Комедія Олівії Вајлд “Сусіди зверху” вийшла в український прокат — це майстерно створена та чудово зіграна стрічка, яка відроджує популярність ромкомів.
Останніми роками про “занепад романтичної комедії” говорять, здається, більше, ніж про сам жанр. Стрімінгові платформи все частіше пропонують одноманітні та зовсім не дотепні фільми, які важко розрізнити. Саме тому особливо приємно повідомити: цього літа на великі екрани вийшла комедія для дорослої аудиторії — дотепна, блискуче виконана та несподівано зворушлива. “Сусіди зверху” (The Invite) Олівії Вајлд — без перебільшення, одна з ключових кінопрем’єр сезону.
Стрічка побудована на безпрограшній формулі. Це англомовна адаптація іспанської картини The People Upstairs 2020 року, яка вже мала успіх в Італії, Франції, Швейцарії та Південній Кореї. За гостроту та динаміку діалогів відповідають Рашида Джонс і Вілл Маккормак, а акторський склад вражає: сама режисерка Олівія Вајлд, Сет Роґен, Пенелопа Крус і Едвард Нортон. Здавалося б, усі ці елементи могли б не спрацювати. Камерна історія, що розвивається майже повністю в одному просторі, за сучасних умов короткої тривалості уваги глядача, могла б видатися статичною. Але під керівництвом Вајлд фільм перетворюється на стрімку, майже безперервну емоційну пригоду.
Реклама.
Її впевнене володіння камерою помітне вже з перших кадрів. Абстрактний пролог натякає на безтурботний початок великого кохання, після чого сюжет різко переносить нас у дещо комічну, але водночас невеселу реальність. Джо (Сет Роґен), колись лідер перспективного інді-гурту, нині працює вчителем музики й не поспішаючи підкорює пагорби Сан-Франциско на велосипеді, повертаючись додому до своєї розчарованої дружини Анджели (Олівія Вајлд). Колишня художниця, вона давно не займається творчістю, натомість із майже маніакальною відданістю безперервно оновлює інтер’єр просторої квартири, яку подружжя успадкувало. Це, мабуть, єдині сцени, де ми бачимо зовнішній світ, і вони надзвичайно динамічні. Але щойно Джо перетинає поріг дому, темп лише зростає.
Дванадцятирічна донька Анджели та Джо, Меггі, залишається ночувати у подруги, тому Анджела, як з’ясовується, запросила на келих вина сусідів зверху — Піну (Пенелопа Крус) та Гока (Едвард Нортон). Джо обурений. Далі між ними розгортається їдка словесна перепалка, просякнута прихованою взаємною образою — усім тим, що, здається, неминуче накопичується за роки подружнього життя. Це одночасно надзвичайно смішно і болісно впізнавано.
У цей і без того напружений простір входять чарівна Піна — безтурботна психотерапевтка та сексологиня — і Гок, колишній пожежник, який ставиться до життя з легкістю. Розслаблені, відкриті у своїх почуттях, вони є повною протилежністю Анджелі та Джо: закохані, не одружені та зовсім не соромляться своєї пристрасті, яку сусіди нерідко чують крізь стіни. Анджела нервує й прагне догодити всім, тому жахається, коли дізнається, що підготовлені нею сири й хамон не підходять Піні, яка дотримується дієти без глютену, молочних продуктів, м’яса та цукру. Джо ж ледве приховує своє роздратування й майже зривається, прохаючи поводитися тихіше.
Попереду — нестерпно незручна екскурсія квартирою. Чим довше триває знайомство, тим краще сусіди пізнають одне одного; між ними виникають нові альянси, на поверхню виходять приховані таємниці, а несподівані пропозиції змушують переглянути все, що здавалося очевидним.
Головна зірка цієї роботи — сама Олівія Вајлд. Після непростого досвіду з “Не хвилюйся, люба”, її другого режисерського проєкту після тріумфального дебюту “Освічена” (Booksmart), особливо приємно бачити її у чудовій формі. Камера впевнено ковзає простором квартири, щоразу відкриваючи нові ракурси людського хаосу. Монтаж точний і лаконічний, ритм — напрочуд легкий, а напруга невпинно зростає, зрештою досягаючи майже неймовірного рівня.
У сильному акторському ансамблі саме Вајлд демонструє найкраще виконання. Її Анджела з темними колами під очима, поспіхом накладеним макіяжем і постійною внутрішньою напругою нагадує оголений нерв.
У кожній вимушеній посмішці відчуваються нереалізовані амбіції, творчість, яку довелося відкласти на невизначений термін, і десятиліття стримуваних емоцій, що ось-ось вирвуться назовні. І водночас Вајлд неймовірно кумедна. Це саме той випадок, коли номінація — і щонайменше перемога — на “Золотому глобусі” в категорії “Найкраща акторка в мюзиклі або комедії” була б цілком виправданою.
За матеріалами Vogue.co.uk