Сонце палить так, ніби ви справді в Африці. Здаля долинають незнайомі співи, а ви сидите вшістьох на хисткому дерев’яному возі: двоє африканців, пара журналістів та білява дівчина у солом’яному капелюсі.
Погоничем у нас – бабця Катерина, яка разом із сивою кобилкою становить своєрідну місцеву службу таксі. Дорогою Кінг Ква Зулу – темношкірий чоловік з кумедними дредами – охоче спілкується з нами, особливо про мови, яких знає аж п’ять. Він палко захищає свою рідну мову зулу. Тим часом його син Айрі, хлопчак із зачіскою, як у тата, завзято порпається в соломі.
Це хутір Обирок на Чернігівщині, де проходить фестиваль “Мама Африка”. На першому подвір’ї, що на краю хутора, досить людно – це Welcome Centre. Тут вас гостинно зустрінуть, вручать стрічку та незвичайну карту хутора, а натомість попросять 500 гривень – вартість перебування за всі три дні.
Фестиваль вже у розпалі, але люди все прибувають: тут і веселі компанії, і самотні мандрівники, і цілі сім’ї поціновувачів етно. Зі стіни української хати на мене дивиться усміхнений Боб Марлі, а з іншого боку я ловлю спостережливі погляди дівчат-африканок. Це сестри Гоуп і Дебора – уродженки Нігерії.
– Невже ви прилетіли аж з дому заради цього фестивалю? – запитую.
– Та ні, ми з Тернополя. Навчаємося в медичному університеті. Наших земляків там багато, тож організатори фесту приїхали і запросили нас, – відповідає жвава Гоуп.
Вона каже, що атмосфера тут справді, як удома, а її мовчазна сестра додає, що лише краєвиди Обирка зовсім не африканські. Прощаюся з дівчатами, адже попереду ще багато цікавого…
Такий фестиваль відбувається тут вперше, хоча загалом це місце вже п’ять років має статус мистецького і збирає гостей з усього світу на цікаві дійства. На хуторі ж, як я дізнаюся, проживає лише семеро людей, і наймудріша з них – баба Уляна. Інтуїтивно відчуваю: це точно колоритна особистість, тож без запрошення йду в гості.
– Чи тут живе найшанованіша пані Обирка?
– Хех, ну так (впевнено!). А що вам потрібно?
Я попросила лише трохи розповісти про цей колоритний фестиваль, і одразу ж отримала шквал інформації: «Африканці? Та-а, приїхали от нещодавно, хліб молотять», – це бабця про афро-українські жнива, що паралельно відбуваються в рамках фестивалю «ХЛІБ своїми руками». Вона завзято продовжує: «Я з ними ходила, та й ціп побила, зіпсувала, он лежить. Жатву, правду кажучи, не починала, бо приїхали вчора дівки з Бахмача, вже літні, концерт давали. Танцювали, співали, а потім пішли в клуб… А ви в клубі не були? Ні?! О-о-о, там так гарно…»
І 87-річна бабуся захоплено розповідає, як ходила до клубу, які фільми дивилася в тутешньому “Кіносараї”, скільки коштують штани на афроярмарку – «та хіба ж бабусі таке носити, га?». Уся ця метушня неабияк звеселяє її життя, і раз по раз бабця наголошує: «Це все Льо-о-оня…»
Так я дізнаюся про засновника цього мистецького поселення Леоніда Кантера.
Поки я вже потихеньку відходжу до хвіртки (бо ж так і до вечора не дослухаєш), баба Уляна видає новий перл про африканців:
– Правда, я їх боюся. Говорити з ними не вмію. От він (Леонід Кантер, ред.) якось привіз до мене двох і каже: «Бабо, знайомтеся», – і пішов по воду. А як я з ними знайомитимусь? А вони, знаєш, такі спритні, самі обняли мене, поцілували, «Скільки вам, бабо, років? Як живеться?»
Бабця Уляна незчулася, як вже й хвалить африканських гостей, і тим самим, певною мірою, втілила мету фестивалю: подолання упереджень, ксенофобії та расизму. Переслухавши всі новини хутора, дізнавшись про найцікавіші місця, за її порадою, я йду на африканський ярмарок.
Галас, кольори, штовханина, яблуку ніде впасти – базар, він і в Африці базар. Тут ця наша примовка набуває буквального значення.
Тільки трохи дивують продавці своїм нетиповим крамом: традиційні полотняні штани з кумедними принтами (здається, третина гостей у таких ходить), гори всілякого намиста, накладне волосся для африканських кісок, які тут вам і зап летуть. Нашвидкуруч можна перекусити апельсиновими пундиками і ще якимись кручениками, назви яких я не розібрала.
Приязний африканець Ба частує прохолодними напоями, найпопулярніший з яких – баобабовий сік. Солодкава рідина білого кольору з цікавим присмаком. Звідки мені знати, що це точно з баобаба? Але Ба запевняє: «З найсправжнісінького! Це традиційний напій, і кожен готує його по-своєму».
Гаразд, смакую. Тим часом неподалік, в окремому наметі, для гурманів проводять кавову церемонію по-ефіопськи.
Такими наїдками, однак, ситий не будеш, тож люди поволі підтягуються до їдальні. По дорозі трапляються туристи з Франції та США. Слово за слово – і ми вже на місці.
Кажу так, бо конкретніше як «місцем» те не назвеш. «Їдальня» тут розкинулася на крутому пагорбі у вигляді лавок, пеньків, кількох столів та сцени (на ній теж їдять). З посудом, купленим у якогось дивного француза, підходимо по їжу.
Із-за трьох величезних казанів усміхаються двоє сонячних африканок і зовсім юна українка Марта. Вона тут керує процесом: «Терезо, дивись, ополоничок «смол» насипаєш… Отак, «гуд!» – каже напарниці, і та, хоч удвічі старша, справно слухається малу.
На обід у нас – картопля, салат і борщ. Африка Африкою, а без української національної страви жоден етнофестиваль не обійдеться.
Окремого слова тут вартий хліб – на Обирку він дивовижно смачний. Чому? По-перше, від зернини до паляниці його плекають українці з африканцями під пильним оком старожилів хутора. По-друге, хліб тут не просто житній чи пшеничний, а з вершками, з насінням і навіть з яблуками.
Попоїли, додалося сил, і безжальне сонце ще не спалило наш інтерес. Знову обходимо територію, краєм ока зазираємо у “Кіносарай”, до славнозвісної пекарні (яка ж тут візерунчаста піч, вся у петриківських квітках).
Умільці проводять майстер-класи з народних танців, гри на джембе (африканські барабани), балакуни й оратори зібралися на дискусію «Африканське розмаїття – руйнування стереотипів», десь на полі вже зійшлися команди в українсько-африканському футбольному поєдинку… Фестиваль у розпалі, а надвечір тут чекають Катю Чилі, жартують: «Не тільки співатиме – ще й жатиме хліб».
У «Мами Африки» чимало спільного з ненькою Україною. Трохи в танці, трохи в одязі, щось у звичаях і щось у поведінці людей. Дрібка до дрібки – подібності, а ми нібито й не такі різні етноси, як здавалося раніше. Простуємо стежкою, обабіч старої хати темношкіра дівчина набирає воду з криниці, мазаної білим вапном… Вирушаємо додому, а український хутір Обирок продовжує фестивалити по-африканськи!
