Брета Елліса екранізують, попри його відмову від кіно

5 серпня на каналі FX відбудеться прем’єра одного з найочікуваніших серіалів літа — “Уламки” Раяна Мерфі. Це екранізація однойменного бестселера письменника Брета Істона Елліса, всесвітньо відомого завдяки роману “Американський психопат”, знімати який планує Лука Ґваданьїно. Це гарний привід перечитати найвідоміший твір Елліса правильно: не як історію маніяка, а як розтин епохи.

Монстр, якого виробляє система

Якщо читати “Психопата” як історію серійного вбивці, він нестерпний. Якщо читати твір як діагноз культури, він майже клінічно точний. Кінець вісімдесятих, Волл-стріт, рейганівська Америка, культ успіху, молодості, правильного тіла і правильних брендів. У цьому світі народжується Патрік Бейтмен, ідеальний продукт системи: привабливий, багатий, з правильною роботою і правильними ресторанами. Краса на поверхні та порожнеча і насильство всередині. Що принципового зробив письменник, книгу якого часто називають нестерпною: він не вигадує чудовисько, яке випадково завелося серед яппі. Він показує, що саме ця культура робить таке чудовисько органічним, тому що монстр — це продовження логіки споживання.

Каталог замість особистості

Найсильніша риса роману — навіть не сюжет, а мова. Елліс пише від першої особи, у теперішньому часі, і ми весь час сидимо в голові у Бейтмена. Головний герой не рефлексує і не намагається себе зрозуміти. Він просто фіксує навколишній світ, та передусім речі: який на кому костюм, з якого бутика краватка, яке меню в ресторані, якими кремами він маститься зранку. Колеги описані через одяг, жінки через сукні й зачіски, безхатько на вулиці через те, що псує картинку дорогого району.

Спочатку ці переліки дратують, здається, що текст тоне в деталях. А потім стає видно, що ці деталі і є змістом. Логотип заміщає почуття, каталог заміняє справжнє “я”. Люди в цьому романі мислять мовою товарів. А якщо культура повторює, що ти — це те, що на тобі вдягнуто, то логічно, що наступним кроком стане бачити інших теж як набір брендів і ставитись до них як до речей.

На цьому місці у роман входить насильство, але не таке, як ми звикли. У класичному трилері вбивство — це кульмінація. У “Психопаті” — це черговий пункт у списку справ: спершу ресторан, потім кокаїн, потім секс, потім катування, потім чистка килима. Голос оповідача не змінюється. Крики та біль описані тим самим сухим тоном, що й ресторанне меню. І саме в цій рівній інтонації, а не в кількості крові, ховається справжній жах: зло тут буденне, автоматичне, майже офісне.

Чому Бейтмен знову актуальний

Здається, що ми живемо в іншій реальності: не Волл-стріт, не вісімдесяті, не костюми Giorgio Armani. Але варто придивитися пильніше, і роман здасться майже репортажем сьогодення. Ми не носимо візитки, зате всі мають профілі в соцмережах. Статус сьогодні вимірюється в підписниках і якості картинки. Культ продуктивності, культ тіла, ретельно зібраний візуальний образ — це та сама мова каталогу. І ми так само вміємо не бачити чужого болю, якщо він псує нам стрічку.

Ось чому нова екранізація з’являється саме тепер. Ґваданьїно береться за Бейтмена в час, який встиг стати ще більш бейтменівським, ніж ті вісімдесяті, з яких він вийшов. “Американський психопат” ніколи не давав відповіді, як із цим жити. Він робить ще гірше: забирає в нас можливість сказати, що це не про мене.