доволі витривалому трекеру, 700 метрів висоти далися нелегко, бо в Ріо було справжне пекло – 37 градусів.
По-перше, стежка на гору йде справжніми атлантичними джунглями через ліс – Тіжука – один із велетенських лісів, розташованих у центрі міста. Лише уявіть собі – 32 квадратних кілометри!
Більше ста років тому упродовж 13 років за наказом імператора Бразилії Педру ІІ, раби висадили понад 100 тисяч дерев, заклавши в Ріо справжній ліс! В ньому зараз живуть не лише мавпи та колібрі, а і різноманітні отруйні гади (про це попереджають вказівники).
По-друге, нормальні туристи тут не ходять, а якщо й ходять – то лише із місцевими гідами. Бо у разі нападу ніхто в джунглях на допомогу не прийде, а Робінгудів у Ріо вистачає. Їм навіть ходити далеко не треба, з лісом межує фавела Мато-Машадо.
Одним із плюсів пішого підйому (окрім економії) стали безкоштовні фрукти: мавпи, що буквально обжиралися на деревах стиглими манго, почали їх жбурляти вниз. Ми звикли до того, що ми годуємо мавпочок, а тут сталося навпаки – мавпи нагодували нас! Манго були дуже соковиті та смачні!
Сама статуя Христа мене розчарувала: ну не тягне вона на одне із сучасних чудес світу! 38 метрів заввишки, проти нашої 92-метрової Родіни-матері! Тобто Христос сховався б у нашої «Родіни» за пазухою.
Але з 700-метрової гори Корковадо (її назва перекладається як Горбун) відкривається чудовий краєвид майже на все Ріо: видно і океан з численними бухтами, і знамениту Цукрову голову.
До речі, краєвиди з Цукрової голови не гірші за Корковадо, але піднятися туди можливо лише на канатці, яка коштує 25 доларів, і в черзі ще можна 3 години простояти. Але Цукрова голова того варта, а щоб не стояти і не чекати, треба зайняти чергу і збігати на пляж, до якого 100 метрів, покупатися.
На 5 днів ми злітали на водоспад Ігуасу, де сходяться кордони трьох держав: Бразилії, Аргентини і Парагваю. Потім знову повернулися до Ріо. Я провів дружину на літак (у неї закінчувалася відпустка), і далі мав подорожувати наодинці. Моїм наступним пунктом був Буенос-Айрес, з якого я летів далі в Патагонію.
Я сів у свій нічний літак і, змучений інтенсивними переміщеннями, заснув. Через чотири години, перед самою посадкою в Буенос-Айресі, прокинувся, спостерігаючи, як лайнер приземляється на аргентинській землі.
У всіх пасажирів поліція зібрала паспорти, щось там перевіряли чи штампували і згодом повернули. У Патагонію я мав летіти з іншого аеропорту Буенос-Айреса, тож почав розпитувати працівників аеропорту, як дістатися аеропорту Хорхе Ньюбері.
Вони ж почали мене переконувати, що я не в Буенос-Айресі, а в Ріо.
– Це неможливо, – скипів я. – Ми вилетіли з Ріо чотири години тому в Буенос-Айрес, і я тепер тут!
Я обурювався ще більше, оскільки вже запізнювався на літак, що мав доправити мене у Патагонію.
– Ви справді в Ріо, – представник авіакомпанії прояснив ситуацію. – Ваш літак зламався, чотири години кружляв над Ріо, щоб випалити пальне і приземлився. Ми доставимо вас за наш рахунок у готель, а завтра посадимо на інший рейс, що летить у Буенос-Айрес.
П’ятизірковий готель (за рахунок авіакомпанії) виявився на самісінькому пляжі Капокабана. Шкода, що пробув я в такій розкоші недовго – прибув о п’ятій ранку, до готелю звезли всіх пасажирів нашого рейсу, а вже о дванадцятій за мною приїхало таксі, щоб знову відвезти в аеропорт.
Таким чином, за один місяць я побував у Ріо 4 рази.
Загалом я мандрував по Південній Америці 40 днів із загальним бюджетом три тисячі доларів, включаючи ще два захоплюючі треки в Патагонії: навколо гори Фіцрой в Аргентині та W-трек в Торрес-дель-Пайне в Чилі.
